Глава 1

- Так, записник взяла, ручку взяла, олівець поклала… Точно! Треба ще одного олівця захопити! – швидко підскочила до свого невеличкого гуртожитського стола та дістала з шухляди те, що надумала.

- І навіщо тобі аж двоє олівців?

- Раптом, котрийсь загублю.

- Ну, ще існує такий інструмент для писання, як кулькова ручка. Я поділюся з тобою, якщо твої олівці кудись зникнуть.

- Ага, ти зі мною вчора вже поділився кримінологією.

Високий світловолосий хлопець пустив очі під чоло і захитав головою в різні боки:

- Та годі вже тобі! Переплутав підручники, таке трапляється!

До кімнати увійшла його копія тільки в жіночій подобі:

- Що трапляється? З ким трапляється? З тобою знову щось сталося? Ну, це не новина, – Аліса легенько штовхнула брата, від чого він впустив свої окуляри на підлогу. – О! Я ж казала!

Олексій зиркнув на неї злісним поглядом. Ще трохи й він жбурне в дівчину тим, що до рук потрапить. Так, треба йти, бо ці двійнята, як завжди розтрощать мені кімнату. У власному будинку я дозволяла їм бешкетувати, але житловою площею в гуртожитку не можу жертвувати.

Аліса та Олексій – мої найкращі друзі з дитинства. Вони дійсно двійнята: в обох волосся золотистого відтінку, обоє високі й худі, очі однакового насиченого зеленого кольору, обох нагородили світлою шкірою і чітко окресленими рисами обличчя. Але на зовнішності їхня схожість і закінчувалась. За характерами цих двох навіть троюрідними не назвеш. Олексій – розумний, відповідальний, простий і щирий, він завжди гарно навчався, ставив перед собою високі цілі та досягав їх. А от Аліса – справжня хижачка, інакше не скажеш. Завдяки модельній зовнішності обкладинки багатьох відомих журналів рясніли її пікантними світлинами, а скільки чоловіків ставали перед нею на коліна, й не порахуєш. Аліса мізкувата і досить хитра дівчина, а ще в неї талант знаходити пригоди на одне місце. Та навчатися вона не дуже хотіла, навіщо пішла з нами на слідчий факультет – незрозуміло. Мабуть, щоб не порушувати дружби та й сім’ї не полишати. Так, наша трійка вічна й нерозлучна. Попри те, що ми всі різні, завжди були разом. Завжди. Але в університеті на нас і чатувало перше розставання. В рідному місті ми мешкали по сусідству, поки їхній батько викладав історію в нашому коледжі. А потім йому запропонували підвищення і тепер він викладає свою улюблену дисципліну вже тут в університеті. Вони придбали квартиру неподалік, а я оселилася в гуртожитку. Тому щоранку Олексій та Аліса спочатку навідувались до мене, а потім ми всі разом їхали в універ.

Погода сьогодні була якоюсь…тихою і сонливою, ніби навмисне прагнула залишити всіх студентів вдома. Сірі барви вгамовували емоції, хотілося просто мовчати та розмірковувати про щось своє наодинці. Однак перша пара – вкрай важлива та захоплива. До нас провести лекцію запросили відомого слідчого з найкращою розкриваністю злочинів в регіоні. Городський Назар Васильович, я багато читала про нього, досягнення чоловіка справді вражали. Будь-яка справа, що потрапляла до його рук, просто приречена на успіх, завжди лише вдалі розслідування та швидкі розкриття. Попри те, що він не набагато старший за нас, досвід мав шалений. Від інтерв’ю зазвичай відмовлявся, тому про його життя окрім роботи більше нічого й невідомо. Та я чомусь гарно запам’ятала його яскраві очі кольору темної карамелі. Вони горіли полум’ям, а погляд притискав до стіни. Таке враження складалося, ніби цьому чоловікові відомо зовсім все на світі.

