Зловісне натхнення

Я повільно наблизилась до автівки, обійшла її по колу і зупинилась перед капотом. Гарна. Неймовірно гарна. Вона помітно вирізняється з-поміж інших, що мені неабияк подобається. Нехай той незнайомець і збрехав щодо своєї посади, але потрібно віддати належне, ця автівка ідеально підходить для мене.

Віолета ніяк не могла вгамуватися. Вона вже разів десять встигла перепитати, чи дійсно це моя красуня.

– Взагалі-то не зовсім моя. Точніше, я зупинила свій вибір на ній, але сплатити кошти ще не встигла.

– А хто ж тоді її сюди доставив?

– Я, – ми обидві миттєво розвернулися. Перед нами стояв той самий загадковий чоловік з салону і мило усміхався. Можу закластися, він і є власником, досить солідно виглядає. У Віолети одразу спалахнули очі, жіночка перетворилася на грайливу кішечку, яка побачила, що господар почастує її сметанкою.

Незнайомець зробив крок назустріч:

– Минулого разу ви не встигли забрати свою автівку, тож...

– ...тож ви чемно вирішили мені нагадати?

Усмішка у чоловіка стала більш яскравою:

– Вважайте це доставленням, Зоряно, – ох і погляд. З одного боку спокійний, а з іншого – навіть дещо підступний.

– А може ти нас познайомиш? – Віолета говорила з придихом. Вперше бачу, щоб всього за декілька секунд хтось так змінювався. А особливо – зібрана холодна судмедекспертка. Знав би він, як вміло вона з тілами порається, замислився б напевно. Та, зрештою, яка різниця.

– Я б залюбки познайомила, але не знаю його імені.

Чоловік кивнув і відрекомендувався:

– Данте. Я – наполовину італієць, тому не дивуйтеся.

Ага. Значить, я попередньо вгадала.

– Віолета, – жіночка простягнула до нього руку, натякаючи на поцілунок, наче в давні часи. Можливо хтось інший просто б потиснув її, але Данте – джентльмен, це одразу помітно. Чоловік без зайвих роздумів притулився своїми вустами до її долоні. Але потім знову поглянув на мене:

– Які гарні, однак, жінки працюють у слідстві.

– Гадаю, не здивую вас, коли скажу, що не буває негарних жінок, то все – поганий смак у чоловіків.

Данте засміявся і схвально закивав головою:

– Ви безсумнівно маєте рацію, Зоряно. Безсумнівно.

Він так пильно дивився на мене, що аж трохи ніяково зробилося. Я хотіла перевести увагу на Віолету, бо вона всім своїм виглядом на це і натякала, проте, чоловік випередив мене:

– Власне, маю до вас важливу розмову, може якраз і сюрприз ваш обкатаємо?

– Еее… – зізнатися, я не очікувала подібної пропозиції, зиркнула на Віолету, яка, судячи з виразу обличчя, збагнула точно більше, ніж я.

– Ну, пообідаємо тоді іншим разом, – невдоволення судмедекспертки було яскравішим за її помаду. А тут з приміщення ще й Назар несподівано вийшов. Побачивши нас, він зупинився, склав руки в кишені своїх джинсів і почав нахабно розглядати Данте, а потім й саму автівку. Віолета якийсь час спостерігала за чоловіками та, зрештою, багатозначно засміялася і пішла, більше нічого не промовивши. Від збентеження я нічого кращого не вигадала, ніж познайомити їх:

– Це – мій... колега. Начальник відділу розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров’я особи, майор поліції – Городський Назар Васильович. А це...

– Не колега, а поки що ваш начальник, Зоряно Георгіївно, – назар перебив мене та підійшов до нас ближче. – Треба бути точнішою у своїх висловлюваннях. Але в іншому – все правильно, – і по-чоловічому простягнув свою руку назустріч італійцю.

– Данте Оліверас. Власник мережі автомобільних салонів, – він відповів на жест і чемно потиснув Назарові долоню. Таки я знову не помилилась. Хоча консультант з нього тямущий, вміє вмовляти.

– Данте? Італієць напевно?

Як виховано!

– Саме так.

А Данте молодець. Тримає рівень ввічливості, проте, поглядом не поступається.

– І що вам знадобилося від поліції, Данте Оліверас?

– Знаєте, а мені вже Зоряна Георгіївна зголосилася допомогти. Вам неймовірно пощастило, що у вас такі висококваліфіковані підлеглі, – і поглянув мене. – Ну що, поїхали?

