Зловісне натхнення

Я сиділа в кабінеті, з головою занурившись в документацію, бо її накопичилась сила-силенна. Не одразу й помітила, як двері прочинилися та хтось увійшов. М’який тихий голос миттєво перебрав мою увагу на себе:

- Як завжди, вся у справах.

Я підвела погляд і побачила перед собою Данте. Чоловік усміхався, а в руках тримав величезний букет різноколірних квітів. Якщо чесно, я вже й не очікувала, що після того жахливого вибуху та всіх наших непорозумінь він забажає зі мною спілкуватися. Але рада, що помилилася. Дуже рада.

Я одразу підійшла до нього та обійняла, як свого давнього доброго товариша. Мені були необхідні зараз ці обійми. І Данте з задоволенням відповів тим самим, а потім вручив букет. Він присів напроти, а я поставила квіти у воду та пригостила його кавою.

- Ти в нас – справжня місцева легенда. Мене врятувала і двох зниклих студентів знайшла. Не припиню повторювати, яка ти неймовірна жінка.

Я легенько усміхнулася, чого не робила вже багато часу, не враховуючи мої нервові зриви, коли смішно просто так.

- То все не моя заслуга. Насправді я давно зневірилась, але мені пощастило працювати з хорошими професіоналами.

- Нічого й чути не хочу! Зоряно, ти життя моє врятувала. Я сам декілька днів відходив, а ти продовжуєш варитися у всьому цьому. – Чоловік накрив мою долоню своєю. Я одразу відчула тепло і шалену підтримку, Данте за час нашого знайомства постійно її мені дарував.

- До речі, то це таки правдиві чутки стосовно серійного вбивці, що тероризує місто?

Знову напруження. Усмішку як вітром здуло. Данте швидко зловив зміну в моєму настрої:

- Вибач, тобі й так складно, а я ще тут зі своїми питаннями набридаю. Зізнатися, я спочатку на конкурентів своїх грішив, думав, їм закортіло прибрати мене або ж налякати подібним чином. Проте Назар сказав, що тут все набагато заплутаніше.

Я нічого не відповіла, просто кивнула, ледь стримуючись, щоб не почати просити вибачення у нього, як головна винуватиця, та й не видати тим самим всіх подробиць.

- Власне, я ж зайшов ще й попрощатися ненадовго. Їду в Італію розширювати свій бізнес. А потім, може, у невеличку подорож вирушу. Подивимось, як піде.

- Справді? Данте, це ж чудова новина! Не в сенсі, що ти їдеш, а що вгору йдеш, зростаєш. Ти – молодець! Дійсно молодець! – я зраділа. Мені аж на серці легше стало від того, що чоловік не тримає на мене зла, рухається вперед, в нього гарний настрій, а головне – відтепер йому нічого не загрожуватиме. Я так хвилювалася, що мерзотник доведе розпочате до кінця, навіть попри те, що після вибуху Данте майже цілодобово охороняли його власні охоронці та ще й наші співробітники додатково пильнували.

- А як ти? Плануєш і надалі злочинців ловити?

Питання чоловіка розійшлося в моїй голові відлунням. Він влучив у ціль, бо я не знала, чи зможу продовжувати свій шлях у слідстві. Я повинна людей захищати, а вийшло зовсім навпаки, саме через мене вони й гинуть. Напевно мій стан зрозуміє тільки той, хто й сам пережив подібне. Сказати, що ти себе звинувачуєш і гризеш без зупину – це нічого не сказати. Насправді трималася я з останніх сил і то лише завдяки ще живій надії спіймати вбивцю. Відчувала себе канатохідцем, який застряг посередині провалля, а канат під ним тоншає з кожною наступною хвилиною.

- Хтозна. Час покаже.

Ми ще трохи поговорили, а потім Данте поглянув на годинник та підвівся, йому вже треба було йти. Я провела його до дверей, подумки запитуючи себе, чи побачимось ми з ним ще якось. Чоловік видихнув і повільно провів по мені поглядом:

- В черговий раз дозволю собі сказати: ти – неймовірна жінка з небесним ім’ям та найпрекраснішими очима, які я тільки колись зустрічав.

