Глава 16

Я з нетерпінням чекала ранку, а особливо тієї миті, коли всі з’являться на роботі й можна буде віддати ґудзик на експертизу. Назар кудись вийшов у справах, залишивши мене з моїм очікуванням на самоті. Цікаво, які в нього можуть бути справи о п’ятій годині?

Втома таки брала своє, я вже не сиділа, а поклала руки на стіл і вляглася на них. Незчулася, як сон проник до кабінету та оповив заспокійливим туманом. Але побачила я навпаки досить бентежну та дивну картину, як грубі шорсткі руки жбурляють всюди зім’ятий папір. Один клаптик впав прямісінько в мої долоні. Я невпевнено розгорнула його. Там були вірші..., вірші відомих поетів, проте, ніби свіжою кров’ю написані. Раптом кров з рівних рядків почала перетікати до моїх пальців, швидко дісталася зап’ястка, захопила лікті. Я викинула багряний згорток та з німим жахом спостерігала, як поступово вся вкриваюся чужою кров’ю.

«Це ти у всьому винна…ти…, ти…» – підступний голос злісно шепотів своєю хворою інтонацією звинувачення в мій бік. А я хитала головою і намагалася заперечити, щосили прокричати, довести, що в тому немає моєї вини! Та лячний голос дужчав, себе я майже не чула. Він гуркотів у моїй голові, наче грім. А потім мене щось струснуло…, потім ще раз. Я розплющила очі та зрозуміла, що вони сповнені сльозами. Щоки вологі, до них приклеїлося волосся, я вся тремчу, здригаюся від ридань. Здавалось, що чужий голос продовжує лунати звідусіль. Аж поки моє обличчя не обхопили теплі руки:

- Зоряно! Зоряно, заспокойся, будь ласка. – Назар обережно прибирав волосся за вуха, ніжно витираючи сльози. Я спочатку хотіла відштовхнути його, але розуміння, що це вже не сон, стримало мої рухи.

- Зоряно, все добре. Добре. Я поряд, чуєш? – на мене дивилися ясні очі, в них я впізнала ту знайому силу, від якої ставало затишно на душі. Я завмерла. Назар дуже близько…, дуже. Не знаю, що сталося, моя рука потягнулася назустріч, пальці торкнулися його шиї та неспішно провели назад. Я відчула, як чоловік ледь помітно смикнувся, його вилиці спокусливо напружилися, а погляд почав нагріватися. Коли до цього він з хвилюванням дивився, то тепер Назар виглядав серйозним. Але це мене не зупинило. Мені потрібно було хоч на декілька секунд опинитися у безпеці, тому не вагаючись, я притиснулася до його тіла. Зазвичай у таких випадках чоловіки обіймають, гладять по спині, заспокоюють лагідними словами, але тільки не Назар. Він продовжував рівно стояти, немов я до стовпа притулилася. Його дихання втратило розміреність, я це чітко помітила, але більше нічого. Стало прохолодно, свідомість наполягала зайти далі та жіноча розсудливість перемогла, навіщо пірнати в річку, яка вкрита кригою? Я відсторонилася. Чоловік затримав у повітрі свої руки, але потім видихнув і сховав їх у кишені джинсів.

- Зоряно...

- Все гаразд. Це просто сон.

- Почекай, я розумію, тобі важко, але ти не маєш себе звинувачувати.

Сльози знову зволожили шкіру. Я швидко витерла їх і просто кивнула у відповідь.

- Зоряно..., – Назар несподівано зробив до мене крок, але я одразу відступила. Не хочу більше, щоб він наближався! Тільки не тоді, коли чоловік дві хвилини тому вже відгорнувся.

- Зоряно, запам’ятай, ти ні в чому не винна! Хіба можна відповідати за всі вчинки інших?

Зараз я не дивилася йому в очі. І так знала, що там побачу. Напевно, жалість. А цього я зовсім не бажаю споглядати. Тим паче в ньому. Спробувала швидко змінити тему:

- Там наші вже прийшли? Хочу свою знахідку на експертизу віддати.

Назар якийсь час мовчав. Він знову уважно роздивлявся мене. Цікаво, для чого чоловік це робить? Що йому від того? Думки мої воліє прочитати? Ага, дзуськи!

- Так, всі на своїх робочих місцях. – Його голос помітно затвердів. Проте я, ніби й не звернула на це уваги, просто взяла свою сумочку, щоб дорогою до вбиральні заскочити та привести себе до ладу, і вже збиралася йти, але Назар простягнув мій телефон:

- Тримай свій мобільний. Він чистий.

Я забрала його, намагаючись не торкатися долоні слідчого, подякувала та пішла. А коли зачинила за собою двері, пообіцяла, що відтепер менше, ніж на метр, до нього не наближуся.

Після невеличкої наради в Андрія Вадимовича мені знову зателефонували з університету і попросили замінити одного з викладачів, який взяв лікарняний. Я залюбки погодилась, бо знаходитися у відділі сьогодні вже не дуже кортіло. Та біля університету на мене також чекав сюрприз: Анжела Ігорівна прибула одночасно зі мною. Одразу виникло бажання повернути назад, але це було б занадто безвідповідально. Жінка, звісно, помітила мене й швидко наздогнала:

- Зоряно Георгіївно, невже ви знову потішите нас своєю присутністю?

