Зловісне натхнення

Перше, що хотілося зробити, розвернутися і вийти геть. Але це вже буде занадто показово, тому я стояла на одному місці, як дерево в землі. Спочатку ми дивилися один одному в очі, а потім карамель навколо його зіниць запалала, розгорілася справжнім полум’ям, і він став повільно опускати погляд нижче. Моє тіло напружилося. Нижче і нижче… Вже й дихати не було чим. Нижче і нижче… Падлюка! Та він смакує цим моментом! Нижче і нижче… Я не витримала, здала позиції та поглянула на вікно.

– Гарний вигляд маєш, Зоряно, – теплий, затишний, глибокий, оксамитовий голос змусив затримати подих. Здається, тепер він впливав на мене ще сильніше, ніж п’ять років тому. А чого так – незрозуміло. Ні, закохана в Назара я не була. Навіть більше, він мене дратував. Ще і як дратував! Але між нами завжди є щось таке незриме…, палке і таємниче. Ніби він джерело струму, а як тільки я наближаюся, цей енергетичний струм перетікає й до мене. Майже впевнена, що чоловік також відчував щось подібне. Але до цього всього йому ще й подобалося чіпляти своїми слівцями. Так і кортіло жбурнути в нього чимось!

Через хаос, що навкруги відбувався, я не здогадалася, що саме Назар і може очолити нашу спеціальну слідчу групу. Це та, яка тікала від зустрічі з ним. І на що я сподівалася, коли вирішила повернутися? Місто хоч і велике, але, врешті-решт, всі ми в ньому їздимо одними дорогами.

Чоловік вдивлявся в моє обличчя. До речі, роки, що ми не бачились, пішли йому на користь. Тепер він мав ще більш впевнений та солідний вигляд: на волоссі з’явилася легенька сивина, а в куточках очей невеликі струмочки зморшок. Але все це надзвичайно йому пасувало. Відчуття, що слідчому відома таємниця Всесвіту, зараз тільки посилювалось. Поглянеш на нього – і бачиш міцну скелю, непробивну стіну, яку просто ніщо не може зруйнувати.

– Хто б уявив, що ми будемо в одній команді, так Зорро?

– Шановні, а ви що, знайомі? – наївний Андрій Вадимович радів цьому факту, наче отримає від того якісь привілеї. Що ж вони всі перед Городським навшпиньках ходять? Чим він бере? Наполегливістю? Зухвалістю? Чим?

Я видихнула й твердо зазирнула Назару в очі:

– По-перше, Зоряна Георгіївна. Буду вам вдячна, якщо ви звертатиметесь до мене більш коректно. А по-друге, – я перевела погляд на полковника. – Дійсно, ми знайомі. Назар Васильович колись читав для нас лекцію, – і знову поглянула на Городського. – Маю надію, ви вдосконалилися, тому що тоді це було жахливо, мізерні знання.

Я думала в Андрія Вадимовича очі вилізуть на чоло. Але Назар голосно розсміявся і весело промовив:

– Не звертайте уваги. Я колись поцілував її зненацька, ось і помста прилетіла.

Полковник аж підскочив, а в мене серце на стопи гепнулося. Здається, я починала зрадницьки червоніти, але намагалася показати, що не надала його словам значення:

– Я надішлю до вашого відділу запит щодо надання доступу до певної інформації. Зробіть, будь ласка, так, щоб я не чекала роками на відповідь.

Назар награно посерйознішав і влігся ліктями на стіл, наче школяр:

– Для вас, Зоряно Георгіївно, я ладен на будь-що.

«Дурень!». Звісно, вголос я цього не сказала, тільки повідомила спантеличеному Андрію Вадимовичу, що в мене купа справ і вже час іти.

Назад до свого кабінету я не повернулась. В мені все кипіло й хотілося вщент рознести весь відділ. Це ж треба так! Але відмовитися від слідства, на жаль, я не могла. Поки не спіймаю вбивцю стількох невинних людей, не полишу цю справу, хай навіть доведеться терпіти присутність Городського.

Я вийшла на вулицю і попрямувала до парку. Згадала, де ми пили каву з Юрою в перший мій робочий день тут, тож вирішила побути трохи на самоті.

