Зловісне натхнення

Я знала це…, я відчувала, що не просто так вбивця знову повторив свого вірша. Листоноші в його жахливих планах повинні були постраждати… і вони постраждали. Обіцяв – виконав. Навіщо він крок за кроком робить все, як і колись, тільки с більшою кількістю жертв? Аби покарати мене? Але за що? В чому моя провина? Та відчуваю, допоки я цього не зрозумію, його «апетити» зростатимуть.

- Вибух стався через суміш, що містила гримучу ртуть – таку собі ініціюючу вибухову речовину, що є, до речі, найчутливішою з-поміж подібних. Вона знаходилась в якійсь спеціальній капсулі, яку ймовірно підпалили та кинули або ж внесли до поштового відділення. – Віолета тримала в руці невелику колбу з темно-синьою рідиною і робила перші висновки стосовно того, що сталося. Вибух був незначним, пошкоджено лише одну кімнату, проте дві людини, які в ній знаходилися, померли від отриманих травм на місці.

Я намагалась триматися і не виказувати того, що мені дедалі важче оглядати наслідки злочинів. А особливо підозрюючи, що це все через мене. Підступний голос всередині постійно торочив обвинувачення, а свідомість повторювала, що треба бути уважнішою. Мої руки тремтіли так, що я навіть гумові рукавички натягнути не могла. І взагалі, здається, ще трохи й мені знадобиться психолог.

- Допомогти? – Назар стояв поруч і бачив, що в мене не виходить опанувати себе.

- Ні, не треба. Я сама.

Чоловік нічого більше не сказав. Ковзнув декілька раз по мені суворим поглядом і пішов розмовляти з експертами.

Юра тримався осторонь. Я спробувала з ним поговорити, поки ми їхали сюди, але здебільшого він мовчав, тому порозумітися в нас так і не вийшло.

- Віолето, а де можна роздобути цю гримучу ртуть?

- Ну, точно не в аптеці чи в магазині. На це як мінімум повинен бути спеціальний дозвіл. Крім того, вона отруйна і наскільки мені відомо зберігається у вологому стані, можливо навіть під водою. Що ще? Надзвичайно чутлива до ударів. Але ж сама оболонка капсули… той залишок, який вдалося знайти, це щось нове. Я звісно не спеціаліст в цій сфері, але мені здається, перед нами справжній винахід. Наш злочинець – самородок.

- Або ж йому хтось допомагає. – Хоча думка про те, що мерзотник не один, насправді надзвичайно мене хвилювала.

- Можливо ти маєш рацію. Але цей «хтось» зумів винайти своєрідний контейнер для зберігання вибухонебезпечної суміші, де в складі отруйна гримуча ртуть, – Віолета здійняла руки та захитала головою, – віддаю йому належне.

- Гаразд. – Я розвернулася до Назара, який знову опинився поруч. – Гадаю, нам треба розібратися з лабораторіями та військовими складами, де може зберігатися щось подібне. Раптом в них є якась інформація.

Чоловік погодився зі мною:

- Слушна думка. Юро, візьмеш це на себе?

Якщо чесно, я проґавила ту мить, коли Назар почав звертатися до Юри на «ти». Взагалі, останній недолюблював майора. І це ще, м’яко кажучи. Той йому аж з часів університету кісткою в горлі стояв. Я так здогадуюсь, що це теж через мене, хоча Юрина симпатія минула вже багато років тому. Принаймні сподіваюся, що минула. Бо сьогоднішню витівку колеги важко пояснити з точки зору звичайного занепокоєння.

Юра мовчки кивнув головою. Дивно, що не мені дали це завдання, враховуючи, що пропозиція то – саме моя. Та, як виявилося, це був тільки початок. Мені взагалі жодного завдання не давали. Назар обходив мене, ніби я також гримуча ртуть. А коли намагалася перетягти ковдру на себе, просто рушав геть. Ну, якщо Юрині дитячі образи ще можна було якось пояснити, то поведінку мого тимчасового керівника – навряд. Урешті-решт закінчилося все тим, що я подумки порекомендувала всім йти на три веселі літери, які молодь зазвичай малює на парканах, і попрямувала в магазини напроти, щоб як завжди перевірити камери спостереження. Дивна річ, але вхід до поштового відділення потрапляв до «сліпої» зони, кут огляду камери не охоплював його. Далі я перемістилася до магазину, що поряд. А тут ще цікавіше, записи за дві години до вибуху взагалі відсутні, бо через стрибок напруги вона просто вимкнулася. Невже вбивця і про це якось потурбувався? Та з ким же ми маємо справу? Може в нього і надприродні можливості є? Все це мене надзвичайно нервувало й заплутувало. Здається, втомилася я на цілих три дні вперед. Ще поки не зовсім свою автівку я залишила біля відділу, тому вкотре: «Вітання любому таксі!». Проте додому я не поїхала. Вирішила повернутися на роботу, щоб першою дізнатися результати розтинів та й почитати щось про вибухові суміші. Попросила висадити мене коло парку, аби поласувати моєю улюбленою кавою, але взяла з собою, бо кортіло трохи прогулятися та подихати свіжим повітрям.