Я кивнула та попрямувала до водійського місця.

– Ага. Просто не можу натішитися від «такого» щастя, – Назар жбурнув це прямісінько мені в спину, добре, що я швидко зачинила дверцята автівки й вже не чула, що там ще базікав в мій бік слідчий. Данте сів поруч і обережно вклав мені в руку ключі.

Я ніколи б не подумала, що за теперішніх обставин в мене може видатися настільки чудовий обід. Данте виявився досить цікавим чоловіком, а його манери взагалі щораз приємно дивували. Чого тільки вартувала сама поїздка на автівці, я була в захваті з першої ж хвилини: легко, просто і відчули одна одну одразу. Однієї поїздки цілком вистачило, аби остаточно впевнитися, що це цілком мій варіант.

Дуже рідко дозволяю собі запізнюватися, але сьогодні трохи порушила дисципліну. Якось я забула про час. Давно вже ні з ким, окрім Аліси, не спілкувалася так щиро й невимушено.

Ми повернулися до відділу, але продовжували сидіти в автівці. Над нами панувала пауза. Данте не зводив з мене своїх темних очей, розтягуючи вуста у милу усмішку. Однак я вирішила порушити тишу першою:

– До речі, тобі треба хоч іноді передивлятися повідомлення на телефоні.

Чоловік здивовано дістав з кишені свій мобільний і поглянув на нього. Як тільки він побачив потрібне повідомлення, його брови одразу злетіли:

– Але як ти...

– Переказала тобі завдаток за цю «ластівку»? Дуже просто. Поки ти обирав в ресторані, що бажаєш замовити, я завітала на сайт твого салону і знайшла всю потрібну інформацію про автівку. Номер твоєї картки я побачила, коли ти нею розраховувався. Пам’ятаєш, я розповідала історію про дівчину, що викидала в смітник всі годинники, які її траплялися? А розповідаючи, розглядала і твій годинник також, тим самим перевертаючи руку так, щоб можна було прочитати номер картки, яку ти тримав. Запам’ятала його. Твої ім’я та прізвище мені відомі. Потім швидко переказала потрібну суму і все. Тому скажи своїм працівникам, щоб підготували необхідні папери. Днями заїду, віддам іншу частину коштів та будемо оформляти.

Данте захоплено зааплодував мені:

– Браво! Ти неймовірна жінка! Недарма я сказав твоєму начальнику, як йому з тобою пощастило. Можу повторити, якщо він так цього й не усвідомив.

– О, повір, то марна трата часу. Але дякую на доброму слові. А як ти дізнався, де я працюю?

– Ну, в мене, в порівнянні з тобою, все зовсім примітивно. Я просто прочитав про тебе в статті відомого місцевого журналу.

– Ага. Треба й самій хоч раз щось почитати про себе.

Ми знову замовкли. Несподівано Данте наблизився і притиснувся своїми вустами до моїх. Це сталося так швидко, що я просто не встигла нічого зрозуміти. Він глибоко вдихнув повітря і ніжно погладив пальцями щоку. Потім легенько мазнув язиком на прощання і відсторонився.

Перші три секунди я взагалі не могла зібрати літери в потрібні слова. Мені стало трохи кумедно з того, що сталася. Але окрилений вигляд італійця вмить мене заспокоїв.

– Послухай, я звичайно розумію, що в тебе темперамент і таке інше, але не можна ж...

– Чому не можна? Зоряно, ти мені дуже подобаєшся і я не збираюсь поводити себе, як твій колега тире начальник.

Я опустила очі:

– До чого тут він...? Гаразд. Вважатимемо, що це десерт після обіду, – ми обоє засміялися. Я випадково зиркнула на головний вхід до нашого відділу й побачила, що на порозі стояв Юрко та не зводив з нас погляду. Він аж побілів, як сметана. Так, тепер точно час іти, бо ще пліток мені не вистачало. Я попрощалася з Данте, усміхнулася напарнику, коли проходила повз нього, а потім поквапилась до свого кабінету. Ще треба якось від Віолети відкараскатися, адже вона спокою не дасть, поки все не випитає. Та не встигли ми розпочати роботу над поточними справами, як у всіх навколо одночасно пролунали коротенькі мелодії на мобільних телефонах. І коли я побачила текст повідомлення, в мене похололо все всередині, бо перед очима чорніли ті самі рядки:

Біляве пасмо довго гладитиме вітер,

Пихату посмішку за мить вгамує сталі тінь,

Засне і той, хто перший знає про новини в світі,

Та не втече моторний, що листи відносить в далечінь.

