Глава 17

Заплющить, раптом, легінь хитрі очі,

Та, що поради сипле, в рота набере води,

А переслідувач спіймає блискавку охоче,

Навіть уважні слухачі не знайдуть назад сліди.

Ревнивець теж поріг не переступить,

Не з’явиться на ранок молодик відповідальний,

Від її руки у відважне серце куля влучить,

Бо відданий – останній, і постріл той прощальний.

Я перечитувала ці рядки багато раз. Навіть не знаю, чи вдалося поспати хоч декілька годин, відтоді як Назар надіслав світлину чергової поетичної інструкції до вбивств. Іноді здавалося, що я не відрізняю, де реальність, а де вже починається сон. «…і постріл той прощальний». Ці слова лунали в голові, варто було лише розплющити очі. Ми наближаємося до завершення. Відчуваю, то кінець… Я знову зателефонувала слідчому і попросила дати мені трохи часу, бо навіть встати з ліжка зараз складно. Але чоловік вкотре здивував, замість втішань, він просто приїхав до мене додому.

- Ти хоч їла щось? – Назар сидів напроти і, як завжди, уважно придивлявся. Я покрутила головою, тримаючи в руках каву, яку він мені приніс, ось вона справді зігрівала.

- Нумо, іди в душ, а я приготую сніданок. – Чоловік підвівся і хотів вирушити на кухню, але я його зупинила:

- Припини це, будь ласка.

- Що припинити?

- Вдавати з себе турботливого. Я доросла дівчинка і сама якось впораюсь.

У нього миттєво спалахнули очі:

- Я бачу. Тільки щось поки не дуже виходить. Але на роботі мені такі працівники не потрібні. Ти повинна сильною бути, витривалою та зібраною, а натомість ще десь знепритомнієш. Нумо, Зорро, поквапся! Нам оголосили кроваву війну, треба вже діяти, а не віршики розгадувати.

Та я продовжувала нерухомо сидіти й меланхолічно скиглити:

- Ти ж розумієш, що перший рядок – то цілком на тебе можуть натякати?

- Так. Все. Дістала. – Несподівано Назар опинився поруч, забрав горнятко з кавою і поставив його на стіл. А потім підхопив мене на руки та й поніс до ванної.

- Що ти робиш?! Відпусти мене негайно!

- Ага. – Хто там слухав! Чоловік зайшов разом зі мною до кімнати, але відпускати не поспішав. В його очах танцювали підступні карамельні блискітки й від цього я чомусь ніяковіла, як школярка.

- По-перше, люба колего, я нікого не боюся. А по-друге…, – він замовк і поглядом ковзнув по моїх вустах, – …а по-друге, очі в мене зовсім не хитрі.

Ми їхали на роботу разом з Назаром на його автівці. Всього декілька раз я сиділа за кермом своєї «ластівки». Супер, купила автомобіль! Я тільки поглянути на нього встигла, коли ми вийшли з під’їзду, як чоловік суворо промив: «Навіть і не думай! Ти не в тому стані зараз». Він вже й це за мене вирішує, як мило.

- То, що ти таке зробила, Зоряно? Не просто ж так ми продовження віршика отримали?

Мою шкіру, ніби тисячі маленьких голочок одночасно вкололи. Не знаю, чому, але розповідати майору про наші з Данте шалені поцілунки на передньому сидінні автівки мені зовсім не хотілося.

- Спровокувала трохи, але це неважливо зараз. Я просто хочу зрозуміти, чому саме ти отримав послання?

Назар знизав плечима:

- Не знаю. Можливо, вбивця мене більше поважає, ніж тебе.

- А, можливо, ти і є вбивця?! – його спокій дратував. Тут і виспатися не виходить, скоро вже очима не бачитиму, а цьому хоч би хни! Ще й жартики пускає.

- Італійця свого ти теж підозрюєш? – він знову дивився так, ніби про все давно вже знає.

- Я всіх підозрюю, Назаре.

- А ось я гадаю, навпаки. – Чоловік зупинився на стоянці біля приміщення нашого відділу, заглушив двигун і повернувся до мене:

- На мою думку, вірш надіслали саме мені, бо я єдиний, кому ти дійсно довіряєш. Ходімо!

Що? Але він і слова не дав промовити, щоб заперечити цю маячню. От самовпевнений невіглас!

Поки ми йшли до кабінету, я намагалася довести слідчому, що він помиляється. Є купа людей, які входять в коло моєї довіри, і Назар там займає точно не перше місце. Та він лише підступно мовчав, демонструючи поглядом, що я його не переконую зовсім.