Смакуючи запашним напоєм, я вирушила вздовж стежки. Надворі було тепло і тихо. Я спостерігала за тим, як листя повільно падає з дерев, неспішно, послідовно, наче в нього є якийсь свій таємний задум. Ніхто з перехожих не в змозі був хоч на хвильку не затримати свій погляд на тоненькій різноколірній ковдрі, що вкривала землю.

Повз мене на велосипеді проїхав працівник пошти. Як в старі добрі часи… Мої думки знову повернули в бік навколишніх неспокійних подій. Ні, ми точно чогось не помічаємо. Щось лежить на поверхні, а ми не звертаємо на це уваги.

Біля великого дужого клену зібралася купка людей: дорослі весело сміялися, спостерігаючи, як дітлахи разом з песиками гралися в листочках. Мило і безтурботно. Я повернула голову й побачила, як хлопець склав листя у величезний букет, а потім подарував його своїй дівчині, обличчя якої просто світилося від щастя. А потім поблизу мене фотографиня почала розповідати своїм учням, як краще фотографувати в парку серед такого розмаїття чарівних кольорів.

Я усміхнулася. Люди люблять осінь. Люди люблять осінь... Люди... люблять…

– Ну, звісно! – я зупинилася на місці та голосно вигукнула. Не знаю, як відреагували інші навколо, але це й неважливо зараз. Головне, я збагнула, як здобути перевагу та виграти час. Люди. Звичайні люди нам в цьому допоможуть! За останню годину стільки підказок було. Ось воно! Злочинець розуміє, для того, щоб запобігти масовій паніці, поліція триматиме в секреті подробиці злочинів та інформацію про хід слідства. Він чекатиме, що ми бігатимемо навколо листонош і намагатимемось якось їх захистити, а негідник тим часом знову утне щось неочікуване. Але тепер настала наша черга дивувати. Треба розповісти людям правду. Розказати, які підступні методи вбивця використовує, а головне повідомити, хто наступний за його планом повинен постраждати. Попереджений – значить захищений. Коли всі навкруги знатимуть, що відбувається, коли придивлятимуться до найменших дрібниць, йому буде набагато важче заподіяти шкоду. Так, мені доведеться розкрити свої таємниці минулого і витягти не один кістяк з шафи. Так, від нас вимагатимуть пояснень, а цілковитої впевненості в тому, що нам вдасться все пояснити, немає. Так, треба перетерпіти паніку, а вона в якоїсь частки населення стовідсотково буде, але все це варте того, щоб завадити вбивці втілити свої хворі задуми в життя. Хоча б спробувати завадити.

– Ні, Зоряно, такого робити категорично не можна! – Андрій Вадимович нервово стукав пальцями по столу і хоч говорив одне, в очах блукали сумніви.

– Ви чудово розумієте, що це дасть нам час, а злочинця своєю чергою спантеличить.

– Дитинко, ти уявляєш, що після такої заяви в місті почнеться? Я вже мовчу про те, хто нами зацікавиться. Ти хочеш, щоб ми на всю країну пролунали?

Якщо Андрій Вадимович називає мене «дитинкою», значить сумнівів набагато більше, ніж я думала. Треба тиснути.

– Жертв с кожним разом більшає. Вбивця вже винайшов отруту, невідомо, що він ще зможе вигадати. Зовсім трохи й за нас дійсно візьметься СБУ.

Полковник аж закляк на декілька секунд. А потім потер руки та схвильовано пробелькотів:

– Я не знаю..., але цей віршик з твого минулого, не розумію, це якось пов’язано з тобою? Чому ти раніше мовчала? Як ми це обґрунтуємо? Слідчий, за яким полює маніяк? Наче чоботар без чобіт. Складно. Дуже складно.

– Андрію Вадимовичу, нічого складного. Мовчала, бо не впевнена, що справа дійсно в мені. Та й не обов’язково розкривати всі подробиці, головне пояснити людям, чого слід остерігатися.

– Але як це пояснити? Тим паче тут я тобі не начальник, вашою слідчою групою по цій справі керує Городський. До нього треба звертатися.

Хто б сумнівався, що полковник до Назара мене відсилатиме. Та зараз! Розігналася!

– Слідча група – то слідча група. Безпосередній мій керівник – ви, а всі початкові версії – мої. Вам і вирішувати.

На лівій скроні Андрія Вадимовича виступив піт. Він довго вагався, перебирав пальцями, але врешті-решт дав задній хід:

– Ні, Зоряно, вибач. Та я не буду брати на себе таку відповідальність.

