Шалений поїзд. 1986

Раптом стукіт коліс об рейки посилився. Тепер кожні півсекунди. Та-та-та-та-та… Все частіше. Підстаканник, з якого він пив «Урал», вже починав битися об стіл.

Михайло подивився у вікно. Ліси тайги, де час від часу у них можна було побачити людей, які сидять біля вогнища, щоб зігрітися.

Дерево за деревом, лісосмуга за лісосмугою, поїзд на зустріч за іншим поїздом на зустріч, і так далі.

Лев встав з місця, піднявши кулак і підвищивши голос, оголосив промову до Михайла і Георгія як партійний функціонер на з’їзді:

— Бачите, товариші? Ми випереджакаємо графік на цілих п’ятнадцять хвилин! Держава поспішає жити. Тільки разом, в рýсі – ми сила! Хай буде Євразія...!

— Знайшовся мені оратор, — каже Георгій з крапелькою заздрості.

— Товаришу, відданість Партії дорівнює тому, що в якійсь далекій перспективі тебе не випарують, — відповідає Лев.

Михайло думає. Лев хоч і любить Партію, але він занадто розумний. Його самого випарують. Лева випарують. Петра, якого офіційно вже не існує, вже випарували. Зате Георгія ніколи не запідозрять у думкозлочині! І того прола, що позичив валізу також.

А поїзд мчав. Його приблизна швидкість 90-110 км/год.

— Товаришу, ми випереджаємо графік не на п’ятнадцять хвилин, а на одинадцять годин, — від Михайла.

— Тим паче! Одинадцять годин – майже доба, подарована нам працівниками поїзда! Наші механіки перевершили цілу фізику! Це не просто поїзд, це залізна воля, що несеться крізь Євразію. Хіба це не привід для гордості? — каже Лев.

— Це привід для тривоги! Поїзд – не літак. Якщо ми прибудемо у Красноярськ чи москву раніше, ми вріжемося у хвіст попереднього ешелону! Логіка випередження добра для виплавки сталі чи збору урожаю, але не для Магістралі.

— Ви шукаєте незручності там, де їх немає. Хіба вам не хочеться бути першим, хто побачить завтра вже сьогодні?

— Ні, хочу доїхати живим. А завтра настане, коли потрібно, а не коли машиніст витискає зайву пару.

Поїзд раптово гальмує. Швидкість стабілізовується.

— От і зупинилася держава. Ви – раби Партії, — підкинув Георгій.

— Що це ви бовкаєте? Не будьте на межі думкозлочину! Ми не дуже хочемо познайомитися зі співробітниками Поліції Думок, а вони є у кожному вагоні!

От і вже шоста година. Сонце ще не зійшло. Їсти ще рано, тому Михайло вирішив вийти з купе – помилуватися лісами. Він дивиться і дуже далеко бачить якусь трубу, з якої просочувався дим. Можливо, це завод, який виробляв патрони чи воєнну техніку. Але, щоб він в майбутньому не виявився думкозлочинцем, не перетнув червону межу дозволеного, Михайло мав пройти ритуал забуття, якого вони знають ще з дитинства. Колись, коли він був малий, йому у дитсадку, а згодом і у школі розказували, що пам’ять – обмежений ресурс, і зберігати в ньому «непотрібні» образи, не схвалені Верховним Маршалом – подібно до крадіжки продуктів з державного складу. Михайло випрямляє спину і починає ритмічно стискати кулаки обох рук. Це боляче. Це дуже не приємно. Він не думає про завод. Він звертає увагу на руки, на їхній біль. Чоловік заплющив очі. У думках – креслярський папір. Давним-давно йому промили мізки, що спогади – начерки олівцем. Він подумки бере «Гумку Правди» і починає стирати контури труби. Спочатку дерева навколо об’єкта, потім контури труби, дим який йшов з неї… Михайло шепоче: «Об’єкт не має призначення. Об’єкт не має назви. Те, що є ідеологічним сміттям, не існує у моєму розумі». Замість цеху заводу він змушує себе згадати п’ятикутну зірку – одну із найголовніших геометричних фігур. Він взяв «Олівець "Спогадозапис"» і на місці заводу намалював її. Повільно, не поспішаючи. Часу вдосталь, як мінімум до трапези та сну. Він переключив свої думки на щось інше – стукіт коліс вагона по коліях.

Щоб закінчити, Михайло прикусив губу. Дуже сильно.

«Пам’ять справжнього громадянина – відфільтрований потік. Залишай тільки золото, відкидай сміття...» - так колись було написано у якомусь партійному підручнику.

Відтепер – Михайло ніколи не знав про цей завод нічого. Навіть, як він виглядав. Цей процес певною мірою подібний до зачисток думкозлочинців. Його зобов’язувалися виконувати бодай сім разів на рік кожен член Партії. А за бажанням, можна було відвідувати спеціальні заходи кожної суботи і неділі в спеціальних приміщеннях, котрі розподілені на зали, у яких невеличкі комірки. В кожній комірці – аркуш паперу, на якому кожен учасник повинен написати 5-10 спогадів, які має стерти. Це був єдиний виняток із неписаного правила про думкозлочинів. А потім за командою залізного голосу з гучномовця починався процес. На подібному заході Михайло колись бував, десь сім-вісім років тому.

Сьома година. Вже можна відкривати останній пакет пайка за сьогодні, а саме, вечерю. Вона нічим не краща за обід. Той самий напій «Урал», додали кашу, подібну до вівсянки «Єдність», оскільки єдність у Євразії – найголовніша річ. Шматок перероблених відходів, яке у пайку назвали «М’ясом першого сорту» і звісно ж, є складова, яку у кожному прийомі їжі кожного раціону змінюють. Як раніше був сир, то цього разу смаколик – солодкий пресований мох. На обгортці зазначали, що:

«Пресований мох корисний для людського організму. Несе поживну цінність, збагачує вітамінами В12, В1, Де (так називали вітамін D, а також С, щоб не застосовувати букви «Океанійського алфавіту» — прим. автора) та Це. Містить достатню дозу жирів та білків, якої вистачить на цілий день. Видобуто на островах імені Верховного Маршала, використано сахарин Белградської фабрики».

Можливо, це штучний продукт і половина та більше цього опису – просто видумка.

І знову гастрономічні муки, але Михайло до них звик, бо альтернатив немає. Але є зміни. Чоловік кинув «Урал» у валізу. Натомість він дістав дещо інше та цінніше – пакетик чаю. Михайло питає:

— Товариші, чи хотіли би ви випити трохи чаю? Не «Уралу», а хорошого чаю.

— Та хто від такого відмовиться? — каже Георгій.

— Звісно ж буду! — відповів Лев. Михайло заварив чай. Через десять хвилин всі у купе №3 смакували смачним напоєм.

Атмосфера у вагоні 5, купе 3 трохи стабілізувалася. Вони всі одне одного рідко називали товаришами. Але будь-що має пройти випробування.

І навіть найдурнішому зрозуміло, що цю трійцю взяла на олівець Поліція Думок. Михайло везе із собою бурштин та дефіцит, а також не до кінця отупів. Лев занадто розумний, у нього немає «рятівної тупості». Георгій часто ляпає щось, що вже давно могло бути думкозлочином.