Шалений поїзд. 1986

Пам’ятник Маршалу був не найважливішою складовою прогулянки січневою москвою. Палац – відвідано. Площу – теж відвідано. Монумент Дзуржинського – також побачено.

Михайло не знав, але наступна зупинка, і одна із найважливіших – Зала Синхронізації.

Ця будівля схожа на витягнутий куб, по боках якого на випадкового очевидця виглядали різні камені: сапфіри, топази, смарагди. Архітектори також не забуди про кольорові метали: золото, срібло, платину, вольфрам. Споруда була без вікон, і лише з одним головним входом. Це двері зі справжнього буку. Ах, чого Маршал не зробить задля ідеології…

Колона від пам’ятника віддалялася, але наближалася до Зали. Все більш видними ставали її деталі. Коло неї знаходилося багато інших об’єктів: площа Перемоги, Маршальська резиденція, пам’ятники і попіл видатних Партійців.

Минуло десять хвилин. Страх Михайла перед цією спорудою посилювалась, хоч дія «Карпат» і майже вичерпалась. Не можна було відставати, бо ти – худоба, пастухом якої є співробітник Поліції Думок – ті самі чоловіки у чорному. А якщо зупинишся – то ти Ворог Євразії та Ритму, відповідно і думкозлочинець, отже, і розстріл.

«Не виділяйся, терпи», — говорив колись класний керівник Михайла, коли той відійшов на кілька метрів наліво від людей, які його ображали.

Тоді знайшлися кілька дуже злих на нього людей, які просто знущалися з нього словесно на уроках та перервах. Не можна було тоді розказувати про те, що хтось порушує статут «Справжній Євразійський Учень, патріот Вітчизни», бо це означало визнати і свої слабкості. Тут можна провести дуже багато паралелей з іншими тоталітарними наддержавами, як от Остазія та Океанія, де ситуація була не гіршою, але водночас і не кращою. Завжди знаходились дурні «таваріщі», які хотіли позбутися слабших за них та поставити свої порядки у закладі освіти.

Ті роки дуже порушили психіку Михайла. Він часто впадав у депресію через невизначеність, але через таку поведінку він не міг терпіти цих двох, тому у 17 років (доноси можна писати з 16 — прим. автора) написав доніс на них у найближчий відділ Поліції Думок, просто написавши «ворог народу, океанійський шпигун, ненавидить Ритм та Необільшовизм». Через місяць їх виключили зі школи та розстріляли.

Він вже не пам’ятає ті часи або дуже слабко. У 20 він почав жити власним життям, трошки оговтавшись від травми. А далі, як то кажуть: «Що Маршал скаже, то і зробиш».

Раптово екскурсовод, чоловік у чорному, зупинив:

— Товариші! Зараз ми будемо заходити у святе для євразійця-патріота місце – Залу Синхронізації. Тут не може говорити ніхто, крім диктора попереду. Тут не існує «я», лише «ми». Тому йдемо і дякуємо Вождю за «нашоє счаслівоє дєцтво»!

Відповідей не було. У цьому світі, де кожен крок контролюється Телеекраном, ніхто не насмілився говорити, навіть високопосадовці, які знаходились досить далеко, за 100 метрів від цієї групки невинних пасажирів вагона 5. У цьому місці була абсолютна тиша, якої не досягти в Іркутську, Берліні, Маршалграді (Ленінград або Санкт-Петербург у світі Євразії — прим. автора) чи Кіркульмі. Її ніхто не міг порушити, бо зразу ж співробітники Поліції Думок вколюють у тіло чергової неправильної для ідеології жертви який сульфоамінезин чи тих самих 10 доз «Карпат». Екскурсовод здавався лише винятком, і так лише тому, що він мав дах – свою рідну структуру, яка займається винищенням інакодумців.

Минуло десять хвилин. Довгу відстань від монумента Вождю до Зали Синхронізації майже подолано. Колона пройшла через пишний вхід, який був створений, щоб захоплювати думки людей та відфільтровувати і знищувати підпілля. Михайло нічого не відчув – абсолютно, тільки нудьгу від чергового ідеологічного об’єкта, який міг би бути цікавим лише істинним фанатикам тоталітаризму. Інтер’єр цього приміщення був схожий на Палац Рад – також спереду головна зала, а також два розгалуження у боки.

Група повернула наліво, подолавши величезну кількість сходів, що було досить виснажливо. Але після такого навантаження екскурсовод зупинив пасажирів та звернув їхню увагу на табличку «Попереду другий корпус Зали Синхронізації!», а також на те, що там варто бути вірним Ритму та робити все, що скаже диктор.

За дверима виднілося дуже багато лежачих, а подекуди і сидячих місць. Сцени там не було, а висів портрет Верховного Маршала у повний зріст. Скрізь були розклеєні аркуші паперу, де необхідно було стояти для поклоніння Вождю. Перший ряд – купе 1-2, другий – 3-4, третій ряд – купе 5-6, і так далі…

Михайлу пощастило, що йому не треба стояти попереду всіх. Його закриють, але все ж, треба цього моменту виявити любов до Верховного Маршала, батька Держави.

Через три хвилини всі розійшлися по своїх місцях. На величезному телеекрані, розміром приблизно двадцять на десять метрів з’явилося зображення – герб Євразії. Його можна було побачити скрізь – на стелях будівель, на пачках сигарет, на упаковках продуктів. Але вперше за все життя він був такий великий.

Зображення державної геральдики змінилося на поїзд, який рухався дуже швидко, на задньому плані було ясне січневе небо без хмар, нижче – голі дерева, на землі – сніг. От і голос диктора вперше пролунав. Він був грубим, мало не гіпнотизуючим:

— Ви – частина Магістралі.

