Зловісне натхнення

- Так, все гаразд. Не переймайся, я вже й забула.

- Чесно, Зоряно, не знаю, що зі мною сталося. Мені здавалося, це скінчилось ще в універі, але варто було лише побачити тебе з тим… заморським фруктом і в мені, наче пробудився ураган!

- Юро, вгамуйся, будь ласка. Я справді не ображаюсь і тішуся, що ми порозумілися, але давай без ураганів, добре? Все ж таки це моє особисте життя. Мені шкода, якщо я тебе чимось образила, та нехай минуле залишається в минулому, а нам нічого не заважатиме працювати разом, домовились?

В телефоні секунд п’ять панувала тиша. А потім Юрко приречено видихнув та й погодився.

- Не хвилюйся, ми спіймаємо того психа. Принаймні тепер нам відомо, що то чоловік.

- Не обов’язково. Це може бути й жінка спортивної статури, а може чоловік взагалі – просто посередник. Або ж вони вдвох діють. Варіантів насправді безліч.

- Я так розумію, вбивці щось конкретно від тебе потрібно?

Ой, Юрчику, знав би ти про все.

- Напевно.

- До речі, на наших камерах його не видно.

- Воно й не дивно. Його взагалі на будь-яких камерах не видно, злочинець все ідеально прорахував. Слухай, а що там з алібі стосовно наших співробітників? Всі пояснили, де і хто знаходився під час обідньої перерви? Щось цікаве є?

- Та ні. Здебільшого по кабінетах сиділи.

- Хто б сумнівався. Перевір ще, чи був хтось відсутній вчора, коли ми зустрілися з тим незрозумілим... суб’єктом.

У Юри понизився голос:

- Зоряно, невже ти дійсно думаєш, що вбивця серед нас?

- Краще перестрахуватися. Як то кажуть: довіряй, але перевіряй.

Здається, моєму колезі такі висновки зовсім не до вподоби, але й протиставити було нічого. Юра побажав мені успіхів у викладацькій справі та пообіцяв тримати в курсі всіх новин. А я тим часом зібралась та вирушила ділитися зі студентами своїм досвідом. Майже до четвертої ранку готувалася, хотілося розповісти дійсно щось цікаве та зіграти все ж таки першу скрипку й обійти Назара.

Не знаю, скільки часу я стояла і мовчки роздивлялася рідні стіни та фасад університету. Тут майже нічого не змінилося. Хіба що стежка заросла, якою я колись тікала від Шорського. До того, як в моєму житті почалося справжнє безумство, я вважала ті роки найкращими. Через декілька хвилин перетну поріг і спогади зі студентства наздоженуть, щоправда, тепер, я по інший бік гри.

Лекція промайнула майже непомітно. Зі студентами мені неабияк пощастило, дарма я взагалі хвилювалася. А ось на питання ледь встигала відповідати. Їх просто сила-силенна була! Не те що в наші часи. Я швидко знайшла зі всіма спільну мову та й мої англійські будні стали в пригоді. Що казати, естетичне задоволення отримала просто неймовірне. Одна справа злочинців ловити, а зовсім інша – навчати це інших робити. Тут ти відчуваєш взаємообмін, особливий взаємозв’язок, який відкриває в тобі щось зовсім нове. І тільки, коли авдиторія спорожніла, а на плечі лягла тиша, ось тоді я заплющила очі й на коротеньку мить повернулася на п’ять років назад. В моєму видінні поряд сидів дещо легковажний Льоха, а з іншого боку вільно відкинулася на спинку стільця Аліса, колір помади якої яскравіший за червоний на світлофорі. А потім двері відчинилися і я вперше зустрілася з карамельними очима, які випромінювали простоту і силу, м’якість і наполегливість, веселу вдачу і глибину ідей. Ну й нахабство звісно. Багато нахабства. Я видихнула. Наче й не було цих п’ять років. Але треба йти. Вже час повертатися до теперішніх справ.

Я зачинила авдиторію і пішла в деканат, щоб подякувати за запрошення, віддати ключі та домовитися про наступні лекції. Почувала себе досить впевнено, бо встигла зранку зателефонувати Алісі та попросила її дізнатися у батька, чи буде він сьогодні в університеті. А як почула втішну відповідь, отоді, власне, моя впевненість і зросла.

Але яким було здивування, коли я вийшла в коридор і зустрілася очима з Анатолієм Кириловичем. Я миттєво приклеїлася до підлоги. Ані поворухнутися, ані промовити бодай щось, та хоча б привітатися – і то не змогла. Уяви не мала, якою буде його реакція на нашу неочікувану зустріч. Можливо, чоловік проігнорує та пройде повз, наче ми й не знайомі, або ж ще гірший варіант – почне звинувачувати за неправдиві на ділі слова сина. Але я знову не вгадала. Анатолій Кирилович усміхнувся своєю звичною приємною усмішкою і підійшов ближче:

- Зорянко, оце сюрприз! Яким вітром? – чоловік несподівано обійняв мене, – яка ти гарна! Аж не віриться, що ви всі вже такі дорослі. – Анатолій Кирилович взяв мої руки й стиснув у своїх долонях. Його очі випромінювали щирість, він справді зрадів нашій зустрічі, і від цього я ще сильніше розгубилася.

