Двічі Проклятий

Вранці він прокинувся від тупого, важкого болю в скронях.

Голова гуділа, ніби всередині застряг старий трансформатор. У роті — гіркота. У тілі — в’язка, липка втома, що не розсіювалась навіть після сну. Він кілька хвилин лежав нерухомо, дивлячись у стелю, збираючи себе по шматках.

Пам’ять не поспішала відпускати.

Душ змив запах алкоголю й ночі, але не думки. Вода текла по плечах, по спині, по обличчю — і здавалося, що разом із нею стікає ще щось важливе, крихке. Те, що вже не повернеш.

На кухні пахло кавою.

Справжньою. Міцною. Гіркою. Живою.

Еліс стояла біля плити, у великій сорочці, зібравши волосся в недбалий пучок. Вона наспівувала щось під ніс, переступала з ноги на ногу, ніби весь світ був легким і слухняним. Сонячне світло лягало їй на плечі, на щоку, заплутувалося в пасмах.

Вона була радісна.

Безтурботна.

Закохана в цей ранок.

— Доброго ранку, — сказала вона, навіть не обертаючись. — Я зробила тобі міцну. Ту саму, що ти любиш.

Він завмер у дверях.

Вона не запитала, де він був.

Не запитала, чому прийшов під ранок.

Не запитала, чому від нього тхне порожнечею.

Еліс була вся в собі — у своїх планах, у світлі, у виставці, у завтрашньому дні. Вона не бачила його нічної темряви. А може — просто не хотіла бачити.

Він сів за стіл.

Вона поставила перед ним чашку. Кава була майже чорна.

— Як справи? — легко, невимушено, ніби між іншим.

Він обхопив чашку долонями.

Тепло повільно проникало в пальці.

— Усе гаразд, — сказав він і усміхнувся.

Посмішка вийшла слухняна. Відпрацьована. Та, яку він носив роками.

Еліс нахилилася й швидко поцілувала його в губи.

Поспіхом.

Ледь торкнувшись.

— Мені треба бігти, — сказала вона. — У галереї знову буде представник. Хочу все підготувати ідеально. Це дуже важливо.

Її очі світилися.

Надією.

Очікуванням.

Вірою.

Він кивнув.

— Звісно.

Вона вже натягувала куртку, щось говорила про світло в залі, про розвішування робіт, про каву для гостей. Її слова дзвеніли, мов тонке скло, наповнене сонцем.

А він дивився їй услід — і відчував, як між ними повільно, майже непомітно, розкривається порожнеча.

Не сварка.

Не драма.

Не біль.

Просто тиша.

Перша тріщина.

Той момент, коли ти розумієш: у вас більше не одна реальність.

Двері зачинилися.

Кава остигала.

Адріан сидів у кухні, наповненій світлом, і вперше відчував, що його темрява більше сюди не належить.

І він так і не наважився сказати їй правду.

В цей момент телефон, якого Адріан ледь встиг торкнутися, задзвонив.

Знову О’Брайан. Адріан чортихнувся і прийняв дзвінок.

— Хороші новини! — голос Пітера був на межі істерики. — У нас новий спонсор! Серйозний! І так швидко! Я досі не вірю!

— Ну це, — обережно почав Адріан, хоча, всупереч здоровій логіці, цей дзвінок викликав у нього внутрішню тривогу, — чудово. Тож тур не відміняється?

— Ні, все за планом! І ще — післязавтра ти виступаєш у них на корпоративі. Один, без бек-вокалу та інших інструментів.

— Що? — Адріан прокашлявся. — Що це за дивні умови? Хто взагалі може диктувати мені умови?!

— Спонсор, Адріане, — відрубав Пітер. — Запам’ятай, нарешті, це слово. Тож післязавтра о дев’ятій твоя дупа має бути на Хайвей-Хіллз 39 — і тільки спробуй щось викинути!

В слухавці зазвучали короткі гудки, а Адріан скрипнув зубами. Отака вона, зворотна сторона слави — здається, що коли будеш на вершині, то все вирішуватимеш сам, а насправді впадаєш тільки в більшу залежність.

Він озирнувся,