Розділ ХІV, де Михайло і Лев осквернили ранг "А"
Після крику дурнуватого Василь’єва Лев почав вести мову:
— Михайле, нам треба розібрати вантаж Лариси. Якщо нас застануть у столиці з баластом, що належав людині, якої немає серед живих, то нас визнають у контрабандистській діяльності.
— Якщо ми – залізо, то подивімося, чим змащують механізми вищого сорту.
Він розстебнув блискавку. Гарний мішок піддався м’яко, без спротиву. Всередині все було ідеальним: флакон парфумів, що пахли чимось квітковим і водночас хімічним, шовкова хустка і він – важкі металеві коробки з гравіюванням «ПЗА-105».
Михайло натиснув на фіксатор. Тихий пшик, який звільнив повітря, пролунав як видих полегшення. Коли кришка відкинулася, запахи вдарили по відчуттях Михайла зі силою електричного розряду. Це не їжа в класичному розумінні пересічного євразійця. Це їжа статусу.
— Оленина…! — прошепотів Лев. — Справжня оленина!
Перший пакунок – це майже прозорі скибки м’яса, які перекладені вощеним папером. Поруч – плитка шоколаду, загорнута у золоту фольгу, яка сяяла під сонцем, наче злиток справжнього металу. Але найбільшим зухвальством була маленька скляна баночка паштету з гусячої печінки.
— Їж, — наказав Михайло. — Це наше причастя.
Це було осквернення. Вони вгризалися в елітний пайок брудними зубами, не миючи рук після туалету. М’ясо тануло на язиці, залишаючи присмак диму та ялівцю. Лев хапав шоколад, ламаючи його з сухим, коротким звуком і запихав у рот цілими шматками, замазуючи губи коричневим слідом.
Бунт приречених. Вони пожирали ресурси рангу «А», і напевно, це була найкраща їжа у їхньому житті. Вони намащували хліб першого ґатунку цим паштетом, а потім поїдали ще канапки з маслом. Лев і Михайло із великою-превеликою насолодою споживали ці продукти. Вони були впевнені, що більше такого шансу не буде. Вони не відчували ситості. Бо не знали, що це таке.
— Вона це їла щодня, — Лев задумався, враховуючи, що поки вони смакували таку гидоту, як мох із сахарином, Лариса кожного дня захоплювалася шоколадом, на кожному кубику якого було дуже детально вирізьблено герб Євразії. — Ми вперше за життя відчуваємо смак їдла Авагардників (представників рангу «А» - прим. автора)! Але життя Маршала ніколи не проживемо…
— Подивись, — сказав Михайло. — Я ще щось знайшов!
Там, глибоко, загорнуті у сріблясту плівку, лежали цукати з екзотичних фруктів. Це не ті пересушені шкірки яблук, що іноді викидали на іркутські прилавки, а масивні, напівпрозорі скибки манго та ананаса, виварені в густому цукровому сиропі так, що вони нагадували шматки обробленого бурштину. Михайло витягнув одну – вона була важкою і липкою. Це сонце далеких країв, заковане в цукрову броню.
— Михайле, так це ж цукати! — вигукнув Лев
— Що? — Михайло не знав такого.
— Бурштин, який можна їсти! — метафоризував він
Лев обережно теж взяв цукат. Його пальці, звичні до холодної гвинтівки та сухого пайка, ледь торкнулися цієї солодкої коштовності. Коли він відкусив, густий і солодкий до нудоти сік наповнив його рот. Це – занадто. Для людини, яка все життя харчувалася «Армійським раціоном» та «функціональними сумішами», такий вибух смаку був майже болючим.
— Це неможливо, — Михайло був у захваті. Він жував так повільно, ніби боючись втратити пам’ять про такий смак. — Хіба таке росте на Землі? Є десь дерева, що дають таке?
— Так, звісно ж, але не для нас. Для Лариси – так, для Верховного Маршала – так. Але не для пасажирів купе №3. Цукор – якісна річ, розганяє втому швидше за будь-яку хімію або сахарин
Бенкет закінчився. Вони дали системі знати: Лев і Михайло – інакодумці.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!