Двічі Проклятий

Жовті очі демониці спалахнули пекельним вогнем. Вона різко розвернулася до Адріана, і повітря довкола здригнулося, ніби перед ударом блискавки.

— Не слухай її, — прошипіла Селіна. — Це брехня. Ніхто не має права втручатися в чужу угоду. Ти мій. Ти сам мене покликав.

Її голос дзвенів, мов натягнута струна, готова обірватися.

— Твоя душа — моя. Твоя доля — моя. Один жест — і все скріплено. Ти відчуваєш це, правда?

Хвіст тугіше обвив його ноги, стискаючи, мов сталевий канат. Кінчик із гострим вістрям ковзнув по тканині штанів — не торкаючись тіла, але залишаючи після себе пекучий холод, ніби від розпеченого металу.

— Я дала тобі славу. Сцени. Рев натовпу. Той шалений ритм у крові, коли ти співаєш. А вона що? — жовті зіниці спалахнули зневагою. — Вона несе лише лід. Порожнечу. Забуття.

Її губи скривилися в хижій посмішці.

— З того моменту, як ти намалював коло власною кров’ю, ти став моїм.

Агата не відступила.

Навпаки — її білі очі засяяли так яскраво, що світло ламп зблякло. Холодне сяйво розлилося кімнатою, мов туман, змушуючи повітря тремтіти. Дзеркала затремтіли, лампи замиготіли, а тіні в кутах ожили, викривляючись у неприродних формах.

Вона простягнула руку.

Вона не торкнулася — і все ж мороз ковзнув по повітрю, немов жива істота. Шкіру Адріана обпекло холодом, а в кістках раптом прокинулася пам’ять — давня, глибша за спогади.

— Угода? — голос Агати був тихим, але в ньому звучала сила, здатна ламати волю. — Твої угоди, сестро, — це іскри. Яскраві. Короткі. Вони гаснуть.

Вона зробила крок.

Підлога під ногами вкрилася тонкою плівкою інею.

— А мій борг — давніший за твої імена. Давніший за людські страхи. Він не з тієї ночі. Не з твого відчаю, Адріане. Не з сайтів, на яких ти шукав порятунок.

Вона нахилила голову, і світло в її очах пульсувало, мов холодне серце зірки.

— Ти належав мені ще до того, як переплелися долі твоїх батьків. Я була там. У тіні. В шепоті. В першому подиху.

Її губи ледь помітно вигнулися.

— Бо деякі душі не створені для вогню. Вони — лід. Терпіння. Очікування. І тепер — час.

Суперечка спалахнула, мов зіткнення стихій.

Жовтий вогонь Селіни врізався в біле сяйво Агати. Повітря загуділо, немов від далекої канонади. Стіни здригнулися. Дзеркало вибухнуло павутиною тріщин, відображаючи їхні обличчя — спотворені, нелюдські, з палаючими очима.

Селіна гарчала, ріжки ніби загострювалися, хвіст люто хльоскав по підлозі, розкидаючи флакони й металеві інструменти.

Агата стояла нерухомо.

І саме це було найстрашнішим.

Її присутність тиснула, мов глибина океану. Холод проникав у легені, і кожен вдих перетворювався на хмару пари. Здавалося, сама кімната поступово замерзає, підкоряючись її волі.

Адріан лежав між ними, не здатний поворухнутися.

Між вогнем і льодом.

Між двома силами, яким байдуже до його життя.

Адріан, досі притиснутий до підлоги, спробував підвестися. Долоні вперлися в холодну плитку, пальці ковзнули по розлитій воді. Серце закалатало, б’ючись об ребра, ніби в пастці.

Досить.

Я не річ. Не трофей. Не іграшка.

Він напружився, рвонувся вгору — майже відчув, як виривається, як біжить до дверей, як кричить охороні, що стояла за ними, поки натовп скандував його ім’я, не здогадуючись, яке пекло розгортається за кулісами.

Але Селіна була швидшою.

— Він — мій!

Удар збив повітря з легенів. Світ здригнувся. Він знову впав на плитку — жорстко, глухо, боляче. Тонка рука демониці виявилася важчою за залізо. Сила в ній була чужою, нелюдською, безжальною.

Вона притиснула його до підлоги, мов хижак, що остаточно приборкує здобич. Не тілом — владою. Її присутність стискала сильніше за будь-які пута. Повітря навколо стало густим, липким, важким для дихання.

— Ні, — прошепотіла вона йому просто в вухо. — Ти не втечеш.

Її голос був солодкий і отруйний водночас.

— Ти — ставка. А ставки не рухаються. Вони чекають, поки їх розіграють.

Пальці стиснулися на його горлі — не до задухи, а до повного контролю. Так, щоб він відчував кожен власний удар серця, кожен спалах страху, кожну секунду залежності.

Жовті очі блиснули, вп’явшись у Агату.

Мій.

І саме в цю мить Адріана накрило усвідомленням — глухим, важким, як удар дзвона в порожньому храмі.

Це не сон.

Не галюцинація.

Не злам від напруги чи препаратів.

Це реальність — холодна, хижа, безжальна. З запахом озону й попелу. З крижаною плиткою під щокою. З тиском, що ламав волю.

Тут він більше не зірка.

Не ідол.

Не голос стадіонів.

Тут він — вага на терезах. Душа — між двома стихіями. Приз у грі, правила якої писали не люди.

І ця гра не передбачала милосердя.

— Хочеш його? — різко кинула Селіна, її хвіст нервово сіпнувся, видаючи лють. — То борімося!

Повітря здригнулося.

Агата всміхнулася — повільно, сумно, з майже материнським жалем, ніби дивилася на дитину, яка простягає руки до відкритого вогню.

Її білі очі звузилися.

Холод накрив кімнату миттєво. Підлога вкрилася інеєм, тонким, як скляна плівка. Подих перетворювався на хмарки пари. Стіни потріскували, реагуючи на різкий перепад.

— Боротьба? — прошепотіла вона.

Її голос звучав, як вітер серед полярної ночі.

— Так. Ми боротимемося.

Вона зробила крок, і мороз потягнувся за нею, мов жива істота.

— Я дам тобі тишу, в якій розсипається розум. Вона — біль, від якого хочеться забути власне ім’я. Ми будемо змінюватися. Знову й знову. Поки ти не перестанеш розрізняти, де закінчуєшся ти — і починається наша воля.

Селіна коротко засміялася — різко, хижо — й притисла сильніше.

Адріан скрикнув, не втримавшись.

Біль спалахнув у плечі, розливаючись гарячою хвилею, а за ним — відчай. Чистий, оголений, беззахисний.

— Перша — я, — прошипіла вона. — А потім — її черга. І так доти, доки ти не зрозумієш: вибору немає.

Гримерка здригнулася знову — сильніше.

За дверима ревів натовп.

Шоу тривало.

Але справжнє — лише починалося.

І Адріан уже знав — фіналу, в якому хтось залишається цілим, тут не існує.