Я намагалася не видати, як сильно не бажаю її бачити, чудово усвідомлюючи, що з цією жінкою треба розмовляти так само влесливо, як і вона. Тому награно посміхнулася та привіталась у відповідь. Звичайно, Анжелі Ігорівні було цього замало, вона проводжала мене аж до самого деканату, не відстаючи ні на крок. Що їй потрібно? Хтозна. Я вже справді починаю замислюватися, можливо, вона і є тією психопаткою, яка з такою хворою віртуозністю людей життя позбавляє? Тоді що за чоловік за мною стежить постійно? Провокація з Данте не вигоріла, переслідувач у під’їзді – то аматор якийсь, а наш вбивця – професіонал, як не бридко це визнавати. Чого ж він чекає?

- Бачу у вас знову безсонна нічка видалась? Невже милий Данте винуватиць тому?

- Анжело Ігорівно, через десять хвилин почнеться лекція, якщо вам робити нема чого, сходіть краще випийте кави. – Я протиснулися повз жіночки та відчинила двері.

- А я б на вашому місці скористалася можливістю, ти паче, якщо мою пораду ви все ж пропустили повз вух. Запрошую до себе на консультацію, я чудово знаю, як вгамувати ваші натягнуті нерви.

- Проте ви не на моєму місці. – Добре, що в цей час з деканату вийшов викладач, а то б вона мені довго мізки маринувала. Я прослизнула до кімнати, залишивши цю неприємну набридливу особу в коридорі.

Лекція знову промайнула майже непомітно. І вкотре з’явилося цікаве відчуття, що викладати мені набагато більше до вподоби, ніж за злочинцями ганятися. З легкою душею я повернулась на роботу. І тут крига зрушила, на ґудзику таки знайшли відбитки! Я ледь не затанцювала прямо там. Належали вони студентику з мого ж університету, де я колись навчалася і де тепер викладаю. Короленко Олег Іванович, досить успішний у навчанні, про що ми почули, коли зателефонували його куратору. Нічого не розумію. Що хлопця змусило стежити за мною? А ще цікавіше, він і на першій лекції моїй присутній був. Що ж цьому диваку потрібно врешті-решт?

Ми одразу вирушили до нього додому, проте зі слів сусідки, він уночі кудись подався з рюкзаком на плечах. А значить, це таки хлопець і стежив. Напевно, студент злякався, коли я побігла за ним, тож вирішив сховатися. Тільки от, де починаються і де закінчуються його безпосередні дії? Я дуже сумніваюся, що витівки з віршем, автомобілем спортсмена, появою біля нашого відділу і, найголовніше, з тяжкими злочинами – то його рук справи. Максимум – він помічник. Доведеться тепер шукати ще й хлопчину. Ми віддали орієнтири патрулям, а самі почали опрацьовувати найближче оточення студента.

Ну і день видався. Стільки різних свідчень. Одні говорили, Олег – справжній геній, винайшов якийсь новий алгоритм для розкриття злочинів. Інші навпаки вважали його трохи несповна розуму. Єдине, що зійшлося серед всіх слів, Олег – дуже скритна людина.

- Не збагну, який зв'язок між ним і всіма злочинами? Зоряно, ти точно впевнена, що не знайома з хлопцем? – Юра кроками міряв кабінет вже десь близько двадцяти хвилин.

- Точно. Гадаєш, я можу забути, з ким знайомилась у своєму житті?

Юрко знизав плечима та розвів руки:

- Я вже не знаю, що думати.

Насправді ніхто не знав. Я, Юрко та Віолета, виснажені й задумливі, сиділи в кабінеті, та, якщо чесно, гадки не мали, що робити далі. До чого варто уважніше придивитися? Де могли чогось не помітити або й проґавити? Назар з Яриком та ще двома лейтенантами поїхали перевірити кілька адрес, за якими може переховуватися наш студент.

Аж ось біля дверей почулися кроки й майже одразу увійшли наші чоловіки. Та, судячи з виразу їхніх облич, перевірка нічого суттєвого не дала.

Було вже досить пізно. Мені неймовірно кортіло спати, адже я практично дві доби на ногах. Ми вирішили продовжити завтра, а зараз – скоріше додому відпочивати.

Я вийшла з приміщення нашого відділу, спустилася сходами та зрозуміла, що позаду хтось є... І цей «хтось» повільно наближався… Ось вже підійде. Прямісінько зараз! Як тільки долоня опустилась на моє плече, я миттєво розвернулася і щосили вдарила в обличчя. Але коли чоловік прокричав щось іншою мовою, я з жахом зрозуміла, що тільки-но поцілила в Данте... Він схопився руками за ніс, з якого річкою потекла кров. Я одразу підскочила та почала просити вибачення, ніби навіжена, хоча кому ті вибачення зараз потрібні! І як я могла забути, що ми нещодавно листувалися? Я ж сама й повідомила про те, що затримаюсь на роботі. Що я накоїла?! Добре, хоч поряд з нашим відділом медичний пункт є, я схопила Данте за руку й потягла туди.