Що ж, подібної відповіді слід було очікувати:

– Я візьму.

– …тому ще раз звертаємо вашу увагу на необхідності бути досить уважними, особливо з новими знайомствами. Не слід одразу довіряти, навіть якщо це хтось з представників влади. Пильнуйте. І як тільки ви помітили найменші зміни у вашому психічному стані, негайно вирушайте до лікарні. Поліція звісно напоготові. Всім добра і бережіть себе, – під оплески повної зали присутніх я забрала свої папери та вийшла з-за трибуни. Юра схвально кивав головою, Віолета загадково посміхалася, а Ярик закінчував щось конспектувати. Загалом зустріч з журналістами та іншими нашими колегами пройшла в досить позитивній спокійній атмосфері. На всі питання я дала вичерпні відповіді. І тільки Андрій Вадимович весь час просидів з напруженим виразом обличчя. Чого він так хвилюється, в будь-якому випадку ми не програємо.

– Зоряно Георгіївно, а можна вас на декілька слів?

Спину миттєво обпекло. Я відчувала, як гострий погляд вимальовував на моїй шкірі знаки оклику.

– Ой, лишенько! – бідолашний і зовсім безхребетний Андрій Вадимович аж втиснувся в крісло. Я розвернулася і поглянула прямо в очі Городському:

– Звісно, Назаре Васильовичу, – та варто було лише зайти разом з ним до кабінету, чоловік вкрай знахабнів, він схопив мене за лікоть і з силою притиснув до стіни:

– Ти що виробляєш, Зоряно? – слідчий хоч і тихо говорив, але його голос був насичений такою небезпекою, ніби під тим м’яким оксамитом ховалися справжні холодні леза.

– Ану зараз же відпусти мене! – я спробувала висмикнути свою руку, та де там, сили нерівні.

– Навіщо ти його провокуєш, га? І чому я дізнаюся про це з місцевих новин? – обличчя Назара знаходилося лише в декількох сантиметрах від мого. В ніс одразу вліз звабливий аромат агарового дерева. Його очі спопеляли, а дихання нестримно набирало обертів.

– Ти не мій начальник і я не маю перед тобою звітувати! – я хотіла вільною рукою вдарити Назара в больову точку вже на його руці, але чоловік спритно перехопив мій зап'ясток і теж притиснув до стіни. Тепер я опинилася в пастці, враховуючи, що він аж так близько. Але залишилися ще ноги, тому…

- Зоряно! Не дуркуй, – слідчий нахилився до мого вуха і суворо промовив, –

я – сильніший. Я – старший за званням. І я, хай йому грець, твій керівник, поки ти входиш до МОЄЇ слідчої групи, яку Я очолюю. Тож ти будеш виконувати мої накази, а інакше…

– Що…?

Він притиснувся дужче:

– А інакше я усуну тебе від виконання завдання. Зрозуміла? Гадаєш, я не знаю, навіщо ти це зробила?

Я намагалася відвернутися, але безрезультатно.

– Ні, дорогенька, знаю. Може ти й хотіла його заплутати, але в першу чергу ти прагнула заявити, що не зупинишся, що не боїшся, і що будеш боротися. Молодець! Прояв героїзму зараховано! А тепер, будь ласка, вгамуйся і застосуй свої «не мізерні» знання на користь, – Назар різко відпустив мене та відсторонився. Ми обидва глибоко дихали, спопеляючи один одного поглядом. Раптом, щось в ньому змінилося. Роздратування швидко минуло, а на його місці поступово зростало некероване хиже бажання... Ось тепер мені дійсно стало ніяково. Очі Назара помітно потемнішали, а я чомусь не могла поворухнутися, хоча він вже й не тримав мене. Затяжна бентежна пауза... Та, на щастя, чоловік вгамувався першим:

– До речі, з поверненням, – розвернувся і пішов геть. Що? То відтепер отак ми спілкуватимемося? Який він все ж нестерпний! Як чинила на власний розсуд, так і чинитиму далі!

В коридорі я зустріла Віолету, ми вирішили разом сходити пообідати. Але коли вийшли на вулицю, в мене дихання перехопило: прямісінько коло входу до нашого відділу, виблискуючи помаранчевими лініями, стояла знайома, чорна, норовлива Audi.