Він вкотре викликав у мене дівочу зніяковілу усмішку і я знову його обійняла.

- Данте Оліверас у вічному боргу перед тобою, Зоряно. Знаю, подяку ти не приймеш, але дещо символічне, маю надію, тобі сподобається, – чоловік дістав з кишені невеличку коробочку та простягнув її мені.

- Не вигадуй, будь ласка...

- Просто відкрий.

Я трохи розгубилась, але, зрештою, послухалась і відкрила її. Там був схований золотий браслет, на якому виблискувала маленька підвіска у вигляді ключика.

- Золотий браслет – це «дещо символічне»? Данте, я не можу…

- Почекай, – чоловік не дав договорити й легенько стиснув моє плече, – оцей ключик зроблений з моїх ключів від автомобіля, який підірвали. Я просто хочу, щоб ти завжди пам’ятала про свій героїчний вчинок. Справді героїчний, Зоряно. Ну, і про мене також бажано не забувала.

Мої очі наповнилися сльозами:

- Я б ніколи не змогла про тебе забути, Данте.

Декілька днів тиші. Тиші та суцільної підготовки до майбутньої перевірки. Зі студентами, на щастя, було все добре. Їх приспали хлороформом, вони оговтались дорогою до лікарні, а наступного дня змогли надати показання. Викрадач – чоловік, проте обличчя він звісно приховав, студенти пам’ятали лише його сірі очі, що насміхалися над їхнім страхом. Негідник оманою привернув увагу молодих людей, а далі..., далі, погрожуючи пістолетом, привів до лісу та прив’язав до дерева.

Однак чому цього разу вбивця дозволив врятувати? Чому підказав, де треба шукати студентів? Та ще й через Алісу. Я, до речі, попросила їх з Анатолієм Кириловичем якомога швидше поїхати на якийсь час, бо натяк мені зрозумілий, вони в небезпеці. Подруга повідомила адресу родичів, що мешкали за містом, в яких і збиралися зупинитись разом з батьком. Щоправда, Анатолій Кирилович не зміг одразу поїхати, бо в університеті швидко взяти відпустку не так то й просто. Це додавало хвилювань, але я намагалася не відволікатись і продовжила поступово перевіряти своїх однокурсників. Мої підозри впали на одного хлопця, він навчався в паралельній групі та перевівся до іншого навчального закладу тоді ж, коли і я. Аліса його добре пам’ятала, вона сказала, що той завжди доволі дивно зиркав у наш бік. Ми з Назаром займалися пошуками можливої інформації про нього, приховуючи від інших свої справжні наміри. Так, я змінила тактику. Раніше мені здавалося, що необхідно всім розповісти про злочинця, але стало тільки гірше, він жорстоко провчив за ту витівку. Тому зараз ми діяли тихо й обережно, зберігаючи певні таємниці. Я намагалася збагнути, що він врешті-решт хоче від мене? Зрозуміло, коли б злочинець карав тільки тих, хто шкодив мені, або ж навпаки – хто залицявся, однак від його рук з життям попрощалися багато людей, яких я навіть і не знала. Та найголовніше питання, що завжди вертілося в моїй голові – чому саме я? Чому? Напевно, коли це второпаю, тоді знайдуться і відповіді.

До того всього ще й власні таємниці Назара бентежно впливали, бо стосувалися мене. По-перше, я ніяк не наважувалась розпитати в нього, навіщо він стежив за мною? Хоч і на відстані, але все ж. По-друге, не припиняло хвилювати його незрозуміле ставлення до мене, а також мої потаємні некеровані бажання, які народжувались поряд з ним. Як я не гнала ці думки геть, адже бачила, що чоловік тримає дистанцію, вони аж ніяк не зникали. Іноді хотілось просто торкнутися його руки, переманити увагу до себе, злапати погляд, сповнений теплої карамелі, але знову ж, навіщо? Я вже достатньо принижувалась, треба навчитися сприймати чоловіка тільки як колегу і не більше.

