Зловісне натхнення

Я отримала різкий удар зсередини, моє дихання вкрали…Горлянку стискало, а кімната розтікалася перед очима плямами. Аліса намагалася повернути мене з небуття, але страшні слова затьмарювали її голос.

«Цього не може бути! Цього просто не може бути! За що?!»

Підлога випарувалася з-під ніг і я впала, ніби поранена. Здалося, промайнула ціла вічність, перш ніж я змогла вдихнути. Але це був болючий вдих, повітря зробилося для мене кригою, воно дряпало і заморожувало холодом.

А потім ринули сльози… Солоний присмак вмить заволодів вустами, а шия вкрилася краплинами. Я не могла зупинитися, не могла!

Аліса розгубилася. Вона допомогла мені підвестися та присісти на ліжко, безперестанно запитуючи, що їй робити та чим допомогти. Але я не знала, що відповісти. Оговталась лише тоді, коли подруга зібралася викликати швидку.

– Як ти дізналася? Хто його знайшов? – мій голос було не пізнати, наче я кричала гучно та довго. Насправді так і є, тільки то був крик в моїй свідомості.

Аліса почала перебирати ще вологе волосся:

– Батько зателефонував з університету. Поліція вже навідувалась до них. Друг Микити їхав додому і помітив тіло…, вбивці навіть не намагалися його сховати…

– Вбивці? Звідки тобі це відомо?

– Поліція поспілкувалася з ріднею, найближчим оточенням, з викладачами звісно, виявляється він товаришував з поганими хлопцями. Подейкують, Микита почав пхати свого носа куди не треба і говорив багато зайвого, ось з ним і поквиталися… Завтра ховатимуть, підеш?

– Почекай, Алісо, не так швидко. Як ховатимуть? Вже є рішення судді?

– Ти забула, хто його батько? Звісно, що вже все давно узгоджено.

Я обійняла сама себе руками:

– Не можу в це повірити…, в голові не вкладається…Так, Микита не був тихим милим парубком, але ж він – і не злочинець якийсь! В універ он повернувся.

– Але нікому невідомо, чим він займався до свого повернення.

– Це несправедливо… – сльози знову почали обпікати очі. Аліса поклала мою голову собі на плече та заспокійливо погладила руку:

– Я знаю, люба. Я знаю.

Перша половина дня видалася надважкою. Ми втрьох повернулися з похорону. Людей зібралося дуже багато, звісно, окрім рідні та друзів ще прийшли студенти й майже всі викладачі. Говорять, що в Анни так само було, але тоді я знаходилась на допиті, хоча не впевнена, що змогла б прийти. Чи вистачило б мені стійкості тієї миті? Хтозна.

Олексій та Аліса залишились зі мною в гуртожитку. Ми майже не говорили, лише зрідка перемовлялися кількома словами, вдихаючи аромати заспокійливого чаю. Аж поки не почувся стукіт.

– Ти на когось чекаєш?

Я здивовано помотала головою й відчинила двері. На порозі, склавши руки в кишені своїх темних штанів, стояв Назар Васильович. В мене одразу холод промайнув по спині. Кого-кого, а його я точно не очікувала зараз побачити.

– Що ви тут робите?

– І вам доброї обідньої години, Зоряно Георгіївно. Можна? – і поглядом вказав на мою кімнату.

Відверто, я розгубилася. Ще слідчих мені тут бракувало!

– Вибачте, але я не сама…

– Чудово! – чоловік посміхнувся і нахабно протиснувся повз мене. Я навіть промовити нічого не встигла!

У двійнят щелепи відвисли. Обоє насторожилися і невпевнено привіталися. А ось Назара Васильовича не бентежило взагалі нічого. Він почувався, ніби вдома. Неспішно обійшов мою невеличку кімнату, уважно придивляючись до деталей, довго сканував колаж зі світлинами, на яких зображена я з найдорожчими мені людьми, і зупинився на ліжку, звідки я не встигла прибрати нічну сорочку, бо поспішала, коли перевдягалася. А потім якось не до того було, якщо відверто – забула про неї. Я з жахом підлетіла до ліжка, схопила одежину і швидко сховала її до шафи. Слідчий загадково усміхнувся і ковзнув по мені зацікавленим поглядом.