Перед початком лекції Аліса потягла мене до вбиральні. Не знаю навіщо, але їй терміново потрібно було нанести ще один шар блиску на губи. Ніби це в авдиторії не можна зробити. Подруга вмовляла й мене причепуритись, але я полюбляла стриманість. Тим паче яскравого і так вистачало. Від природи я мала досить незвичний колір волосся – темний з соковитим мідним та променистим відблиском. А в поєднанні з синьо-блакитними очима мене ще зі шкільних часів вважали казковим персонажем. І все наче чудово було, але рівно доти, поки ми залишалися дітьми. А коли подорослішали, отоді я добре відчула, що таке заздрість. Дівчата годинами сиділи в салонах краси й однаково не отримували того кольору, який з дитинства уподобав саме мою голову. Хоч моделлю мені й не стати, як, наприклад, моя подруга, бо зросту невисокого та й жіночна більш, але з натовпу я завжди вирізнялась. Тому майже ніколи й не робила макіяжу, щоб не привертати ще більшої уваги.

- В мене для тебе щось є, – Аліса несподівано дістала зі своєї сумочки мініатюрну листівку й вклала мені її в долоні.

- Що це?

- Розгорни й зрозумієш!

Я послухалась і зазирнула всередину неочікуваного подаруночка. А там на мене чекав… вірш. Так, вірш! Як в стародавні часи! Та це не було зізнанням в коханні, кожний рядок розповідав про те, яка я гарна, яка не схожа на інших…

- Це Юра попросив тобі передати, – Алісі аж терпець уривався побачити мою реакцію.

- Юра? А чому він сам до мене не підійшов?

- Бо з тобою завжди поряд мій брат. Навіть ми тільки у жіночій вбиральні й можемо спокійно поговорити! Там, де ти, повсякчас Льоха, тому не став дурних запитань, скажи краще, що далі робитимеш?

Я знизала плечима і коротко відповіла:

- Нічого.

- Тобто як, нічого? – ідеальне обличчя моєї подруги захопило розчарування.

- А ось так. Ходімо вже на лекцію.

Всі навколо сиділи й гомоніли поміж собою, коли двері відчинилися і до авдиторії увійшов він… Цієї ж миті запанувала цілковита тиша. Якби десь поблизу літала муха, ми б точно відстежили траєкторію її пересування.

Середнього зросту, ставний, широкоплечий, солідний та серйозний. Чоловік випромінював впевненість, наполегливість, незламність і просто таки сталеву непохитність. Він мав доволі мужні риси обличчя, ось тільки вуста виглядали м’якими. А погляд…ох…, цей погляд і уві сні являтиметься! Він, можна сказати, прибив нас всіх до своїх стільців.

Назар Васильович притулився спиною до викладацького стола, розтулив борти свого темного піджака і сховав руки в кишені схожих темних джинсів. Він не припиняв сканувати кожного, зазирав у самі очі, але довше, ніж на декілька секунд, не затримувався. А потім нарешті пролунав глибокий і хрипкий голос, прикрашений оксамитовими барвами:

- Видихайте, студенти! І гайда знайомитися, – Назар Васильович посміхнувся чіпкою посмішкою і відрекомендувався. Далі чоловік попросив відкласти записники та запропонував побудувати нашу лекцію у формі спілкування.

Що ж, з часом напруження минуло. Слідчий поводив себе так, ніби ми вже давно знайомі, розповідав цікаві факти та давав корисні поради з практики. Тільки пронизливий погляд змушував іноді затримувати дихання, бо воно самостійно так і поривалося кудись втекти.

Незчулися, як лекція майже добігла кінця. Назар Васильович запропонував поставити йому питання. В повітря одразу здійнялася купа рук, в тому числі й моя. Так, питань в мене назбиралося за дві години безліч.

- Ось ви, сувора дівчина з блакитними очима, я вас слухаю.

