Двічі Проклятий

З останніх тижнів Адріан почав боятися ночі. Сон більше не рятував — він затягував глибше, ніби в’язка, холодна смола.

Цього разу він провалився швидко.

Сцена була велетенською і порожньою. Гул тисяч голосів лунав десь далеко, за товстим склом, глухо і нерозбірливо. Прожектори різали очі сліпучим білим. Гітара в руках здавалася важкою і чужою, ніби не його інструмент.

А потім світло змінилося.

Воно стало холодним, синювато-білим, хірургічним. І в центрі цього світла з’явилася Агата.

Вона не вийшла — просто була там, ніби завжди стояла в цій точці. Червоне волосся спадало на плечі, корсет стягував талію, шкіряні чоботи на високих підборах тихо клацнули по дереву сцени. Батіг звисав з пояса, але в руках у неї вже були мотузки — товсті, темно-червоні, майже чорні.

Вона підійшла повільно. Без посмішки. Очі — дві білі плями без зіниць.

— Знову ти, — тихо сказав Адріан. Голос вийшов хрипкий.

Агата не відповіла. Просто підняла мотузку і провела нею по його щоці. Шнур був грубий, холодний, злегка шорсткий. Від дотику по шкірі пробігли мурашки.

Він різко відсахнувся, відвертаючи голову. Пасмо чорного волосся впало на очі.

— Не починай, — коротко кинув він, уже твердіше.

Вона навіть не кліпнула.

Один точний рух — і гітара випала з його рук, глухо вдарившись об підлогу.

Адріан відступив на півкроку, інстинктивно виставляючи руку, ніби ще міг її зупинити. Пальці зімкнулися на її зап’ястку — холодному, майже неживому.

На мить.

Цього вистачило, щоб зрозуміти — він не встигає.

Мотузка вже ковзнула між ними.

Вона не смикнулася, не виривалася. Просто трохи повернула кисть, і шнур обійшов його зап’ясток, затягнувся. Адріан різко рвонув руку назад.

Марно.

Петля тільки сильніше врізалася в шкіру.

Агата стояла впритул. Її долоня лягла йому на груди — крижана, ніби з каменю.

— Селіна грає в свої ігри, — тихо сказала вона, майже без інтонації. — Думає, що ти — її. Але вона нічого не знає.

— І ти думаєш, що знаєш? — різко видихнув він, намагаючись вирівняти дихання.

Він знову смикнувся, напружуючи плечі, намагаючись вивернути руку, але мотузка вже пішла далі.

Рухи Агати були точними, майже ритуальними. Вона не поспішала.

Кожна петля лягала ідеально — туго, але не грубо.

Ніби не зв’язувала.

Оформлювала.

Мотузка врізалася в шкіру, створюючи складний візерунок: руки за спиною, плечі відведені назад, груди виставлені вперед. Він напружився ще раз, різко, злісно  і відчув, як шнури у відповідь лише глибше в’їдаються в тіло.

Потім — ноги.

Коліна злегка зігнуті, щиколотки зв’язані так, що він не міг повністю випрямитись.

Красиво. Жорстко. Безжально.

Пасма волосся прилипли до скронь. Він різко відкинув голову назад, відкриваючи шию, намагаючись хоча б так звільнитися від відчуття тиску.

Марно.

Агата стояла перед ним, розглядаючи свою роботу з холодною задоволеністю.

— Ти завжди був мій, — сказала вона тихо. — Просто досі не розумів цього.

Адріан дихав важко, відчуваючи, як мотузки стискають ребра при кожному вдиху.

— А якщо я не хочу бути твоїм? — прохрипів він.

Агата нахилилася ближче. Її губи майже торкнулися його вуха.

— Тоді це буде боляче, — прошепотіла вона. — Але все одно будеш.

Вона відступила на крок і підняла батіг.

Перший удар прийшов точно — по внутрішній стороні стегна. Не надто сильно, але достатньо, щоб пекуча смужка вогню розійшлася по шкірі. Адріан здригнувся, стиснув зуби.

— Співай, — тихо наказала вона.

Він мовчав.

Другий удар. Цього разу по грудях. Біль був чистим, гострим. Тіло відреагувало проти волі — кров прилила нижче, і це його розлютило ще більше.

Агата підійшла впритул. Однією рукою вона схопила його за волосся, відкинула голову назад. Другою — стиснула його плоть через штани, грубо, владно.