– Я можу дізнатися, що ви тут робите?

Чоловік відвернувся та підійшов до мого столу:

– З вами хочу поговорити, – Назар Васильович взяв записник і почав його без дозволу гортати. Я миттєво наблизилася та забрала свою власність назад:

– А це взагалі офіційний візит?

Він зазирнув глибоко в очі й застиг. В мене аж в душі запекло, присягаюсь! І як він це робить?

– Гадаю, вам не захочеться, щоб мій візит став офіційним, – промовив таким тихим, оксамитовим і таємничим голосом, що й переконав одразу.

Я попросила Льоху та Алісу залишити мене зі слідчим наодинці. Їм ця ідея, звісно, не сподобалася, але вибору в них не було. Олексію кортіло щось бовкнути, але я йому ще пліток про наші вигадані стосунки не пробачила, нехай лиш спробує… Друг, напевно, одним місцем відчув мій настрій і не наважився щось суперечити.

Двійнята пішли. Я запропонувала Назару Васильовичу присісти на стілець, хоча впевнена, він би й сам охоче там вмостився.

– Я вас слухаю.

– Зоряно Георгіївно, а ви… Так, чуєте, а може нарешті перейдемо на «ти»?

Цікавий в нас початок розмови, нічого не скажеш.

– Гаразд, хай буде на «ти». То з приводу чого говоритимемо?

– З приводу вбивства Гнадченка Микити.

І в мене знову стиснуло горлянку. Я присіла на ліжко, бо не знаю, чи витримаю цю розмову стоячи. Слідчий теж став серйозним:

– Я розумію, що тобі важко. Повір, чудово розумію. Але краще так, ніж потім знову викликати тебе на допит.

– Мене? На допит? Навіщо? Я тут до чого?

– Зоряно, не дуркуй. Ти збиралася з ним вчора ввечері на побачення. Про це кожний другий у вашому університеті знає. Звісно, то не моя справа, що ти так хлопцями перебираєш, просто по тобі одразу й не скажеш.

– Тобто?! – щось мені ці натяки не до вподоби.

– Наскільки я знаю, Олексій – твій хлопець, принаймні так говорять ваші однокурсники, а ти з іншим на побачення раптом зібралася. Прикро якось, Зоряно. Не годиться парубків за носа водити.

Я закипіла, як окріп на плиті:

– Ти мені ще пальцем пригрози! По-перше, Льоха збрехав всім, ми завжди були гарними друзями, проте, лише друзями. А з Микитою… – голос знизився і втратив свою міць, – з ним я просто товаришувала. Та й на побачення погодилася, щоб міф про стосунки розвіяти й провчити декого заодно. Погано інформацію перевіряєте… Тобто, перевіряєш!

Слідчий мовчав. Спопеляв хижим поглядом і мовчав.

– Виходить, у твого Олексія міг бути мотив…

– Що?! Що ти верзеш?! – та чоловік мене й слухати не захотів. Він вперто продовжував міркувати вголос, доводячи своїми страшними висновками до сказу!

– Але ж ні! У твого друга залізне алібі. Його й сусіди бачили, і домогосподарка весь день була в них вдома. Може, Аліса? Приревнувала, так?

– Назаре! – лише, коли я викрикнула його ім'я, лише тоді він зупинився.

Легкий подив промайнув в карамельних очах. Що таке? Не очікував, що за ім’ям звернуся?

– В тебе з головою не все гаразд! Микиту вбили хулігани, з якими він товаришував. І це ВАША версія! Це офіційно ваша версія. Не смій зараз обмовляти й звинувачувати моїх друзів, ти чудово знаєш, що вони тут ні до чого!