Ми відчинили двері разом, я не припиняла наводити факти своєї правоти, аж поки не побачила, що в кабінеті напроти Юри сидить Данте. Чоловік прискіпливо поглянув на Назара, а потім с холоднечею оцінив і мене. Я наче оніміла на якусь мить. Мені було соромно, хоча в цілому – ніхто нікому нічого не винен.

Данте стримано привітався. Ярик і Юрко очима слідкували за нашими емоціями, а особливо за моєю реакцією. Мені й справді кортіло забігти. Та все ж я чемно привіталася у відповідь, на відміну від піднятої Назаром на декілька секунд руки.

- Вибач, що змусила чекати, самопочуття зранку підвело. А чому ти не зателефонував? – та яким було моє здивування, коли я почула, що насправді Данте прийшов не до мене. В кабінеті настала цілковита незручна тиша. На щастя, Юра першим її порушив:

- Данте Оліверас прийшов заву написати на двох хуліганів, що вчинили бійку коло його автівки й тим самим спричинили пошкодження.

- Сильно пошкодили? – я наблизилася до чоловіка, але його непроникність змусила мене зупинитися.

- Ні. Подряпинами та вм’ятинами обійшлося. Але автівка преміумкласу, фарба і ремонт дорого коштуватимуть. Тим паче це хулігани, вони мусять понести відповідальність.

- Так, звісно. Зараз ми все зафіксуємо і...

- Зоряно, ми вже давно все зафіксували. А мені час іти. – Данте підвівся, осмикнув піджака, коротко подякував всім і пішов геть. Однак я не витримала та попрямувала слідом за ним:

- Почекай, будь ласка. Не ображайся, я не...

- Через що я маю ображатися? – чоловік зупинився і вкотре мене перебив.

- Мені здається, ти ревнуєш, інакше не виглядав би, мов айсберг. Так от, я хочу тобі донести, що дарма, твої ревнощі геть безпідставні!

Данте наблизився до мене та поклав руки на стан:

- Безпідставні? – він несподівано притиснув до себе. – Зоряно, я не той, хто ревнуватиме, бо надто поважаю та оберігаю свої почуття. – А потім опустився до мого вуха. – Проте вчора ти відмовила мені, а сьогодні приїхала разом з іншим. Вибач, та два плюс два я складати вмію.

Почекай. – Я теж схопила його за плече, намагаючись говорити якомога переконливіше. – Послухай, я погано себе почувала, Назар просто вирішив допомогти.

- Чим? Своєю присутністю?

- Данте..., – але чоловік прибрав мою руку, загадково посміхнувся і відійшов:

- Що ж, в нього вийшло тебе вилікувати. Та не хвилюйся, я не ображаюсь. Мені просто треба було зрозуміти це раніше.

- Що зрозуміти? – я вже почала нервувати. Данте затримав на мені свій багатозначний погляд, а потім тихо промовив:

- А от ти, схоже, так нічого і не збагнула. Щасти, Зоряно. – Розвернувся і пішов коридором далі.

Я ж причвалала до кабінету геть спантеличеною і навіть трохи розгніваною. На себе чи на Данте, чи взагалі на Назара – не знаю. Останній якраз розповідав всім про уривки вірша, що він отримав. Я б, напевно, не слухала його та Юра несподівано висунув версію, яка на мить відібрала моє дихання.

- Мені здається, що це Льоха. А чому ви всі на мене так дивитеся? Зоряно, поміркуй, ви з ним погризлися ще в університеті. Він добре тебе знає, жодного разу так і не написав, не зателефонував, хоч вже скільки років минуло. Він причаївся. Зоряно, та Льоха ніяк не пробачить тобі, що ти колись його кинула. Спочатку приревнував і вбив Микиту, потім...

- Юро, зупинися! – я підхопилася, бо вже не могла це мовчки слухати. – Ти взагалі з глузду з’їхав? Олексій – вбивця? Серйозно? Та я з дитинства його знаю, він ніколи нікого не скривдить. Тим паче ми не зустрічалися, як я вже втомилася це пояснювати!

- Почекай, – Назар взяв слово, – а ми ж його дійсно не перевіряли. У нас у відділі всі мали алібі, коли той невідомий з’явився неподалік. У всіх з твого оточення також є алібі. А от про Олексія забули. Він же, ніби в іншому місті мешкає? А що, це зручно. Треба б дійсно зайнятися ним.

- Ви хворі! – я зрозуміла, що мене ніхто не слухатиме, підійшла до вікна й визирнула. Я побачила, що Данте так поки й не поїхав, він стояв на порозі та розмовляв з патрульним.