Ось так все й рухалось по колу, яке я неупинно мріяла роз’єднати, вдихнути свіжого повітря та подивитися вперед по-новому.

Але найважчим завданням стало – пояснити моїй родині, чому вони мають їхати відпочивати саме зараз. Я придбала всім путівки через батьків Назара, які також разом з ними повинні вирушити у подорож. Ми зі слідчим дійшли висновку, що так буде краще й безпечніше. Щоправда, довелося Сильвію відрядити разом з його батьками, чоловік помітно сумував, але ми обоє розуміли, що це зважене та правильне рішення. Під приводом сюрпризу і вмовили всіх. Я місця собі не знаходила, поки ми не впевнилися, що з ріднею кожного все гаразд, але усміхнені світлини з коктейлями в руках та задоволеною Сільвією мене переконали.

Були ще приємні новини. За всім цим гармидером, якось ніхто не помітив, що між Віолетою та Яриком щось відбувається. Щось дуже лоскотливе, зворушливе та делікатне. Між колегами спалахнули сильні почуття. Настільки сильні, що вони й одружитися надумали. Тому через декілька днів у нас намічалася вечірка з приводу їхнього весілля.

Сьогодні нам вдалося нарешті дещо з’ясувати про того дивного хлопця з університету. Виявляється, він був військовим, часто переїздив, всі його алібі підтвердилися, а тому чоловік просто фізично не встиг би щось комусь заподіяти. Коло підозрюваних знову звузилося. Проте ми вирішили, що поговорити з ним все одно не завадить. Раптом він зможе пригадати важливі речі. Тож ми зібралися з Назаром і поїхали до іншого міста.

Чоловік одразу погодився з нами зустрітись. Якщо відверто, він і зараз доволі дивно виглядав. Коли його очі зупинялися, вони, наче замість господаря розповідали їхню історію. А іноді він робив непередбачувані рухи та й взагалі, ніби жив в декількох реальностях одночасно.

На жаль, нічого цікавого мій колишній однокурсник не розповів. Багато роботи, часті переїзди, велика відповідальність. З університету майже ні з ким не спілкувався. На всяк випадок я запитала в нього про гримучу ртуть. Він підтвердив, що це надзвичайно вибухонебезпечна речовина, яку довгий час зберігали під водою або на спеціальних складах. Аж поки група студентів, одним з яких, до речі, був наш земляк, не створила унікальну місткість, що дозволила транспортувати ту речовину. Здається, я щось читала про це. Ми переглянулися з Назаром, побачивши думки один одного, що треба якомога скоріше оновити в пам’яті потрібну інформацію.

Але несподівані обставини змусили цей день закінчитися зовсім інакше, ніж я собі уявляла. Назар розмовляв в автівці телефоном, а я вирішила зайти до аптеки та купити ліки проти голови. Я завжди обережно переходила вулиці, зараз моя уважність теж не стала виключенням, однак невідомо звідки виринув якийсь навіжений на мотоциклі, він летів з шаленою швидкістю та не встиг як слід пригальмувати перед пішохідним переходом. Удар вийшов незначний, проте з асфальтом я обійнялася непогано. Шкіра під одягом спалахнула, я відчула, що з коліна потекла кров. До мене одразу підбігли двоє: Назар і водій мотоцикла, та вони чомусь розпливалися перед очима, а далі – суцільна темрява.

Знову я оговталась в лікарні. Як мені вже набридло тут прокидатися! Поруч в кріслі спав Назар, схиливши голову набік. Почувала загалом себе добре, тільки шкіру де-не-де пекло. Я потягнулася за мобільним, але до палати якраз увійшов лікар, розбудивши тим самим слідчого. Чоловік миттю опинився поряд і ледь помітно усміхнувся:

- Як ти? – здається, вперше в його очах я бачила настільки сильне хвилювання.

Лікар відповів за мене:

- З вашою колегою все гаразд, струсу немає, проте є легкий забій ноги, подряпини, синці та нервове перенапруження. Радив би вам більше відпочивати, а ще бажано частіше їсти. Знаю, слідчі не беруть відпусток, однак на вашому місці я б не нехтував таким правом, щоб потім лікарняний не довелося брати. Тож зробимо ще декілька аналізів і…

- Ні! Я негайно їду додому і крапка.

