Двічі Проклятий

Адріан сидів нерухомо, ще тримаючи телефон у руці, коли з вулиці почувся знайомий звук - приглушене ричання двигуна, що поволі стихав під вікнами.

Він завмер.

Прислухався.

Колеса м'яко хрюпнули по мокрому асфальту. Дверцята зачинилися з характерним клац.

Він підвівся, підійшов до вікна, ледь відхилив фіранку.

Внизу стояв Ford Fusion - їхня скромна, трохи вже втомлена машина, яку Еліс обожнювала за економність і те, що її легко паркувати в центрі. Не розкіш, - просто надійний автомобіль, такий самий, як і вона.

Його Еліс.

Жива, ціла, сама.

Адріанові груди наче розтиснуло.

Полегшення повернулося - цього разу справжнє, тепле, таке, що майже боляче.

Тінь сумнівів на мить відступила.

Він дивився, як вона крокує до дверей під'їзду, трохи поспішаючи, кутаючись у пальто, і розумів:

як же він скучив за нею всього за одну ніч.

І як сильно вона може ранити його, не маючи жодного наміру робити це.

Двері відчинилися без поспіху - знайоме клацання замка, м'який скрип, що завжди видавав її прихід.

Еліс зайшла в дім, струснула з волосся дрібні краплини дощу й кинула сумку на диван, навіть не глянувши куди саме.

- Ти вже прокинувся? - здивувалася вона, з'являючись у дверях вітальні. На обличчі світилася втомлена, але щира радість. - Я думала, що після корпоративу тебе не добудишся.

Адріан сидів у кріслі з чашкою холодної кави, яку так і не допив.

Погляд у нього був той самий - надломлений, але з тією тремтливою ніжністю, яку він дозволяв собі лише з нею.

- Не міг заснути, - тихо сказав він. - Без тебе.

Еліс на мить завмерла, вираз її очей трохи пом'якшав.

- Пробач, - вона підійшла ближче, розстібаючи пальто. - Ми із містером Кнайфом засиділися над угодою. Все вийшло дуже несподівано... власник галереї з Лондона хоче зробити виставку. В «Saatchi Gallery»*. Уявляєш? - вона усміхнулася, трохи недовірливо, ніби все ще не до кінця усвідомлювала, що сказала. - Це треба було терміново узгодити.

Вона нахилилася й торкнулася його губ коротким поцілунком - легким, чемним, майже робочим.

Від її волосся долинув запах чужих парфумів - різких, чоловічих, не її.

Щось тонке й нестерпно холодне пройшло всередині нього, ніби надломило ребро.

Еліс, ще не помічаючи цього, знімала шарф.

- Я дуже втомилася, - додала вона. - Тому й заночувала в Бернадет. Це було найпростіше.

А потім її погляд нарешті зупинився на ньому уважніше. На його тьмяному виразі, на чашці, на погаслих очах.

І на пляшці віскі на столі.

- Ти... знову пив? - запитала вона тихо, але без злості. Радше з розчаруванням, що болить більше за крик. - Невже ти взявся за старе, Адріане?.. Щось сталося?

Слова повисли між ними, як тінь - невелика, але така, що легко виростає у щось значно більше.

Адріан відвернувся від неї різко, майже винувато, але не настільки, щоб це можна було назвати щирістю.

- Нічого не сталося, - кинув він коротко, навіть не дивлячись у її бік. - Просто втомився.

Еліс зробила крок уперед, намагаючись зловити його погляд.

- Але ти виглядаєш... Адріане, ти точно...

- Я сказав - усе нормально, - перебив він, і в голосі прозвучала та суха нота, якої вона терпіти не могла. Нота, за якою він зазвичай ховав свої справжні рани.

Щоб перервати розмову, він узяв пульт і ввімкнув телевізор.

Гучність вдарила занадто різко - він зменшив її, не озираючись.

На екрані йшли новини. Безликі диктори, холодний світ студії.

- ...збройне зіткнення на Сході країни...

- ...ураган «Еліота» наближається до узбережжя Флориди...

- ...і щойно отримані дані про падіння пасажирського літака рейсу 247, що виконував виліт до Бостона...

