Розділ ХХІХ, де все закінчується
Пройшла ніч, Лев з Михайлом прокинулися. Все було добре, доки перший не задумався, чому швидкість знизилась майже вдвічі. Тому, що вилити ненависть до повільності та нелюдів, він мало не закричав:
— Громадянине Захарін, ви так ненавидите Ритм, що ладні сповільнити поїзд.
— Як я міг заповільнити техніку? — швидко задався питанням Михайло.
— Силою думки, звісно ж. Необільшовизм має позбавити вас таких здібностей! Такі вчинки є неприйнятними для нашого світу!
— Ви такий фанат, що згодні повірити у шаманство, тільки не осквернити Верховного Маршала!
— Громадянине, ви абсолютний нелюд… Ви безнадійний.
Всередині нього щось охолонуло. Це кінець, чи новий початок? Він не міг говорити вголос прямо в цей момент. Лев притягнувся до кишені. Що це було. Камчаткін промовив:
— Знаєте, головне завдання євразійського шпигуна – ліквідація антинеобільшовистських елементів. Що ви хочете сказати наостанок?
— Я знаю два значення слова «вільний»…
— Чудово! — тим, що Лев дістав, був пістолет. — Підняв руки, швидко!
Михайло скорився. На кону було його життя.
— Прощавайте, — промовив Лев. — Слава Необільшовизму!
Лев натиснув на курок – швидко і без роздумів. На цьому буття Михайла Загаріна, 29-річного мешканця Євразії закінчилося. Останні його слова були справжнім бунтом проти злочинної влади, яку ніколи такою не визнають.
В Іркутську сніг завжди був чорним, але тоді він здавався чимось іншим. Михайло тримав у кишені наказ №29323. Попереду було сім тисяч кілометрів Магістралі, які вели до Берліна, де, як казали, небо було таким самим, як і тут…
КІНЕЦЬ
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!