Розділ ХХVIII, де поїзд, сподіваємося, не стане «шаленим» знову
Ось і той величезний куб віддалявся. Пройшло кілька годин цього однотонного дня. Поступово підкрадалася ніч у вікна Михайлового купе, та й не тільки. Та ось, коли сонце було на горизонті, а небо темнішало, стабільний ритм стукоту коліс став частішим. «таа-таа-таа» перетворилося на «ті-ті-ті-ті…». Михайло не міг оцінити швидкість поїзда за картинкою назовні, бо, відповідно, майже була ніч.
Але, тим часом у локомотиві знову:
— Начальнику, це знову коїться! — проказав Сидоров.
«Погано, погано…» — зі сумом роздумував начальник. — «Головне, щоб не розстріляли, а люди – то таке…».
У цьому й проявлялася вся сутність режиму. Їм не було важливо, що з пасажирами, а те, щоб видали хоч би трішки дефіциту, підвищили зарплату, дали би премію, не визнали думкозлочинцем просто так. Напевно, такі мрії однакові у всіх євразійських людей. Дуже багато (а може, не багато) років панування над левовою часткою материка майже докорінно змінили менталітет і характер цілих народів. Непокірні стали служниками, радісні – сумними, і так далі. Тож, той самий ідеосміт, який втовкмачували у голови з дитинства, не здавався чимось дивним.
Продовжуємо. Поїзд прискорився до 90 км/годину, і машиніст це оголосив, оголосивши це начальнику. Радист був напоготові, щоб передати дані Мінську, але це не треба було.
Пройшло зо дві години. Поїзд знову стихнув, сповільнившись до сорокá. Довго таїлася у головах працівників локомотива думка про те, чому це може бути. Але вони не знали, що це буквально живий організм, який не бажає коритися господарям.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!