Я йшла повільно, не поспішала зовсім. Ковдра з барвистого листя помітно зросла, а дерева поступово огортав туман. Людей навколо було багатенько, ніхто не хотів проспати теплі осінні дні.

Несподівано до мене звернувся незнайомий чоловік. Схоже, спортсмен на пробіжці. Він чемно привітався і сказав, що його попросили дещо мені передати. Та й простягнув назустріч складений клаптик паперу.

- А хто саме попросив?

- Якийсь чоловік. Сказав, це важливо для вас. Вибачте, але в мене режим. Не можу довго стояти. – Незнайомець вказав на зап'ясток, де був годинник, та й побіг собі далі. Дивина якась. Однак, коли я розгорнула той клаптик, моя кава ледь не полетіла додолу. Знову ті ж самі трикляті рядки… Хай йому! Чого ж я одразу не поглянула?! Вилаялась та почала крутитися навколо себе. Виходить, він десь тут і спостерігає за мною… А може спортсмен – то і є вбивця? Знайомі слова з жахом повторювалися в голові. Перехожі почали тиснути на мене, я мало не вихопила свою табельну зброю. Рідко, коли беру її з собою, але цього разу чомусь взяла. Мені здавалося, всі розглядають мене. Я швидко попрямувала назад, уважно придивляючись до найменших деталей, але безрезультатно, нікого підозрілого так і не помітила.

Я швидко повернулася до відділу. Впевнена, що на папері нічого вже нема, але все одно треба віддати його на експертизу. В мене задзвонив мобільний. Телефонував невідомий номер, я хотіла відповісти, але мій погляд випадково впав на велике дерево, що височіло неподалік, біля нього хтось стояв…, хтось у всьому темному, його обличчя теж ховало щось темне. Він дивився точнісінько в мій бік і хоч очей його я не бачила та всім тілом відчувала, що вони завзято куштують мене на відстані. Шкіру огорнув мороз, я за одну мить, ніби на кригу перетворилася. Волосся ставало дибки, як від фільму жахів, в якому я грала головну роль. Це він… Зоряно, це він! Мій розум кричав мені, але руки не рухались, ноги взагалі просто оніміли. Дихання тремтіло, проте вбивчий зоревий контакт анітрохи не відпускав та не давав схаменутися. І тільки автівка, що зупинилася поруч, розблокувала мій стан в подобі живої скульптури. Я схопилася за зброю, але варто було лише на хвильку відволіктись, спостерігач зник, як наче його ніколи там і не було. З автівки вискочив Назар і миттєво опинився біля мене та міцно притиснув до свого дужого чоловічого стану:

- Тихо, Зоряно, тихо! Віддай зброю..., – напевно до цього він встиг наказати іншим схопити того мерзотника, бо Ярослав з Юрою та ще одним молодшим лейтенантом швидше вітру летіли до дерева. Назар доторкнувся до мого обличчя долонями, зброю я йому так і не віддала.

- Зоряно, ти зможеш побути тут дві хвилини, поки ми не перевіримо, що там? Зоряно!

- Так. – Мені це щось нагадало. І я запам’ятала, якщо не відповісти слідчому одразу, він не відчепиться.

- Добре. Нікуди не йди. А краще сядь до мене в автівку. Чуєш?

- Так. – Це єдине слово, яке я в змозі зараз промовляти. Назар кивнув і одразу помчав за хлопцями.

В мені щось зламалося… Я подумки лупцювала себе, бо слабкість сьогодні взяла гору. Було соромно. Страшенно соромно. Та я навіть не спробувала чогось зробити! Я б могла вистрелити, бо влучність в мене досить непогана, або ж кинутися до дерева, щоб спіймати негідника. Я повинна була діяти, а натомість – застигла, мов лялька. Колегам не вдалося його схопити, той, наче крізь землю провалився. Добре, що хоч не одна я бачила вбивцю, а то б мені могли й не повірити. Чому така впевненість, що то він? Бо я відчула темряву в його душі кожною клітинкою свого тіла. В Англії ми вивчали на психіатрії, що між злочинцем і жертвою, яку він переслідує, може встановитися певний зв'язок. Це пояснюється тиском на її свідомість через злочинні дії або, як в моєму випадку, вбивствами невинних людей. Проте роль жертви – не моя роль. Я вже давно не та дівчинка-студентка, яка вірила, що все минеться, варто лише поїхати. Ні, він знав, що я повернуся, і чекав на моє повернення. Зло нікуди не поділося, воно просто причаїлося на якийсь час. Але цього разу я його позбудуся! Позбудуся назавжди.

