Розділ ІV, де Михайло сідає на поїзд та бачить знайомого з минулого
Михайло прокинувся як завжди, о шостій ранку. Як завжди розминка, вівсянка «Єдність». Як завжди, чорний хліб і ранкова рутина. Але служити не треба. І у цьому полягає вся радість. Ба навіть три дні відпочинку підряд – це прекрасно. Раніше Михайло працював дванадцять годин на день, шість днів на тиждень. І не скаржився, а терпів.
Чоловік спустився. А оскільки щоб у нього не забрали поселення, йому необхідно сплатити житловий внесок.
— Вітаю, товаришко!
— Вітаю, що вам необхідно?
— Я у своєму приміщенні близько двох місяців не буду, тому заплачу заздалегідь внески за два місяці.
— Зрозуміла, — членський внесок у гуртожитку 50 рублів на місяць. — Віддайте 100 і вашу членську книгу, — минуло три хвилини. — Зроблено! — сказала працівниця — До побачення!
— До побачення!
Він попрямував до метро і не рутинної для себе станції «Вокзальної». Вона ж така сама, як і всі інші: барельєфи аграріїв, герб Євразії.
Вийшовши, Михайло побачив вокзал. Це велика масивна споруда, схожа на ту що в Києві (її він колись бачив на Телекрані), але з великими колонами і вікнами. Посередині прикріплено герб Євразії, а під ним - портрет Верховного Маршала.
Зайшовши всередину, чоловік побачив дуже високу стелю, де не було герба. На другий поверх, де можна було побачити табло із поїздами, що відбудуть із вокзалу найближчим часом:
«Іркутськ-Берлін, 12:40, відбуття, пасажирський;
Чита-Москва, 19:55, прибуття, вантажний;
Караганда-Магадан, 10:00, 27 січня, прибуття, вантажний
Норильськ-Київ, 13:50, 27 січня, відбуття, пасажирський
Михайло підійшов до пункту огляду і дав на перевірку свій багаж. І, на диво, нічого підозрілого, як от упаковку дефіцитного чаю не знайшли. Він проходив далі. І вже зійшов на перон.
Раптом підходить до нього якийсь чоловік у синьому засмальцованому комбінезоні, віком до п’ятдесяти років. Подивившись одним оком, Михайло впізнав Петра, знайомого, який раніше жив біля нього у коморі і навчив збирати різні прості схеми, як радіо. Пізніше його перевели десь на Кавказ і відтоді його не бачив.
— Михайле, — каже Петро, — вітаю!
— Добрий день!
— На жаль, я мушу тебе засмутити. Я бачив, що ти їдеш до Берліна, чи не так?
— Саме так.
— Після цього ти мене ніколи не побачиш, але знай, що цей поїзд лише в один бік. Тебе везуть на забій, на фронт. — і показує стару деталь від радіоприймача, — Ось, бери, якщо десь під Варшавою чи Білостоком вимкнуть зв’язок. З’єднуєш синій і червоний кабелі через цю штуку. Можливо, хоч щось почуєш.
До Петра підбігає дві людини у формі та беруть його. Накривають голову мішком та винесли через натовп у далечінь.
Все, Петро – нелюд, думкозлочинець, його ніколи не існувало.
Михайло задумується, що ж означало, що його везуть на забій. Але треба було сідати на потяг, оскільки залишилось п’ять хвилин. Провідник стояв біля входу у вагон.
— Вітаю, товаришу, — каже провідник. — Покажіть ваш квиток і паспорт.
— Ось, — відповідає Михайло — дістаючи необхідні папери.
Провідник перевірив квитки і четверту сторінку паспорта:
— Чудово! Щасливої дороги!
Він заходить до третього купе, що не дуже далеке від кімнати провідника. Михайло бачить ще кількох людей. Поїзд відбуває…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!