Двічі Проклятий

Раптом з вулиці почувся знайомий звук — приглушене ричання двигуна, що поволі стихав під  вікнами. Колеса м’яко хлюпнули по мокрому асфальту. Дверцята зачинилися з характерним клацанням.

Адріан підвівся, підійшов до вікна, ледь відхилив фіранку.

Внизу стояв Ford Fusion — їхня скромна, трохи вже втомлена машина, яку Еліс обожнювала за економність і те, що її легко паркувати в центрі. Не розкіш, — просто надійний автомобіль. Такий самий, як і вона.

Його Еліс. Жива, ціла… Сама.

Адріанові груди наче розтиснуло.

Він дивився, як дівчина крокує до дверей під’їзду, трохи поспішаючи, кутаючись у пальто, і розумів: як же він скучив за нею всього за одну ніч. І як сильно вона може ранити його, не маючи жодного наміру робити це.

Двері відчинилися без поспіху — знайоме клацання замка, м’який скрип, що завжди видавав її прихід.

Еліс зайшла в дім, струснула з волосся дрібні краплини й кинула сумку на диван, навіть не глянувши куди саме.

— Ти вже прокинувся? — здивувалась вона, з’являючись у дверях вітальні. На обличчі світилася втомлена, але щира радість. — Я думала, що після корпоративу тебе не добудишся.

Адріан сидів у кріслі з чашкою холодної кави, яку так і не допив.

Погляд у нього був той самий — надломлений, але в ньому все ж ховалась та сама тремтлива ніжність, яку він дозволяв собі лише з нею.

— Погано спав, — сказав тихо. — Без тебе.

Еліс на мить завмерла.

— Пробач, — вона підійшла ближче, розстібаючи пальто. — Ми із містером Кнайфом засиділися над угодою. Все вийшло дуже несподівано… Власник галереї з Лондона хоче зробити виставку. В «Saatchi Gallery». Уявляєш? — вона усміхнулася, трохи недовірливо, ніби сама не до кінця усвідомлювала, що сказала. — Це треба було терміново узгодити.

Дівчина нахилилася й торкнулася його губ коротким поцілунком — легким, чемним, майже формальним.

Від її волосся долинув запах чужих парфумів — різких, чоловічих, незнайомих. Щось тонке й нестерпно холодне заворушилось всередині Адріана. Еліс, ще не помічаючи цього, знімала шарф.

— Я дуже втомилася, — додала вона. — Тому й заночувала в Бернадет. Це було найпростіше.

А потім її погляд нарешті зупинився на ньому уважніше. На тьмяному виразі обличчя, на чашці, на погаслих очах. І на пляшці віскі.

— Ти… Знову пив? — запитала вона тихо. — Невже знову за старе, Адріане?.. Щось сталося?

Слова повисли між ними, як тінь — поки що невелика, але здатна легко вирости у щось значно більше.

Адріан різко, майже винувато відвернувся.

— Нічого не сталося, — кинув коротко, навіть не дивлячись у її бік. — Просто втомився.

Еліс зробила крок уперед, намагаючись зловити його погляд.

— Але ти виглядаєш… Адріане, ти точно?..

— Я сказав — усе нормально, — перебив він, і в голосі прозвучала та суха нота, якої вона терпіти не могла. Нота, за якою він зазвичай ховав свої справжні рани.

Щоб перервати розмову, Адріан узяв пульт і ввімкнув телевізор.

Гучність вдарила занадто різко — він зменшив її автоматичним рухом. На екрані йшли  новини. Безликі диктори, холодне світло студії.

— …Збройне зіткнення на Сході країни…

— …Ураган «Еліот» наближається до узбережжя Флориди…

— …І щойно отримані дані про падіння пасажирського літака рейсу 247, що виконував виліт до Бостона…

У Адріана всередині щось збилось з ритму — так різко, що він навіть нахилився вперед.

На екрані змінилася картинка — дронова зйомка місця катастрофи. 

Сірий ранок. Вогонь, що ще борсався між уламками, наче не хотів гаснути. Пожежники рухалися повільно, у важкому диму, мов привиди. Уламки корпусу, розкидані, як іграшки, але з тією страшною вагою, яку дає лише смерть. І серед хаосу камера ковзнула повз річ, незначну й чужу серед цього металевого пекла — яскраву жовту жіночу сумку.

Ту саму. Ту, що запам’яталася йому в натовпі пасажирів. Ту, яка у сні світилася плямою кольору, наче хотіла, щоб він її побачив.

Холодок пробігся вздовж його хребта. Сон раптом набув форми реальності — чіткої, гострої й нестерпної.

— …Список загиблих попередній… — монотонно говорив диктор.

Екран мигнув. По ньому повільно прокочувалися імена. І серед них Адріан побачив його.

«Роберт Хейл».

Ім’я, надруковане в паспорті, який уві сні він тримав у руках.

Адріана охопило дивне відчуття — ніби він провалився крізь власну свідомість. Наче дві реальності на мить торкнулися одна одної.

Еліс щось сказала — тихо, стривожено. Але її голос тонув у гулкому шумі його пульсу.

Страх. Здивування. І ще щось — химерне, небезпечне — пробуджувалося всередині нього, ніби довго спало і тільки тепер відкривало очі.

Адріан сидів на дивані, не зводячи погляду з екрана, хоча насправді він там вже нічого не бачив. Картинка розпливалася перед очима, змішуючись із шурхотом власних думок. У вухах досі звучало ім’я, мов відлуння чийогось чужого життя, яке раптом перетнулося з його.

— Адріане, — Еліс стояла поруч, стурбована й розгублена, — ти мене лякаєш. Скажи хоч щось…

Він кивнув автоматично, не усвідомлюючи цього жесту. Слова далі просто не доходили. Її голос був десь на периферії — теплий, тривожний, але безсилий пробитися крізь хаос, який здійнявся в його голові.

— Хочеш, я зроблю чаю? Тобі погано? — Еліс намагалася бути терплячою. Але в її тембрі вже почала з’являтися нотка втоми. — Адріане, прошу тебе, поясни, що трапилося.

Він навіть не озирнувся. Пальці машинально знайшли телефон. Руки ледь помітно тремтіли. Він відкрив контакти.

— Мені потрібно… — слова застрягли, але він усе ж вимовив: — Мені потрібно зателефонувати декому.

Еліс завмерла на мить, очі спалахнули образою, з якою вона так старанно боролася весь ранок.

— Ну звісно, — прошепотіла вона. — Комусь іншому. Тільки не мені.

Але Адріан вже не чув цього. Він слухав гудки — короткі й нудні, без емоцій і сенсу.

— Даніелю, візьми… — прошепотів сам до себе, стискаючи апарат так, що побіліли кісточки.

Еліс повільно видихнула, опустила руки. Ще мить стояла поруч — ніби сподівалася, що він озирнеться, назве її по імені, попросить залишитися.

Та він не озвався.

І тоді вона просто пішла до спальні. Тихо, майже нечутно, але з тією напруженою прямотою, яка буває лише тоді, коли всередині щось болить.

Адріан же досі слухав гудки. Все ясніше відчуваючи, що від того, чи візьмуть на тому кінці слухавку, залежить щось дуже-дуже важливе.