На щастя, з чоловіком було все гаразд. Носа я йому не розбила, кров невдовзі припинила литися, тільки набряки залишилися й сині плями виступили під очима. Я хотіла, щоб його ще раз оглянули, проте Данте наполіг, аби ми поїхали додому.

Як соромно, капець! Я вже геть з глузду з’їхала, в кожному бачу того психа. Цього разу й за кермом довелося сидіти мені, Данте знаходився поруч і вказував шлях до його дому. Зовсім скоро ми опинилися біля приватного будинку, огородженого височенним парканом.

В автівці стояла тиша. Я не знала, що ще сказати, окрім чергових вибачень. Аж раптом, Данте зареготав. Чоловік сміявся, наче дитина, а я остаточно заплуталась.

- Ну що, Зорянко, сьогодні ми точно перейшли на новий рівень, – він не припиняв здригатися від сміху, а я продовжувала дивитися на нього, як на людину з майбутнього. Чоловік бачив мою реакцію і від того йому ще кумедніше ставало.

- Та все гаразд. Ну, що ти! До весілля заживе. – Данте підсунувся ближче й обійняв мене. – Повір, мені зовсім не боляче. – Він обхопив моє обличчя обома долонями та зазирнув в очі, які знову чомусь почали наповнюватися сльозами.

- Зоряно, ніколи не припиню повторювати, що ти – неймовірна жінка. Бачиш, навіть італійця приборкала.

Я хотіла віддалитися від нього, бо мені якось не до жартів було, але чоловік не дозволив. Він несподівано опустив руки на талію і притиснувся. А потім його вуста знайшли мої та захопили у ніжний полон. Мабуть, зараз мені це було необхідно, звичайна чоловіча увага, любощі, обійми – те, що хоч на невеликий проміжок часу дозволить забути про загадки, переслідування і нескінченні запитання.

Цього разу апетит Данте зростав набагато швидше. Він вже не зволікав, а впевнено йшов до своєї мети. Чоловік смакував нашою близькістю, не соромлячись іноді переступати межі дозволеного. Його руки сміливо гладили мої ноги, вивчали живіт і пестили плечі під сорочкою. Наявність одежі помітно дратувала чоловіка, тому він позбувся спочатку мого піджака, а потім розстебнув і сорочку, прокладаючи доріжку коротких палких поцілунків від шиї та до краєчка бюстгальтера. Мені ставало спекотно, проте тіло розслабилося, наче у воді. Данте відчув це та одним швидким рухом перемістив мене до себе на коліна. Навіть не знаю, як вправно в нього так вийшло, але нічого не спричинило мені якихось незручностей. Захотілося взяти ініціативу до своїх рук, проте я й досі хвилювалася за його ніс. Чоловік і це зрозумів, він сам зняв гольф та притулився голим, міцним, рельєфним торсом. Напевно, я остаточно з’їхала з глузду, бо дозволила цьому італійському красеню залізти мені в штани в прямому сенсі цього слова. Наші дихання глибшали з кожною секундою, в голові вже трохи паморочилося. Я притиснулася сильніше та припала до його шиї. М’який стогін Данте вгамовував мої сумнівні думки, але якоїсь миті, на місці старих з’явилася купа нових запитань: невже я справді це зроблю? З чоловіком, якого майже не знаю? Ось тут, прямо в автівці? Так, в мене дійсно давно не було нічого інтимного, та й насолода останнім часом – це взагалі щось зі світу фантастики, але ж я – така сама, істина залишається істиною: подібне – то зовсім не моя історія.

- Почекай, зупинись, – я відсунулася, віддихалася і поглянула в темні очі, – не ображайся та я не можу.

Моя раптова відмова помітно спантеличила чоловіка. Йому знадобилося трохи часу, щоб оговтатись. Але, зрештою, він лише легенько усміхнувся і мовчки подав мою одежу. Ані уточнень, ані претензій чи поспішних висновків. Це ж треба, ідеальний чоловік!

- Може на каву? Без жодних побічних натяків! – Данте здійняв руки, ніби демонструючи прозорість своїх намірів. Але мені хотілося додому, кортіло побути зараз наодинці. Та він і це зрозумів, покликав охоронця й попросив відвезти мене. Попрощався та ніжно поцілував у щічку.

Я вийшла з ванної кімнати й почула, що мій мобільний безупинно грає. Взяла телефон до рук, це Назар:

- Ти бачив, котра вже година? Тільки не кажи, що студента знайшли, я зовсім не бажаю їхати зараз на роботу.

Але холодний та напружений голос слідчого змусив мене замовкнути:

- Зоряно, що ти зробила?

- Вибач?

- Я цілком серйозно. Що ти вже накоїла?

- Нічого! Зовсім нічого. Може поясниш, що сталося?

Назар видихнув і втомлено промовив:

- Мені надіслали продовження вірша...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.