Двічі Проклятий

Студія була в кінці дому — маленька кімнатка, яку вони перетворили на «його куток»: диван з потертою шкірою, гітара в кутку, стопка нотних аркушів на столі, де колись вони сиділи вдвох, і він співав тільки для неї, а Еліс сміялася, кажучи: «Ти — мій геній». Тепер це звучало як глузування.

Адріан зачинив за собою двері трохи різкіше, ніж хотів.

— Чорт… — видихнув крізь зуби.

«Чому вона так?» — думка вп’ялася, мов скалка. — «Через подряпини? Через запах? Я ж не… не хотів».

Він зціпив кулаки — нігті впилися в долоні до болю. Хотів — і ненавидів себе за це.

Бо з Селіною все було як спалах — жар, тиск, вихор, що зриває контроль і залишає після себе попіл. Там не було ніжності — лише потреба довести, зламати, взяти. І він дозволив. Дозволив себе втягнути. Дозволив використати.

А Еліс…

Еліс із її спокоєм, тихою любов’ю, з руками, що не дряпають, а лікують, — вона заслуговувала на когось сильнішого. На того, хто не продає душу за славу. І водночас — на того, хто не зривається так легко.

Злість прокотилася всередині хвилею.

На Селіну.

На себе.

На цей клятий світ, де кожен крок — угода, кожен успіх — чиясь пастка.

Він увійшов, не вмикаючи світло. Лише місячне сяйво з вікна падало на диван, малюючи на підлозі холодні тіні. Океан за стіною шумів глухо й рівно — як серцебиття чужої істоти, байдужої до його розбитих нервів.

Адріан важко опустився на диван, ніби за плечима тягнув не гітару, а весь тягар цього життя. Запустив пальці у волосся, різко смикнув пасма.

— Дідько… — прошепотів.

«Вона думає, що я зрадив. А я… Я просто…»

Слова не складалися. Усередині клубком сплелися провина, образа і гнів.

Вона не дала йому пояснити.

Не дала доторкнутися.

Не дала навіть шансу.

Злість вдарила в груди — тупо, важко.

Сльози підступили, але він їх проковтнув, стискаючи зуби. Не зараз. Не тут. Не в цій кімнаті.

І раптом повітря здригнулося.

Наче хтось різко видихнув холодом.

Поряд, на дивані, матеріалізувалася вона.

Агата.

Вона не ввійшла — виникла з тіні, як згусток темряви, що набрав форми: висока, струнка, в чорній туніці, яка облягала тіло, мов друга шкіра, майже прозора в місячному світлі. Під тканиною — нічого, тільки обриси, небезпечні й магнетичні.

Адріан здригнувся. Різко відсунувся, впираючись долонею в підлокітник.

«Ні… Не зараз. Забирайся».

Але вона лише нахилилася ближче.

Її подих — крижаний, як нічний вітер з океану — торкнувся його щоки. Губи вигнулися в повільній, отруйній усмішці.

— Ох, — прошепотіла вона, голос низький, тягучий, мов темний мед. — Бідолашний. Викинули з ліжечка?

В ньому спалахнула злість — гостра, пекуча.

— Забирайся, — прошипів він.

Агата повільно провела пальцем по спинці дивана, ніби малювала невидиму лінію.

— Ти ж знаєш, — мовила тихо, — що ти нікому не потрібен.

Він різко підвів очі.

— Не кажи…

— Окрім мене, — м’яко перебила вона. — Тільки мені.

Вона нахилилася ближче, її тінь накрила його, як холодна хвиля.

— Ти слабкий, Адріане. Як і весь твій рід. Ваші чоловіки завжди були жадібними до грошей, до влади, до імені. Готові продати будь-кого — навіть власних дітей.

Він здригнувся.

— Твій предок продав тебе за клапоть землі. За статус. За право сидіти ближче до трону. І ти народився вже з боргом у крові.

Він стиснув кулаки.

— Замовкни.

— Твоя мати ніколи не ставала на твій бік, — продовжила вона спокійно. — Бо вміла мовчати. Бо так виживають у таких родинах.

Пауза.

— А твій батько… — її губи скривилися в ледь помітній усмішці. — Твій батько зневажає тебе. Твій спів. Твою сцену. Твої мрії. Він завжди бачив у тобі помилку.

Слова лягали рівно, точно, без надриву — і саме тому били сильніше.

— Пам’ятаєш гараж? — раптом сказала вона.

Він різко підняв голову.

— Той старий ангар на околиці. Де ти ховав гітару. Де грав, боячись, що він дізнається.

Серце стиснулося.

Запах іржі. Пил. Холодний бетон. Пальці, стерті до крові.

І сміх.

— Однокласники, — шепнула Агата. — Вони знайшли тебе. Вони били. А ти мовчав. Як твоя мати. Бо знав: якщо батько дізнається — буде ще гірше.

Він затремтів.

— Ти сидів там, притискаючи гітару до грудей, — її голос ковзав по його пам’яті, — і думав: якби мене не існувало, було б простіше.

Він різко відвернувся.

— Не лізь туди…

— Я вже там, — тихо відповіла вона. — Я завжди була там.

Вона торкнулася його скроні.

— Ти виріс із цією порожнечею. Тому тобі потрібна сцена. Тому тобі потрібні крики натовпу. Тому ти продаєш себе — знову й знову. Бо тільки так відчуваєш, що існуєш.

Він важко дихав.

— Але навіть тепер, — прошепотіла Агата, — ти сам.

Вона ковзнула пальцями по подряпинах на його шиї.

— І тільки я бачу тебе справжнього. Зламаного. Живого. Мого.