Назар з лікарем в один голос почали заперечувати, але я дістала зі своєї сумочки папір і ручку та написала відмову від подальшого надання медичних послуг. Назарові нічого не залишалося, як відвезти мене додому, хоча він ледве стримував свою лють через мою впертість.

Як виявилося, мотоцикліст просто не впорався з керуванням, хлопець нікуди не тікав і навіть викликав швидку, коли я втратила свідомість. Тому підозрювати його в чомусь не було потреби.

Падлюка Назар таки промив мізки Андрію Вадимовичу і той наполіг, щоб я все ж взяла відпустку на декілька днів. І це напередодні перевірки! Зате в мене з’явився час, аби ретельно обміркувати кожну подію. Тому я зачинилася від всього світу й нікого до себе не підпускала. Навіть Назара…

- Отже, спеціальну посудину із вмістом свинцю та з домішками сплавів інших металів винайшла група студентів-дослідників, що складалася з п’яти хлопців. Всі вони подавали великі надії в науці та вважалися найкращими у своїх галузях. Серед них був і наш земляк, але він загинув багато років тому, а інші, як свідчать відомості, згодом пішли з науки. За свій винахід хлопці отримали чималу винагороду, тож не бідували, мешкаючи й наразі в різних країнах.

- Тому вітаю, любі колеги, в нас знову глухий кут. – Я закрила ручку ковпачком і поклала її на стіл.

- Трясця! А могла б бути непогана зачіпка. – Юра невдоволено перебирав пальцями. Він хотів ще щось додати, але Віолета йому не дозволила:

- Я тебе прошу! Ти уявляєш, яка кількість лабораторій могла потім використати їхній винахід? Безліч. Тому це аж ніяк не наблизило б нас до чогось важливого. І досить вже на сьогодні розслідувань, час готуватися до вечірки!

Кабінетом розлетілися підбадьорливі вигуки. А мені пощастило найбільше, тільки вийшла на роботу і вже святкуватиму.

Спочатку не хотіла наряджатися, але потім передумала. Всі мої синці та подряпини майже загоїлися, тому я обрала чорну довгу сукню з розрізом, що спокусливо оголював одну ногу, з чітко окресленою талією та сміливим акцентом на декольте. Розпустила волосся, зробила макіяж та взула туфлі на високих підборах. Так, вигляд я мала звабливий. Але хоч зрідка – можу собі дозволити?

Першим в ресторані мене побачив Юра. Ну, щелепа в нього декілька раз таки впала. Він ніяк не міг промовити комплімент і тільки водив по мені туди-сюди шаленим поглядом. Інші були більш говіркими, але роздивлялися з не меншою цікавістю. І я розуміла їх, вони звикли споглядати мене в ділових костюмах та стриманих сукнях, але точно не такою, якою я була сьогодні.

Віолета і Ярослав просто сяяли від щастя. Вони приймали вітання, не припиняючи радісно усміхатися.

Я озиралась навкруги, проте ніде не бачила Назара, аж поки шкірою не відчула, що він десь поряд. Я розвернулася і зустрілась з ним поглядами, чоловік цієї ж миті застиг. Він ані на секунду не відводив очей, які поступово вбирали темряву, що панувала за вікном. Його дихання поглиблювалося, ставало інтенсивнішим, а рука потягнулася до грудей і розстебнула ще один ґудзик на сорочці. Моя внутрішня королева підстрибувала від задоволення, сьогодні – вона перемогла. Оскільки Назар так і продовжував стояти на одному місці, тож я полегшила йому завдання і наблизилася перша. Він вчасно схопив два келихи з шампанським зі столика неподалік і простягнув один мені:

- Ти маєш розкішний вигляд, Зоряно. – Його голос хрипів, а тон зрадницьки понижувався.

- Дякую. Навзаєм. – Я зробила невеличкий ковток і кокетливо усміхнулася у відповідь. Чоловік так стиснув свій келих, що той ледь не розлетівся на друзки. Та Назарові пощастило, всіх гостей позвали до святкового столу.

