Глава 2

Все відбувалося, наче уві сні. Поліція, швидка, розгублені викладачі й налякані студенти... Навкруги панував німий шок, бо ніхто не розумів, що змусило гострослову, самовпевнену та закохану в себе дівчину, серед білого дня вистрибнути з вікна.

Я не помітила, як опинилася на вулиці. В голові, ніби кіноплівка, постійно повертався той самий епізод. Все сталося надто швидко. Враховуючи постійні витівки дівчини, ніхто не очікував, що вона таки стрибне. Всі гадали, блонда просто глузує.

Я бачила її тіло, бачила порожні очі, а ще гірше – я навіки запам’ятаю її погляд перед тим, як вона наважилася на невиправне. Дівчина, ніби не хотіла того робити, і поглянула на всіх востаннє, щоб хтось це зрозумів та не забув! І я не забуду. Не зможу…

Олексій весь час знаходився поряд, хоча я його майже не помічала. А ось Аліса ненадовго зникла кудись. Та коли з’явилася, гарної новини не принесла, бо всіх свідків скоєного викликають на допит.

Дев’ята година ранку. Я з кавою в руках сиджу в місцевому відділенні поліції в черзі на допит як свідка. Вночі я очей так і не змогла стулити. Ще й нервове напруження ніяк не полишало. Всі, хто зі мною чекав в напівтемному коридорі, мовчали. Кожний знаходився десь далеко у власних роздумах.

Мене викликали наступною. Я потрапила в простору кімнату, в якій зловила вже знайомий аромат агарового дерева, а ще трохи тютюну. Ну, хто ж, як не він! Не встиг вчора слідчий покинути наш університет, як довелося вертатися назад. Тільки вже не лекцію читати…на жаль…

Назар Васильович якийсь час уважно дивився мені в очі, а коли я першою відвела погляд, запропонував присісти за стіл напроти нього.

- Ваші документи, будь ласка.

Я простягнула назустріч свій паспорт.

- Формальності, Зоряно Георгіївно, – і знову почав пильно вдивлятися в моє обличчя.

- Добре, я ознайомлю вас з вашими правами…

- В цьому немає потреби. Мені чудово відомі мої права.

У слідчого спалахнули очі:

- А, ну так. Найкраща студентка на курсі, звісно. Тоді перейдімо безпосередньо до справи?

Я нічого не відповіла, просто кивнула в знак згоди.

Мене попросили розповісти все, що я бачила, коли сталася та жахлива подія. Якщо чесно, не думала, що буде так складно переповідати. Назар Васильович щось поступово друкував у своєму темному ноутбуці, раз за разом обпікаючи глибоким поглядом. А коли я закінчила, він застиг і вкотре почав мене сканувати. Незатишно було, хотілося скоріше покинути цей кабінет.

- І все? Кінець?

Я знову нічого не відповіла, а тільки кивнула. Хоча сумніви в голові не вщухали. Аж раптом чоловік закрив ноутбука, склав руки в замок і підступно примружився. Мене миттєво прикувало до стільця.

- Ви точно все мені розповіли, Зоряно Георгіївно?

Від його тихого голосу перехоплювало подих. Він справді бачив мене наскрізь. Бо про хлопця, який вклав однокурсниці пігулки в руки, я поки не сказала. А чому? Й сама не знаю.

- Що вам не дає спокою, поділіться?

- Чого ви так вирішили?

- Інтуїція.

Напруження зростало. Я почала перебирати пальцями, тікаючи від його шаленої енергетики. Гаразд, досить! Видихнула і вгамувалася:

- Ви вже отримали результати розтину?

- А навіщо вам це знати? – Назар Васильович з цікавістю підсунувся ближче.

- Бо я гадаю, що вона не хотіла закінчувати… самогубством. – Після цих слів чоловік одразу підхопився, замкнув двері на ключ і з серйозним виглядом знову вмостився у своє крісло.

- Я вас уважно слухаю. Тільки цього разу нічого не приховуйте.

І я таки розповіла про загадкового хлопця з пігулками. І про останній погляд, який ще довго бачитиму в кожній наступній блондинці. Слідчий, на диво, поставився серйозно до моїх слів, хоча це всього лише припущення. А потім взагалі повідомив, що в тілі Анни, так звали загиблу, справді виявили залишки психотропних речовин. Але те, що я почула далі лише підтвердило мої сумніви. В тих пігулках, які знайшли в її речах, не було складників, що так сильно вплинули на психічний стан дівчини. Вони лише давали відчуття спокою та розслабленості та аж ніяк не перетворювали мозок студентки на бомбу, що пульсувала, а потім вибухнула і змусила її стрибнути. Гидота потрапила в організм Анни з іншого джерела. І не просто потрапила, а затьмарила їй розум.

Назар Васильович попросив мене спробувати скласти фоторобот незнайомого хлопця. Через декілька хвилин ми перемістилися в іншу кімнату до спеціального комп’ютера. Коло нього сидів усміхнений бородатий чоловік з променистим поглядом і доброзичливим виразом обличчя. Ми вовтузилися втрьох близько години, коли на моніторі нарешті з’явився портрет молодика. Добре, що я володію гарною фотографічною пам’яттю. Мені достатньо тільки раз побачити, щоб тримати образ в голові. Нехай це всього лише маленька зачіпка, але слідство повинно опрацювати всі варіанти.

Ми зі слідчим зупинилися коло дверей. Я дуже хотіла наважитися дивитися йому в очі прямо та довго, як і він це робить, але виходило лише уривками. Чоловік перший порушив тишу:

- Дякую за співпрацю, Зоряно Георгіївно. Якщо раптом згадаєте щось ще…

- Чому ви одразу повірили мені?

