Шалений поїзд. 1986

Попереду – вокзал. Це ошатна будівля, яка досить красива навіть ззаду. На пероні стояло багато людей. Вони чекали цього напівпорожнього потяга, як останній шанс на існування. Але поміж цивільних були й інші – агенти Поліції Думок і комісари. Всі у поїзді були готові будь-якої миті розгорнути свої паспорти.

Локомотив, а за ним і багато вагонів помалу сповільнювалися. Перша… Перша станція, на якій можна було вийти законно. Остання така була за 5000 кілометрів.

Плакатів «Вітаємо Героїв Швидкості!» не було. Є тільки сумні, виснажені долею люди. Зате вони жили у величезній тоталітарній державі з ядерною зброєю. Можливо, проли, можливо, представники системи.

Швидкість неухильно зменшувалась. До повної зупинки залишались лічені хвилини. На самій станції, не на трьох шарах оборони, була найбільш строга перевірка. Михайло дуже боявся, щоб його «Золоте руно» не викрили, а особливо, так звані «реліквії», як їх називала Партія, бурштин. Мати пам’ять про минуле, а саме, родинні реліквії та історії – думкозлочин. В утопічному світі Євразії не мало бути інших історії, крім Історії Партії. Не мало би бути іншої пам’яті, крім пам’яті, скільки за Трирічкою ти маєш виплавити сталі. Ще з 50-х років, коли правив дует з Верховного Маршала і Головного Ворога, основна гілка державної політики, крім ведення безкінечної війни та задоволення потреб вищого керівництва, також стосувалася викорінення згадок про ¬–минуле.

Михайловий бурштин став для нього однією з форм опору системі, так само, які виготовлення виробів з мідного дроту у кишені.

Коли поїзд перестав рухатись, то ніхто не зайшов. Але вхід до вагона став відкритим. В коридорі відчулись гучні, дуже ритмічні кроки.

Двері купе відчинились. Михайло і Лев побачили силует, досить знайомий. Це ж д’Аламп’єц!

— Вітаю вас, товариші, у справжній грі! — прошепотів він. — Ви думали, що я буду лише один раз? Москва – вищий рівень. Тут кожен ковток повітря має свою ціну, а кожна секунда перебування поза вагоном – свій тариф.

Він випростався і зміряв Михайла крижаним поглядом, у якому не було нічого людського, лише холодний розрахунок.

— Щоб вас не перевіряли на виході з вокзалу і в купе, щоб ваші прізвища не з’явилися в списках нелюдів, мені потрібно більше, ніж лояльність і пакет чаю. Більше! Те, що ви дали у вагоні – вхідний квиток. А тепер починається абонплата за життя.

Михайло зрозумів: д’Аламп’єц не просто «покриває» їх. Він робить їх своїми вічними боржниками. Будь-яка помилка – і в досьє на Лева або нього самого з’явиться напис – думкозлочинець.

— У мене немає багато грошей, — відповів Михайло.

— Гроші – це папір, — Д’Аламп’єц ледь помітно всміхнувся кутиком вуст. — Тут платять дефіцитом та цінностями.

Він не простягнув руку. Комісар просто кивнув на лавку, застелену шаром пилу. Його очі вичікували.

— Витрушуйте, — коротко кинув він. — Столиця вірить не словам, а речам.

Михайло повільно, наче кожен рух вартував йому болю, поставив стару німецьку викрутку на холодний бетон. Лев тремтячими руками розстебнув свій ремінь. Туди полетіли залишки старого життя: та ж сама викрутка, а також, срібний годинник з розбитим склом, який Лев беріг. А ще, стара запальничка Михайла

Д’Аламп’єц підійшов ближче. Він не гидував. Кінчиком свого стерильно чистого вказівного пальця він пересував речі, наче фігури на шахівниці.

— Годинник… Механізм зношений, але корпус добрий, — коментував він монотонно. — Викрутку забираю. У москві інструмент – це влада. Запальничка? Залиште собі, вона надто помітна. Дуже добре! Ви – мої особисті постачальники дефіциту, — через три секунди д’Аламп’єц продовжив. — Збирайте цінні речі! І пам’ятайте: наступного разу я чекатиму чогось більш витонченого. Столищя Євразії швидко висмоктує ресурси, товариші. Не змушуйте мене голодувати!

Він пішов, розчинившись. Михайло звернувся до Лева:

— Ми голі, Леве, — прошепотів Михайло, дивлячись на порожні руки.

— У нас залишилась безпека, — Лев дуже хотів втішити Михайла хоча би чимось, але у наддержаві дефіцит – найбільша цінність.

І справді, д’Аламп’єц обікрав Михайла і Лева до нитки. Але не тільки їх, а й інших пасажирів вагону 5.

В кожному купе він вимагав якісь речі. Чи то обручальний перстень, чи то монету, яку викарбували ще до часів «Великої Пролетарської Революції», або пачка довоєнних цигарок. До якої з воєн була вироблена – невідомо.

Комісар не просто збирав данину із безсилих громадян, він колекціонував слабкості. Він знав, що людина, яка віддала частину себе, певною мірою ставала порожньою. А таку людину легше заповнити погрозами і наказами.

Д’Аламп’єц – старий вовк у тоталітарному лісі. Він знає, як взяти хабар так, щоб потім його не розстріляли. Комісар щось знає, люди поряд з ним по вуха в корупції. Хоч Партія оголосила, що так звана «грошова спокуса» переможена, але насправді все набуло ще гірших масштабів, просто Верховний Маршал і його зграя не бажає визнати неспроможність своєї імперії перемогти це явище.

Хабарництво процвітає у всіх трьох наддержавах: Євразії, Остазії та Океанії. Ясна річ, бо системи, на які ґрунтуються вони, ідентичні. В Океанії можна орендувати квартиру з телеекраном, який можна вимкнути, хоча таких пропозиції було дуже мало. В Остазії – отримати нефритову фігурку у книжці зі збірника промов.

Корупція – іржа, яка роз’їдає всі наддержави сильніше за будь-які війни на спірних територіях Африки, Індії, Тихого океану.