І тут Олексій ледь штовхнув мене в плече. Я відірвала погляд від аркуша, де були занотовані мої питання, і зрозуміла, що всі застигли та дивляться на мене, зокрема й слідчий. Спиною одразу промайнули дрижаки. Я знову поглянула на записи, швидко міркуючи, яке саме питання обрати, а Назар Васильович тим часом неспішно наблизився до мене й нахабно зазирнув в мій перелік:

- Ого! Та я бачу ви серйозно налаштовані, – від слідчого віяло агаровим деревом і ранковою свіжістю. Він пройшовся по моїм запитанням, а потім задумливо поглянув в очі:

- Цікаво як..., ну, добре. Запитуйте, я радо відповім на будь-що! – чоловік з запалом вдарив в долоні та знову повернувся до викладацького столу. Капець! Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє так губилася. Гаразд. Вдихнути й запитати. Все просто. Та тільки-но я зібралася з думками та промовила перше слово, як блондинка з першого ряду безсоромно мене перервала:

- Та кому потрібні ці запитання? Науки в нас вистачає. Розкажіть краще щось про себе?

Назар Васильович знову став серйозним:

- Щось про себе? Давайте спочатку послухаємо вашу колегу, а потім запитаєте, що хотіли, – слідчий вкотре спрямував свій чіпкий погляд в мій бік. Але ж варто було лише рота мені розтулити, як блонда знову втрутилася:

- Вона нічого нормального не запитає, повірте.

- А ви, виходить, можете?

Невігласка повела рукою до свого декольте і, облизуючи губи, тихо промовила:

- Я багато чого можу...

Авдиторією розійшовся спалах голосів. Та їх перервала Аліса, яка неочікувано підхопилася зі свого місця й грізно викрикнула:

- Слухай ти, стерво! Захотіла, щоб Зорро тобі ніс зламала три рази?!

- Хто? Зорро? – Назар Васильович почав сміятися. – Яке незвичне прізвисько. Як і ваша зовнішність, до речі. Так, а чому Зорро?

«Алісо, ні!» – мені захотілося вбити одразу декількох людей в цьому приміщенні, і в першу чергу свою язикату подругу.

- Бо її звуть Зоряна. Скорочено Зорро.

- Алісо, будь ласка, замовкни! – я вже не витримала. Як добре, що нарешті пролунала мелодія, яка свідчила про закінчення лекції. Я швидко зібрала свої речі й кулею вилетіла в коридор.

- Агов, Зорро! Чи не бажаєте все ж почути відповіді на свої запитання? – мене наздогнав слідчий. І навіщо воно йому?

- Ні, дякую, – я схопила під руку Олексія, що якраз також порівнявся з нами, і потягла його в інший бік.

Всі наступні пари я ігнорувала Алісу. Подруга вже й не знала, як просити вибачення, але мені не хотілося нічого чути. Так осоромити мене перед поважною людиною, геть здуріла! Я намагалася не звертати на двійнят уваги й просто дивилася в натовп, аж поки не побачила перефарбовану пику та білі патли. Хоч дівка й з мого курсу, проте як звуть її не пам’ятаю. Збиралася вже відвести погляд, але помітила, як незнайомий хлопець вклав блонді пігулки в руку й швидко попрямував геть. Невже це те, про що я думаю? То вона ще й так розважається? Але від думок мене відволік викладач, що відчинив нам чергову авдиторію.

Ми виходили з Олексієм разом, коли пара закінчилася. Що ж, з ним неможливо не розмовляти, бо він ще та причепа. В коридорі студентів було небагато, і знову, як навмисне, ця дівка втрапила на очі. Та цього разу вона якось дивно виглядала, невже встигла проковтнути пігулку? Але те, що відбулося далі, очікувати не міг ніхто. Блондинка довго дивилася в одне місце, як загіпнозована, а потім раптово розвернулася до вікна, відчинила його настіж, за секунду видерлася на підвіконня і, коротко на всіх поглянувши, зробила крок в нікуди. Майже одразу почувся глухий, тупий і нестерпний звук приземлення.

Моє серце впало до п’ят. Разом з іншими студентами я стрімголов підбігла до вікна і побачила... тіло... Вона була схожа на ляльку, лежала спокійно й нерухомо, ніби просто відпочивала. Лише біле волосся раз за разом рухалося від вітру...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.