— Ми – частина Магістралі, — без наказу повторили перше гасло пасажири вагона, в тому числі і Михайло.

— Ви – ніхто!

— Ми – ніхто!

— Ритм – це усе, що в нас є!

— Ритм – це все що в нас є!

— Маршал – наш вождь!

— Так, Верховний Маршал – наш вождь!

— Забуття – це спокій!

— Наше забуття – це спокій, який береже нас у цьому світі!

— Ти – гвинтик у досконалому годинниковому механізмі Ритму!

— Ти – гвинтик у досконалому годинниковому механізмі Ритму! – в унісон повторили пасажири.

— Необільшовизм – наше життя!

— Необільшовизм – наше життя!

— Присягніться Верховному Маршалу на вірність! — наказав диктор-ідеолог.

Хтось промовив недопустиму фразу:

— Ні! — закричала жінка у червоному.

А потім через десять секунд вона впала на коліна та розплакалась. Товаришка зрозуміла, у кращому випадку її розстріляють через десять хвилин. І правда, через невелику кількість часу до їхньої зали зайшли двоє озброєних гвардійців, наблизились до неї, взяли під руки та віднесли до чорного входу. Після цього жіночку ніхто не бачив. Все, вона – нелюд, думкозлочиниця. Про неї буквально за мить всі забули і процесія масового психозу продовжилась.

— Він - Батько нашого рідного краю?

— Так! — дехто вже закричав.

— Будівельник Ритму?

— Так!

— Творець Європи, Північної Африки, Близького та Далекого Сходу, загалом світу цього?

— Авжеш! — схвально кивнули головою та промовили пасажири.

— Джерело Чистого Дихання, Божество, Маршале Великої Євразійської Армії, Голосе поза часом, Відлунню у печері Невизначеності, Оборонцю нашого горизонту! Прийми нашу безмовну вдячність за право бути Твоїм Бетоном і Щитом! — вів ідеологічну мантру диктор.

— Так, я прийму, якщо ви ненавидите мого Ворога, нашого Ворога! — промовив явно штучний голос Вождя.

На екрані з’явився він, Головний Ворог. Трішки схожий на обличчя якогось бідняка, із дуже вираженими рисами пики свині. Ніс нагадував рило. Шкіра була рожевою. На фоні був хрюкання свині. Поступово народ переходив у психоз. Недарма біля кожного ряду стояли різні важкі предмети, як от, шматки сталі, товсті словники, навіть ножі. Люди почали битися за ці речі, щоб мати унікальне право кинути його прямо в обличчя Головного Ворога.

Низькорослий чоловік, якого Михайло у вагоні не бачив, замахнувся так, що ніж мало не долетів до самого Телеекрану, але той був дуже високо.

У таких умовах минуло хвилин зо десять. Для фанатів, які мали можливість кілька шансів по-справжньому ненавидіти його.

Але цю процесію перервало зображення Верховного Маршала, яке замінило справжнє свинячу морду, позаду якого крокувало маршем четверо остазійських солдатів. Попереду них був був прапорщик, який ніс чорне знамено із черепом посередині. Це мало підсвідомо показати, наскільки злочинна влада ворожих до Євразії держав. А якщо ти мав іншу думку, яку навіть не промовив уголос (!) - то куля в лоб.

Навіть цей образ океанійського «пірата» мав у людей викликати ненависть, або принаймні, відразу до інших наддержав, а також любов до Ритму, Необільшовизму та «любімава Маршала». Водночас, ця подія демонструє всю суть режиму, який займається брехнею, придушенням особистої думки, війною та поширює голод і бідність серед людей. Звісно ж, ідеального світу не існує, але ера тоталітаризму посилила ефект цих чинників багатократно, якщо зовсім не зробила цього.

Саме портрет Голови Держави заспокоїв людей. Якийсь чоловік після буквального нелюдства припав на коліна та почав шепотіти, промовляючи щось на кшталт молитви. І тут Михайло зрозумів це, всю суть його життя. Його багато років використовували як дармову робочу силу, навіть одного разу наказали стерегти дачу якогось першого секретаря обкому. Коли він служив десять годин кожного дня, а подекуди цілу добу, від ранку до ранку, дупу Верховного Маршала витирав спеціальний асистент. Йому були зобов’язані віддавати честь навіть немовлята (можливо, це крайнощі, але у світі 1986-го і таке було), він міг отримати всяке вино, сигару і фрукт.

Михайло народився у страху, живе у страху, решту життя проживе у страху за свій думкозлочин, а помре у так званому «свєтламу нєабільшавістськаму будущєваму», яке ніколи не настане, також зі страхом. Кожне життя людини у будь-якому куточку світу в цей період – тонка волосина, яка може обірватися через неправильну думку. І навіть зрозумівши це, чинити опір практично нереально. Ось, воно, замкнуте коло, ось, вона, суть режиму! Переживши випробування, як такий думкозлочин, він не мав права відкрито ненавидіти Ритм. Після того, як його було офіційно визнано невинним, генерали вважали, що його на світі й не існує, Михайло міг піддати критиці будь-якому атому безглуздості Необільшовизму.

Ці хвилини остаточно закріпили у ньому новонабуті переконання. Тепер він мав давати відсіч тоталітаризму не голосно, а тихо, щоб не здатися у кабінеті Поліції Думок.

Після закінчення сеансу масового психозу вираз обличчя Михайла не змінився. Але всередині його душа, хоч і трішки зачерствіла тяжким життям, сяяла.

Це один із найважливіших днів у його житті.