У Адріана всередині щось вистрибнуло з ритму - так різко, що він навіть нахилився вперед, ніби хтось стиснув йому груди.

На екрані змінилася картинка - дронова зйомка місця катастрофи.

Сірий ранок.

Вогонь, що ще борсався між уламками, наче не хотів гаснути.

Пожежники рухалися повільно, у важкому диму, мов привиди.

Уламки корпусу, розкидані, як іграшки, але з тією страшною вагою, яку дає лише смерть.

І серед хаосу камера ковзнула повз річ, незначну й чужу серед цього металевого пекла - яскраву жовту жіночу сумку.

Ту саму. Ту, що запам'яталася йому в натовпі пасажирів. Ту, яка у сні світилася плямою кольору, наче хотіла, щоб він її побачив.

Холодок пробігся вздовж його хребта.

Сон раптом набув форми реальності - чіткої, гострої, нестерпної.

- ...список загиблих попередній... - монотонно говорив диктор. - ...серед пасажирів підтверджено ім'я Роберта Хейла...

Екран мигнув.

По ньому повільно прокочувалися імена.

І серед них - він побачив його.

Роберт Хейл.

Ім'я, надруковане в паспорті, який у сні він тримав у руках.

Його охопило дивне відчуття - ніби провалився крізь власну свідомість. Наче дві реальності на мить торкнулися одна одної.

Еліс щось сказала - тихо, стривожено. Але її голос тонув у гулкому шумі його пульсу.

Страх.

Здивування.

І ще щось - химерне, небезпечне - пробуджувалося всередині нього, ніби довго спало і тепер відкривало очі.

Адріан сидів на дивані, не зводячи погляду з екрана, але вже нічого там не бачив. Картинка розпливалася перед очима, змішуючись із шурхотом власних думок. У вухах іще звучало те ім'я, мов відлуння чийогось чужого життя, яке раптом перетнулося з його.

- Адріане... - Еліс стояла поруч, стурбована й розгублена. - Ти мене лякаєш. Скажи хоч щось...

Він кивнув автоматично, не усвідомлюючи цього жесту. Слова далі просто не доходили. Її голос був десь на периферії - теплий, тривожний, але безсилий пробитися крізь хаос, який здійнявся в його голові.

- Ти хочеш, я зроблю тобі чаю? Може, тобі погано? - Еліс намагалася бути ніжною, терплячою. Але в її тембрі вже почала з'являтися нотка втоми. - Адріане, прошу тебе, поясни, що трапилося.

Він навіть не обернувся. Пальці машинально знайшли телефон. Руки тремтіли мало не непомітно. Він відкрив контакти.

- Мені потрібно... - слова застрягли, але він усе ж вимовив: - Мені потрібно зателефонувати одному другові.

Еліс завмерла на мить, очі спалахнули образою, з якою вона так старанно боролася весь ранок.

- Ну звісно, - прошепотіла вона. - Комусь іншому. Тільки не мені.

І все ж він не почув цього.

Телефон уже дзвонив - короткі гудки, без емоцій, без сенсу.

- Данієле, візьми... - прошепотів він сам до себе, стискаючи апарат так, що побіліли кісточки.

Еліс повільно видихнула, опустила руки.

Ще мить стояла поруч - ніби сподівалася, що він озирнеться, назве її по імені, попросить залишитися.

Та він не озвався.

І тоді вона просто пішла до спальні.

Тихо, майже нечутно, але з тією напруженою прямотою, яка буває лише тоді, коли всередині щось болить.

Двері зачинилися за нею м'яко - без грюкоту, але це м'яке клацання пройшлося по нервах Адріана, наче тріщина, що повільно, але невідворотно розповзається у склі.

А він усе ще слухав гудки.

І вперше за довгий час не знав, чи хтось на тому кінці взагалі відповість.

Saatchi Gallery *- одна з найвідоміших сучасних арт-галерей Лондона, заснована мільярдером і колекціонером Чарльзом Саатчі.

Вона спеціалізується на сучасному мистецтві та часто відкриває світові нові імена. Для молодого художника потрапити туди - це майже гарантія міжнародного визнання.