Один подих... Другий... Третій... Четвертий... Я чула тільки власне глибоке дихання. А потім гучний наказ:

– В технічний відділ! Швидко!

Ми просиділи декілька годин поспіль в майстерні айтівців. Проте виявити, як, звідки, яким чином всьому відділу надійшли повідомлення з однаковим текстом, так і не вдалося. Попрацював справжній професіонал. Я не розумію, він і хімік, і біолог, і хакер? Чи це три різних людини? Напруження зростало. Вбивця відповів на мій хід. Я попередила людей, розповіла, хто може стати наступним. І він, навіщось, вчинив майже так само. Він розповів правоохоронцям, з чого все почалося. Він нагадав про себе.

Нас зібрав Андрій Вадимович. Назар та представники інших відділів, що входили до нашої слідчої групи, також швидко прибули. Як не дивно, «віршика» вони не отримали. «Пощастило» тільки працівникам нашого відділу.

– Які версії, шановні? – хоч групою і керував Назар та в грі поки що весь відділ, тому головував полковник. Всі мовчали, але я мовчати не збиралася, ось і висунула свої сміливі припущення:

– Це може бути хтось з нас, – в нарадчій почувся шурхіт, але я продовжила. – Йому так чи інакше був потрібен час, щоб встигнути з повідомленнями, та хоча б, аби елементарно дізнатися наші номери телефонів. Йому міг допомогти саме наш співробітник. Або ж, як я й сказала, злочинцем і є хтось з нас. А відтак, пропоную всім надати пояснення про місце свого перебування в обідню перерву. Потім ретельно перевіримо надану інформацію, знайдемо підтвердження нашим словам чи ж спростуємо їх.

На мене дивилося одразу купу збентежених очей, ніхто й близько не очікував подібних пропозицій. Та на мій подив Назар несподівано підтримав цю ідею. Цікаво, що за прояв доброти? Треба чекати на якийсь підступ? Чи слідчий справді цінує мою думку? Ну, принаймні на тому й дійшли згоди. Обговорили завдання для кожного та розійшлися працювати. Назар залишився у нас, щоб помізкувати над хворою «творчістю». Ми всі сиділи в кабінеті та роздумували над різними версіями, як Юра чогось почав базікати зайве:

– А якщо помічник вбивці – це взагалі третя особа, яка просто втирається комусь з нас в довіру?

– Що ти маєш на увазі? – зізнатися, його думка мене зацікавила.

– Зоряно, ну, наприклад, ти. Ось, що тобі відомо про свого шанувальника на Audi?

Я від цього зухвальства аж не знайшла, що одразу й відповісти. Оце новина! Що за ґедзь його вхопив?

– По-перше, це – моя автівка. А по-друге, за твоєю логікою під підозру потрапляють геть всі. Я все ж гадаю, що цей псих не наближатиметься, він воліє спостерігати на відстані. Можливо так вбивця відчуває свою злочинну неперевершеність.

Та Юрко не вгамувався:

– А цей твій друг мав доступ до твого мобільного телефону?

– Що за дурниці ти верзеш? Телефон завжди або в мене в руках, або схований в кишені сумочки, я ніколи не залишаю його без нагляду. Коли б він встиг хоч би доторкнутися до нього?

– Ну, не знаю, можливо, коли ви цілувалися?!

Навколо всі завмерли, пронизуючи мене приголомшливими поглядами. А особливо Назар. Він так дивився, наче я вискочу зараз з багнюки та накинуся на нього. Юра неочікувано вилаявся і взагалі вийшов з кабінету. Уявляю, з якою швидкістю мої щоки зараз червоніють. Як він міг… Навіщо?!

Я розгубилася. Зовсім. Я навіть бодай щось промовити не в змозі, адже присутність Назара тиснула на мене, як бетонна стіна. Напевно мені краще теж вийти та несподівано Ярик хутко підхопився зі свого місця, біля вуха він тримав мобільний. Капець, я навіть не помітила, що телефон дзвонив! Ярослав зблід за секунду. Коротко промовив: «Так! Виїжджаємо!» і схопив своє пальто.

– Неподалік стався вибух у поштовому відділенні. Постраждало дві людини. Їдемо негайно.