Двічі Проклятий

Ранній світанок повільно проступав крізь океанський туман — тьмяний, молочно-сірий, ніби світ ще не вирішив, чи варто сьогодні прокидатися.

Повітря було вологе, солоне. Не дощ — швидше дрібна морська мряка, що зависала в повітрі й осідала на шкірі холодним пилом. Вона липла до волосся, до вій, до пальців.

Десь унизу, за будинками, глухо дихав океан.

Адріан ішов повільно, трохи похитуючись, наче після довгого шторму.

На плечі важко висів футляр з гітарою — мов другий хребет, у якому давно стерлися всі нерви.

Його знову «відпустили» за квартал від дому.

Навіть не сказали нічого. Просто відчинили дверцята чорного автомобіля й майже виштовхнули на тротуар. Він ледве втримався, щоб не впасти на мокрий асфальт.

— Курви… — хрипко прошепотів він, поправляючи лямку на плечі. — Довбані демониці…

Крок.

Ще крок.

Тіло було чужим. Наче хтось проїхався по ньому катком. Селіна цього разу назвала це «лагідністю». Вона навіть усміхалася, коли казала це.

Агата сміялася голосніше.

Наче це гра.

Наче він — не людина.

Адріан провів рукою по обличчю. Долоня тремтіла.

І найгірше було навіть не це.

Найгірше — що він досі не розумів.

Навіщо?

Що їм потрібно?

Що він зробив?

І чому, чорт забирай, його тіло реагує на це… так? Наче в нього немає вибору. Наче в крові тече якась отрута. Демонський дурман.

Вітер з океану посилився.

Він ніс запах солі й холодної води. Пробивався під одяг, ковзав по шиї. Каптур не допомагав — волога все одно просочувалася крізь тканину.

Тим більше, що після демонічних «ігор» його одяг виглядав так, ніби пережив невдалу бійку.

На щастя, куртка залишалася в передпокої під час того довбаного «корпоративу».

Хоч щось.

Вулиця була порожня.

Розкішний прибережний район ще спав. Великі будинки — скло, бетон, дорогі дерева — стояли тихо, немов декорації. У деяких вікнах тьмяно горіло світло, але людей не було видно.

Тиша стояла така, що аж стискало груди.

— Господи… — він видихнув, і повітря різко обпекло легені. — Просто… дайте мені паузу. Хоч трохи…

Йому більше не хотілося нічого.

Ні слави, яка колись здавалася сенсом життя.

Ні грошей, якими люди вимірювали одне одного.

Зараз усе це виглядало смішним.

Хотілося тільки одного.

Перестати боятися.

Перестати прокидатися з думкою, що наступний дзвінок означатиме ще одну ніч… з якої він повернеться напівживий.

Адріан стиснув ремінь футляра так сильно, що побіліли пальці.

Він не мав права зламатися.

Не тепер.

Люди, для яких його музика щось означала…

Люди, що чекали нового альбому, нового туру…

Вони вірили в нього.

— Я не можу їх підвести… — прошепотів він у туман. — Не можу…

Але ця думка боліла не менше, ніж синці на тілі.

Під жовтим світлом вуличної лампи він раптом зупинився. Нахилився вперед, упершись руками в коліна, ніби намагався зібрати повітря.

Краплі повільно падали з каптура. Стікали на футляр гітари.

Десь унизу знову глухо вдарила хвиля.

Селіна казала, що він особливий.

Агата — що борг має бути сплачений.

А він?

Він був просто хлопцем, який хотів співати.

Хотів, щоб його музика комусь допомагала. Комусь ставала опорою.

А вийшло так, що саме музика зробила його життя кошмаром.

Він підняв голову.

За поворотом уже було видно знайому вулицю.

Його дім.

Темні вікна. Тихий ґанок. Силуети пальм, що ледь рухалися у вітрі.

І раптом полегшення накрило його так сильно, що стало майже боляче.

Дім.

Тиша.

Еліс.

Можливо, вона ще спить.

А, можливо, просто буде поруч.

Адріан зробив крок.

Ще один.

Він уже бачив свій будинок. Ще трохи — і він дійде до дверей. Ще трохи — і світ перестане хитатися.

Але раптом з тіней, з мокрих кущів біля доріжки, щось різко шарпнулося.

І постать виринула просто перед ним.

— А… Адріане?.. — голос був захриплий, з надламаною ніжністю, яка звучала майже як погроза.

Він упізнав її одразу.

Звісно.

Куди ж без неї.

Шерон.

Та сама, що стояла під кожною сценою. Приносила букети, які він ніколи не брав. Вела фанатські сторінки, де називала його своїм сонцем.

Жінка років тридцяти п’яти. Яскравий макіяж. І завжди трохи божевільний блиск у очах.

Сьогодні вона була п’яна.

Дуже.

— Любий… — прошепотіла вона, хитаючись. — Ти… ти нарешті сам… Я знала… знала, що ця… твоя дівка не варта тебе…

Вона кинулася до нього.

Занадто різко.

Обхопила руками за шию.

Його тіло пронизав гострий біль.

Кожен дотик — ніби розпечене залізо по шкірі, яка й так була суцільною раною.

Селіна й Агата постаралися.

Він ледве стояв.

— Відчепись… — видихнув Адріан.

Але голос був слабкий.

І Шерон це відчула.

Але слів вона не почула.

А може — просто не хотіла чути.

Її пальці, з яскраво-червоним лаком, ковзнули під комір його футболки. Нігті ледь торкнулися шкіри — просто в те місце, де під ключицею темнів свіжий синець.

Адріан різко скривився.

Біль спалахнув миттєво — гострий, гарячий. Він пройшовся плечем, віддав у груди, розсипався в ребрах так, що на мить потемніло в очах.

— Я так тебе… кохаю… — прошепотіла Шерон йому просто в шию.

Запах алкоголю був різкий, кислий. Він вдарив у ніс разом із теплим, важким подихом.

— Я ніби знаю тебе все життя… — її голос зривався, ставав хрипким. — Ти мій…

Вона притиснулася сильніше.

Занадто близько.

Її тіло хиталося разом із ним, і Адріан раптом зрозумів, що ледве стоїть на ногах. Кожен м’яз нилий, виснажений. Ноги підкошувалися.

Шерон цього не помічала.

Або не хотіла.

Її пальці стиснули тканину футболки. Нігті ковзнули по грудях крізь тканину — повільно, власницьки.

Вона дихала уривчасто.

Гаряче.

Майже гарчала, як тварина, що раптом вирішила: здобич належить їй.

Океан десь унизу знову глухо вдарив хвилею об каміння.

Адріан судомно втягнув повітря.

Його голова й без того крутилася, а тепер світ почав розповзатися ще сильніше. Перед очима попливли жовті кола від вуличного світла.

— Відпусти… — прохрипів він.

Та голос знову вийшов майже беззвучним.

Її пальці раптом смикнулися вгору — до його горла.

Адріан різко вдихнув.

Повітря раптом стало мало.

— Мій… — прошепотіла Шерон.

І її руки стиснулися трохи сильніше.