Свято видалося просто чудовим! Я вже давно так не раділа та не веселилася. Навіть Назар згодом розслабився, хоча я думала, він тільки поїдатиме мене очима весь вечір, але ще й на танець запросив. Щоправда, тільки на один встиг, бо всі інші я танцювала виключно з Юрою, в якого нюх на повільні мелодії. Але наш з Назаром танок запам’ятаю надовго. Кожний дотик, кожний крок відгукувались в моєму серці додатковим тремтінням. Не хотілося, щоб це припинялось. Однак довелося припинити. Назару зателефонував черговий, до його автомобіля, який він залишив біля відділу, намагався хтось проникнути. Ми вирішили нікого не відволікати й самим все перевірити. Приїхали до відділу, передивилися всі записи з камер спостереження, проте злочинця неможливо було розгледіти. Помітно тільки, що то чоловік.

- Назаре, я відчуваю, що це він. Може хотів встановити вибухівку, як і на автомобіль Данте?

- Біля відділу поліції? Відчайдушно й нерозумно, як для нього.

Ми сиділи в нашому кабінеті та розмірковували над тим, що сталося.

- Але він вже тут з’являвся. Тоді, коло дерева, пам’ятаєш?

Назар розвів руками, видихнув і вимкнув ноутбук, занурюючи кабінет ще глибше в темряву:

- Гаразд. Давай додому, а завтра я покажу автомобіль експертам. – Чоловік підвівся і застебнув свій піджак.

- Так, зараз викличу кожному таксі..., – я хотіла дістати з сумочки мобільний телефон, але зловила на собі проникливий погляд слідчого. Він знову не рухався і це збивало мене з пантелику. Я все ж зосередилася на сумочці, але якоїсь миті в нього просто зірвало дах і Назар накинувся на мене...

Він цілував пристрасно, жадібно, владно. Захоплював мої вуста у безкомпромісний полон і вбирав моє уривчасте дихання. Його руки зухвало насолоджувались тілом: він то заривався долонями у волосся, пропускаючи його поміж пальців, то обхоплював за стан і спину, притискаючи до себе ще сильніше. А потім трохи відсторонився й повільно, смакуючи кожним сантиметром, провів своєю рукою по моєму декольте вниз... Я вигнулася назустріч цьому чуттєвому руху, що вже зводив з розуму, а потім перейняла ініціативу і позбулася Назарового піджака. Чоловік не став довго зволікати, він припав устами до шиї, а сам, відбираючи залишки моєї волі, розстебнув сукню. Декілька секунд – і вона впала додолу. Назар мимоволі гучно вдихнув повітря та затопив мене своєю полум’яною, мов магма, карамеллю. Я розуміла, моя чорна білизна – досить сексуальна, вона ідеально підкреслювала всі жіночі окраси, хоч за останній час я добряче схудла. Ніколи раніше не бачила подібної реакції на своє оголене тіло, Назар зробився беззахисним перед ним.

- Ти..., ти прекрасна..., – сказав і знову налетів, наче буревій. Одним вправним рухом всадив мене на стіл, продовжуючи підкоряти своїми поцілунками, дотиками, пестощами. Ні, він не вагався, не сумнівався, не дозволяв подумати або зважити всі «за» чи «проти», Назар наполегливо брав своє, як справжній володар. Я ледь встигала за ним, він навіть допоміг мені зняти з нього сорочку, аби діло швидше пішло. Від його міцного, ідеально складеного чоловічого стану перехоплювало подих, хотілося роздивлятися, торкатися, притискатися. А потім, коли ми обоє залишилися зовсім без одягу, Назар неспішно наблизився, дивлячись прямо в очі, і наші особисті простори з’єдналися в один. Він обхопив мене за стегна і розпочав те, від чого мій світ запалав різними кольорами. Додолу полетіло все, що знаходилося на столі. Вуличний ліхтар за вікном вимкнувся і забрав останній промінь, що освітлював кабінет. Ми розчинилися в темряві, а потім – один в одному…