— Ти можеш опиратися, — сказала вона спокійно. — Мені навіть подобається. Але це нічого не змінить.

Вона різко розірвала на ньому одяг — тканина тріснула і впала клаптями. Тепер він стояв перед нею повністю зв’язаний мотузками шибарі, голий, під холодним світлом прожектора.

Агата обійшла його повільно, розглядаючи кожен вузол, кожну лінію, що врізалася в шкіру. Потім зупинилася ззаду.

Вона притиснулася до його спини. Її тіло було крижаним навіть крізь корсет. Зуби вп’ялися в його шию — сильно, до крові. Одночасно її рука ковзнула вниз, стиснула його і почала рухатися — повільно спочатку, потім все жорсткіше.

Мотузки не давали йому поворухнутися. Він міг тільки вигинатися і хрипко дихати.

Раптом Агата відступила на крок і оглянула його — повільно, як розглядають річ, що їй належить.

— Пам’ятаєш? — тихо запитала вона.

Адріан хотів відповісти, але мотузки стиснулися сильніше, і з горла вирвалося тільки хрипке дихання.

— Ти вже забув, — продовжила Агата тим самим спокійним, майже байдужим голосом. — Але я пам’ятаю. Тоді ти ще не був Адріаном, якого всі знають. Ти був ніким. Без грошей. Без знайомств. Без підтримки батьків. Просто хлопець з гітарою, який мріяв про сцену.

Світ навколо почав танути. Холодне світло прожектора розпливлося, і Адріан раптом опинився там.

Маленька, задушлива кімната в підвалі елітного клубу. Повітря важке від запаху дорогого алкоголю, парфумів і поту. Він — молодий, худорлявий, ще без татуажів і впевненості. Йому сказали, що це «закрите шоу для важливих людей». Що це шанс. Що після цього його помітять.

Його зв’язали так само — мотузками. Тільки тоді це було грубіше, менш майстерно. Руки за спиною, ноги розведені. Він висів, оголений, під яскравим світлом. Десь грала тиха музика. Люди в масках і дорогих костюмах ходили навколо, роздивлялися його, ніби експонат. Хтось торкався. Хтось сміявся. У декого явно стояв — він бачив це крізь сором і сльози, що застилали очі.

А після всього, коли мотузки вже ослабили, один чоловік — високий, у бездоганному костюмі — підійшов ближче і спокійно сказав:

— Ти гарний товар. Якщо віддасишся сьогодні — отримаєш п’ять тисяч. І рекомендацію.

Адріан, червоний від ганьби, хрипко відмовився.

Тоді його вдарили в живіт — сильно, професійно. Він зігнувся, скільки дозволяли мотузки, і почув тихе, презирливе:

— Повія. А ще вередуєш.

Він забув той вечір. Справді забув. Витіснив так глибоко, що навіть у найтемніших ночах той спогад не спливав. А тепер Агата витягла його на поверхню, як старий, брудний секрет.

Світ повернувся до холодної сцени.

Адріан висів у тих самих мотузках — тільки тепер вони були ідеальними, майстерними, демонічними. Агата стояла перед ним і дивилась у вічі своїми порожніми білими плямами.

— Ти тоді теж думав, що можеш відмовитись, — тихо сказала вона. — А тепер дивись на себе. Знову голий. Знову безпорадний. І знову в мотузках.

Вона підійшла впритул. Одна рука лягла йому на груди, крижана. Друга повільно ковзнула вниз, стиснула його плоть — грубо, владно, без ніжності.

— Ти завжди був повією, Адріане. Просто довго вдавав, що ні.

Він хотів заперечити, але мотузки стиснули ребра, і замість слів вирвався тільки стогін. Агата нахилилася і вкусила його за шию — до крові. Одночасно її рука почала рухатися — повільно, ритмічно, немилосердно.

— Співай, — прошепотіла вона йому в вухо. — Або я нагадаю тобі ще більше.

Батіг свиснув. Удар прийшов по внутрішній стороні стегна. Потім ще один — по грудях. Біль змішувався з принизливим збудженням, якого він не міг контролювати.

Агата не поспішала. Вона тримала його в мотузках, змушувала згадувати, змушувала відчувати себе тим самим безпорадним хлопцем, яким він був тоді. І водночас — своїм.