- Гаразд. Перечитаймо уважно вірша. Зоряно, сконцентруйся, будь ласка, бо цю загадку тільки ти здатна розгадати. – Назар говорив впевнено, наче хотів і зі мною своєю впевненістю поділитися. – Отже, перший рядок: «Заплющить, раптом, легінь хитрі очі». Ну? Є якісь ідеї?

Всі мовчали. І я теж. Це міг бути хто завгодно. Взагалі. Але якщо припустити, що провокація з Данте таки спрацювала? І спрацювала саме після пустощів в автівці, коли я дозволила собі трохи більше. Тут виринули спогади про те, як ми познайомилися. Я приїхала купувати до нього автівку в салон, він збрехав, що звичайний консультант, а не власник. А потім все завертілося... Неочікувано три слова миттєво запалали в мене перед очима: «раптом», «легінь», «хитрі». Не знаю, як це сталося, та шалена думка змусила розвернутися і швидко бігти на вулицю. Чоловіки перезирнулися поміж собою та одразу кинулися слідом. Я з жахом усвідомлювала, що можу не встигнути, а тільки-но опинилася на порозі, побачила, що Данте вже неспішно прямує до свого автомобіля.

- Данте! Стій! – я щосили закричала. Чоловік миттєво розвернувся, на його обличчі панувало глибоке здивування. – Геть від автомобіля! Відійди! – Я встигла наздогнати його, але тільки-но схопила за руку та потягла за собою назад, як пролунав гучний вибух і половина дорого, вишуканого авто відлетіла на інший біг дороги. Навкруги одночасно спрацювали сигналізації, у повітрі відчувався гіркуватий присмак плавленого металу, всі комашилися навколо нас, а я дивилася в шоковані очі Данте і не могла повірити, що вчасно здогадалась. Він перший, кого я встигла врятувати. Перший, кого я виборола у вбивці.

Ми з Назаром сиділи в медпункті й чекали, поки Данте оглянуть. Так, з ним було все гаразд, але для протоколу треба.

- Як ти зрозуміла, що мова йде про твого італійця?

Я напружено видихнула, заспокоїтись поки не вдавалося, бо ще й досі тремтіла.

- Річ у тім, що коли ми познайомились, я саме збиралася придбати автівку, Данте трохи перехитрив мене тоді, назвався не тим, ким є, щоб я сприймала його простіше. Слово «раптом» означає щось миттєве, вірно? Саме вибух і стається в одну мить. Потім бійка, що нібито трапилася коло його авто. Звичайне вдавання. То було задля того, щоб відвернути увагу і встановити вибухівку. Ті хулігани... вони або не пам’ятають нічого через психотропну речовину, або ще гірше – давно вже мертві. Я склала все докупи й цього разу влучила, хоча уявлення не маю, як вбивця дізнався про витівку Данте. Можливо, не в ній і справа, однак йому неймовірно пощастило, що він затримався на розмову з патрульним.

- Данте неймовірно пощастило, що ти вчасно здогадалась.

- Ні. Бо через мене він і опинився в такій жахливій ситуації.

Назар продовжував уважно дивитися мені в очі:

- Як гадаєш, то таки справа рук Олексія?

Я помотала головою:

- Ні. Я не вірю, що він здатний на подібне.

Несподівано Назар вкрив рукою мої складені долоні й твердо промовив:

- Сьогодні перемога за тобою. Не забувай про це.

Але перемога недовго залишалася в моїй кишені, через декілька годин мене приголомшили страшною звісткою: Анжелу Ігорівну хтось втопив у власній квартирі. І після цього я одразу зрозуміла, що означав другий рядок. Кров, наче вдарила струмом, я кулею вилетіла з кабінету, не усвідомлюючи значення власних дій. В голові паморочилося, серце прагнуло вистрибнути з грудної клітини. Люди перетворилися на розмиті тіні. Мене хтось кликав, але я чула своє ім’я, ніби на величезній відстані.

- Зоряно! Зоряно Георгіївно, що з вами? – поряд стояв Ярослав і намагався привести мене до тями. Але перед очима все розповзалося.

- Що з нею? – голос Назара. Хоч це я розрізняю. Ярослав щось пояснював йому, а я поступово втрачала рівновагу. Аж ось, сильні руки підхопили мене, слідчий вже вдруге за день це робить.

- Він скрізь, розумієш? Скрізь! Йому відомо цілком все. Він позбудеться… позбудеться всіх, хто мене оточує, а тоді..., тоді..., – а тоді я пірнула в темряву.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.