- Зоряно, не картай себе. Ти б теж не встигла його схопити. А гнатися за тінню – безглуздо і небезпечно.

Я ледь помітно здригнулася, бо несподівано виринула зі своїх думок. Ми їхали в автівці Назара до мене додому. Слідчий наполіг на цьому, а сил сперечатися з ним вже не було.

- Не розумію, навіщо він підійшов аж так близько? Навіщо знову акцентував на своєму «віршику»? Це ніби якесь попередження, але я ніяк не збагну, яке саме.

- До речі, про «віршики». Ти добре запам’ятала того спортсмена, що тобі його передав? Треба знайти чоловіка й допитати, можливо, він щось цікаве нам розповість.

- Звісно, що запам’ятала. Проте, це неважливо. Він в той же самий час буде завтра бігати в парку.

Назар адресував мені здивований погляд:

- Чого це раптом ти так вирішила?

- Бо в нього є певний режим тренувань. Він сам про це сказав. А значить…

- …а значить він дотримуватиметься його. Зрозуміло. – Назар закінчив за мене речення і замовк. Проте не припиняв щохвилини зиркати. Я спочатку, ніби й не помічала, але потім воно почало добряче бентежити:

- Що?

Він хитро посміхнувся:

- Змінилася ти, Зорянко. Аж скучив за твоєю наївністю.

- Не знаю, за чим ти там скучив, я ніколи наївною не була.

- А ще за твоєю впертістю.

- Слухай, зупинись десь тут, ми вже приїхали.

Назар кивнув у відповідь і припаркувався біля під’їзду.

- То це тут ти тепер мешкаєш?

- Так. Нещодавно купила квартиру. Гаразд, дякую, що підвіз, хоч я і не просила. Побачимось завтра на роботі. – Я забрала сумочку і хотіла вийти, але двері чоловік чомусь заблокував.

- Не поспішай зі мною прощатися. Ти ж не думаєш, що після всього я залишу тебе наодинці? – Назар одягнув свій піджак і заглушив двигун автівки, поки я з жахом за ним спостерігала.

- Ти на що натякаєш?

- На твою гостинність.

В мене щелепа відвисла:

- Навіть і не мрій! Моя квартира з відеоспостереженням, на сигналізації та броньованими дверима, до мене танкові війська не підступляться, не те що наш вбивця. Та і якби він хотів щось заподіяти – вже б давно заподіяв. Їдь додому, Назаре. Відчиняй давай!

Очі слідчого палали. Він вдивлявся своїм хижим і водночас гарячим поглядом, пробираючись мені під шкіру та починаючи наполегливо лоскотати напружені нерви.

- Назаре, розблокуй, будь ласка, двері.

- Обирай, або ми розташовуємо охорону, що по черзі будуть тут пильнувати, або я йду з тобою.

Ні! Його нахабство вже не знає меж! Але сил сперечатися в мене дійсно не вистачало:

- Роби, як знаєш, але до себе додому я тебе не пущу.

Його очі запалали ще дужче:

- А раніше ти не боялася залишатися зі мною наодинці. Не хвилюйся, я чужого не чіпаю.

- Що? Та пішов ти! – я смикнула двері, які Назар, на щастя, вже розблокував, проте він зненацька схопив мене за руку та не дозволив вийти:

- Чому ти ставишся до мене, ніби до ворога?

- Тобі здалося. – Я спробувала відірвати його від себе, але він ще міцніше вхопився.

- Я тебе чимось образив?

- Ні.

- Щось зробив не те?

- Ні.

- Тоді що, Зоряно? Не відпущу, поки не скажеш. – В його палахкотливих карамельних очах я бачила підтвердження того, що так і буде.

- Ти жодного разу не написав мені! За п’ять років ти не поцікавився, як в мене справи? Чи жива я взагалі? Чи здорова? Ти наказав їхати й зник, знаючи про всі обставини! І на яке ставлення ти тепер розраховуєш?

Його погляд згас. Він повільно відпустив мене й задумливо видихнув:

- Так і знав, що через той поцілунок будуть проблеми. Ти сподівалася, що я…

- Замовкни! Ні на що я не сподівалася! Я взагалі давно про все забула. Добраніч!

Нарешті я вдома. Якомога далі від усіх і усього. Та не встигла насолодитися тишею, як мені зателефонував Андрій Вадимович. Університет, де я навчалася, запрошує мене прочитати декілька лекцій для студентів старших курсів. Я спочатку хотіла відмовитися, але трохи відволіктись, гадаю, все ж не завадить. Тим паче мені завжди кортіло спробувати себе у викладанні. Тому, довго не роздумуючи, я погодилася. Взяла до рук келих червоного та поглянула крізь насичений колір:

- Ну, що? Завтра повертаюся туди, де все почалося…