Назар Васильович вдоволено мовчав. Я зрозуміла, він навмисно спровокував сплеск емоцій. Але навіщо?

– Що ти хочеш від мене почути? – я нарешті сміливо дивилася йому в обличчя. Мій пригнічений стан заблокував інші хвилювання, окрім тих, що стосувалися останніх подій. Чоловік трохи нахилився і досить спокійно промовив:

– Я намагаюся зрозуміти, Зоряно, чому там, де гинуть студенти, є ти.

На мене ніби відро крижаної води вилили. І кров в жилах, наче застигла вся. Я почула те, від чого тікала всі ці дні. Насправді такі страшні думки неодноразово бентежили мене. Хоча з Анною я навіть і не розмовляла взагалі, це Аліса від мого імені погрожувала їй ніс зламати, та й побачення з Микитою не відбулося на превеликий жаль. Чому ж тоді таке передчуття, що я ближче до всього цього, ніж здається на перший погляд? Але вголос своїми сумнівами вирішила не ділитися.

– Якщо ти думаєш, що мені відомо більш ніж іншим, то помиляєшся. А якщо підозрюєш в чомусь, тоді… – та договорити слідчий не дозволив. Він різко підхопився і наскрізь пропалив своїм темним вогняним поглядом:

– Я що, говорив бодай щось про підозру? – чоловік вмить посуворішав. Він дивився на мене згори вниз, як керівник на підлеглого. Ніби я повинна була щось розповісти, але не розповіла. А потім повільно наблизився, нахилився і склав руки по обидва боки від мого стану. – Ні, Зоряно, мені важливо зрозуміти, чи відверта ти зі мною, – його обличчя було занадто близько. Він ще так дивно рухав головою, як пес, що прислухається до незнайомих звуків. Мені враз стало ніяково. По шиї повзали уявні мурахи. Я не витримала й відвела погляд вбік. А чоловік тим часом продовжив:

– І чи будеш ти відвертою, коли помре хтось наступний з твоїх знайомих, – на цих словах я знову зазирнула йому в очі. І цього разу – не програла, хоч всередині й тремтіло все.

Назар Васильович трохи підвів голову і я помітила, як куточки його м’яких вуст здригнулися, натякаючи на легеньку усмішку. Він більше нічого не сказав, підвівся і залишив сам на сам зі своїми роздумами.

Останній день занять на цьому тижні. Здається, я втомилася більш, ніж колись. Сьогодні в універ довелося йти на самоті, бо двійнята разом з батьком вирушили до родичів в інше місто. Надворі так добре було, що заходити в приміщення зовсім не виникало ніякого бажання. Сонечко зігрівало й лоскотало теплом, дерева поступово одягалися в золоті барви, а пташки жваво перегукувались поміж собою, наповнюючи простір прекрасними витонченими мелодіями.

У вестибюлі я побачила Юрка. Своїм виглядом він давав зрозуміти, що когось виглядає. І здається, я здогадувалася, кого саме. Та розмовляти з ним мені зараз не дуже хотілося, бо від вчорашньої розмови зі слідчим ще як слід не відпочила. Вирішила, що зайду з чорного входу. Знову вийшла на вулицю й попрямувала в інший бік. Цілком випадково я похитала головою, щоб розправити волосся, і помітила неподалік якогось незнайомого чоловіка в чорному довгому плащі. Він пильно дивився на мене, потираючи свої руки. Не знаю, можливо це вже параноя, але одразу здалося, що йому потрібна саме моя персона. Маячня якась! Прогнала непрохані думки й пішла далі. Але незнайомець цієї ж миті рушив за мною. Я прискорила кроки. І він прискорився також! Я озирнулася і з жахом зрозуміла, що навкруги нікого немає, бо саме на цей бік виходили вікна деканату, тому студенти сюди й не навідувалися! Страх швидко піднявся від п’ят до самісінького серця, сковуючи всі наступні рухи. Але я таки побігла. Побігла, минаючи статую за статуєю, що слугували тут прикрасами. Та незнайомець помчав за мною…