В ньому знову спалахнув вогонь:

- А в мене були підстави вам не довіряти?

- Ви стали свідком нашого з Анною непорозуміння, цілком логічно припустити, що я можу намовляти зайвого.

Слідчий багатозначно посміхнувся:

- Звісно, що цілком логічно. Але це не про вас.

- Чому? – мені кортіло усміхнутися у відповідь.

- Бо ви ще дуже наївна, – і тут мій натяк на усмішку як вітром здуло. Ну, супер! Я взагалі-то його майбутня колега, а він вважає мене всього лише маленькою легковажною дівчинкою?

- До побачення! – я розвернулася та штовхнула двері, але Назар Васильович несподівано схопив мене за руку, нахилився і біля самісінького вуха прошепотів:

- Коли ви намагаєтеся щось приховати, у вас темніють очі, – а потім відступив і сам відчинив двері.

Наступного дня в універі знаходитися було складно. Очі самі собою повертали до вікон, а небажаний голос всередині підбурював ще раз поглянути на місце, де зупинилося серце Анни.

Перша пара промайнула непомітно. Напевно, ніхто з присутніх й не слухав викладача. Ми навіть поміж собою майже не спілкувались. Шок після нещодавніх подій ще не минув.

Олексій трохи занедужав і залишився сьогодні вдома, вибивши з мене обіцянку все дослівно записати. Та й Аліса, на диво, якась занадто тиха. Але уваги мені й без того вистачало. Мало того, що я знову отримала вірш від Юри, так ще й Микита повернувся до навчання. Я думала після того, як він нализався, а потім ледь не спалив одну з авдиторій, його виженуть одразу. Але ж ні. Батько хлопця досить впливова людина, вирішив, що син має здобути вищу освіту.

Микита – мій університетський приятель, але до нашої трійки він приєднатися ніяк не міг, бо вони з Олексієм з перших днів знайомства ненавиділи один одного. З Алісою порозумітися в них також не виходило, адже парубок занадто пихатий і самовпевнений, постійно дражнив її та грав на нервах. А ось зі мною хлопець швидко знайшов спільну мову. Звісно, не без залицянь, але я не звертала на них уваги. Він хоч і не знає меж та спілкуватися з ним особисто мені було легко.

Тільки-но розпочалася перерва, Микита одразу вліз в мій простір:

- Зорько, ну це капець! Такого я від тебе не очікував, якщо чесно!

«О! Ще одне прізвисько. Час конкурс оголошувати, хто краще вигадає, як до мене звертатися».

- Я теж тебе рада бачити. З поверненням. Чого саме ти не очікував? – не могла я не усміхнутися. Він, падлюка, хоч і гарний, як античний герой, але запальний та кумедний, принаймні мені так здавалося. Здавалося, аж поки не розпочалася справжня Санта-Барбара. Микита почав дорікати мені романтичними стосунками з Льохою. Спочатку я думала, то він жартує так, але потім зрозуміла, що приятель справді виказує обурення. А коли почула, звідки вітер дує, обурення вже кортіло виказати мені. Ось такі пречудові чутки розповсюджував мій друг дитинства. Виявляться, ми пара! Здуріти можна! От чого до мене ніхто з хлопців не підходив, бо всі гадали, що ми разом. То Юрко ще й сміливець, виходить. Як не верти, але батько Олексія – викладач, ніхто не наважиться просто так перетнути йому шлях. І чому я раніше цього не второпала? Ще й Аліса! Теж мені, подруга! Вона про це точно знала. Знала і мовчала, як риба у воді. Ох, роздам обом на горіхи! А щоб потішити себе, погодилася піти з Микитою ввечері на побачення. Через пів години цю новину обговорюватимуть всі, бо той, хто запросив на нього – язиката Хвеська, а значить «винуватці», так чи інакше, теж почують.

Я дивилася на себе в люстерце і розуміла, що як би того не хотіла, але наслідки відсутності нормального сну та постійного напруження приховати не вийде. Гаразд, це ж не серйозне побачення, просто спробую розслабитися і все. За вікном розпочався дощ. Я дивилася, як асфальт поступово змінював свій колір, деінде з’являлися калюжі, а перехожі ховалися під парасольками на будь-який смак. Вітру не було зовсім, тихо і спокійно навкруги…

У двері несподівано постукали. Невже Микита? Я поглянула на годинник, дивно, ніби зарано ще. Розкидала своє волосся і підійшла до дверей. Але, коли відчинила, побачила зовсім не Микиту. Переді мною стояла промокла з голови до п’ят Аліса. Я сьогодні вдень вже погиркалася з нею щодо мого особистого життя і виправдання «він же мій брат» не спрацювало.

- Алісо, я казала тобі, залиште обоє мене в спокої поки що, невже…

- Зоряно… – і тут я з жахом усвідомила, що моя подруга вся тремтить, а з її виразних очей одна за одною котяться рясні сльози.

- Що сталося?! – я схопила Алісу за руку і завела до себе в кімнату. Чесно, не пригадую, щоб бачила її колись в такому стані, хіба що, як батьки розлучилися. Двійнятам дуже важко далися тоді зміни в їхньому житті.

- Що трапилося? Нумо, не мовчи!

- Зоряно, ти присядь, краще…

- Та кажи вже! – я ледь стримувалася. Подруга голосно видихнула та приречено промовила:

- Микиту знайшли на дорозі…з ножем в серці…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.