Чоловік майже не змінився за роки, що ми не бачились. Навіть окуляри, і ті в оправі такого ж кольору, що й колись. Є люди, які, здається, і не старіють ніколи. Наче їм відома таємниця вічної молодості.

Він чудово розумів, що я геть спантеличена. Як побудувати з ним діалог, гадки не маю! Тому й вирішив рятувати ситуацію та запросив до свого кабінету випити духмяного чаю.

- Я думала, ви не захочете зі мною спілкуватися…, – через пів години нашої розмови я все ж таки це промовила. Анатолій Кирилович з розумінням усміхнувся і поглянув на пару, що здіймалася над його філіжанкою з чаєм:

- Ви всі мої діти. Ти, Олексій, Аліса майже змалечку разом. Іноді, діти сваряться, таке трапляється. Але від цього ви ніколи не перестанете бути для мене тими, ким є. Дітьми, Зоряно. Ви завжди лишатиметесь для мене дітьми. – З неймовірно сильним почуттям він зазирнув в мої очі, а я ледь стримала сльози, що вже давно мали намір омити щоки.

Розмовляли ми недовго, здебільшого про мене. Теми щодо дивної поведінки Льохи і його брехні я вирішила не торкатися, бо мені дуже не хотілося руйнувати місток, що знову між нами з’явився.

Несподівано у двері легенько постукали, а потім до кабінету увійшла жіночка років тридцяти п’яти. Вона мала доволі суворий претензійний вигляд, діловито зиркнула на свій годинник на руці та нагородила по черзі кожного з нас оцінним поглядом:

- Анатолію Кириловичу, у нас з вами домовленість взагалі-то була. Не розумію, чому я маю чекати?

Схоже, бачити її чоловік не дуже й хотів. Проте він привітно усміхнувся, бо відповідати грубістю на грубість не в стилі Анатолія Кириловича, та й одразу познайомив нас. Анжела Ігорівна – університетська психологиня. Хоча, на мою думку, з такою самовпевненістю, пихатістю і примхливістю їй самій би психолог не завадив. Після того, як Анатолій Кирилович повторив промовлені мною нещодавно слова стосовно вражень від першої сьогоднішньої лекції, Анжела Ігорівна ще прискіпливіше поглянула в мій бік:

- Дефіцит сну, постійне напруження, підвищена мозкова діяльність, дорогенька, ще трохи й гарантую нервовий зрив. Кого вони тільки запрошують студентів навчати? Ви й звичайного кишенькового злодія незабаром не спіймаєте. Ні, говорила ж керівництву, погоджуйте зі мною всіх кандидатур, яких ви…

- Анжело Ігорівно, ви ж не хотіли чекати, перейдімо до справ?

Анатолій Кирилович декілька раз перепросив за зіпсовану розмову, проте в мене й самої не виникало зовсім ніякого бажання затриматися бодай на хвилину в товаристві цієї вкрай неприємної леді.

Після лекції я планувала ще одну важливу справу, тому вирішила не гаяти часу. За двадцять хвилин я увійшла до салону Данте, щоб завершити купівлю автівки. Його менеджер чекав на мене, буцімто я найдорожча клієнтка. Всі привілеї мені. Чи кортіло побачитися безпосередньо з власником автомобільного салону? Не знаю. Якесь двояке відчуття панувало. Та його величність випадок вирішив все за мене. Варто було лише задивитися на нову спортивну «ластівку», як чиїсь руки обхопили мій стан і владно лягли на живіт, а спина відчула тверде чоловіче тіло.

- Я знав, що скоро тебе побачу. – Мою шию обпекло гарячим подихом, проте я миттєво прибрала його долоні та розвернулася обличчям:

- І тобі привіт. Не раджу ось так до мене підходити, ти ж не забув, де я працюю?

Данте легенько усміхнувся:

- Погрожуєш?

- Лише задля твого ж добра.

Чоловік кінчиками пальців провів по моїй щоці. Навіть не знаю, сподобався мені цей жест чи ні. Я просто змовчала.

- Зоряно, пообідаємо разом? Відсвяткуємо твоє придбання.

- І знову ти забуваєш, що я на роботі.

- То й що? Ми вже це робили. – Він підступився ближче й обійняв за плечі. Ох, ці ж його багатозначні натяки...

- Ні, вибач. Наступного разу. – Я зняла з себе теплі руки й трохи віддалилась. Та розпечений погляд Данте майже стирав всю відстань між нами. Він відверто насолоджувався моїм товариством і це не могло не інтригувати.

- Тоді запрошую на вечерю.

- А ти свого не втратиш, так?

- Ніколи в житті.

Я замислилась. Ну що поганого у вечері з приємним чоловіком, якому ти подобаєшся? Нічого. І тільки-но зібралася послабити захист, як заспівав мобільний. Ну, звісно! Хто б ще міг так вчасно зателефонувати.

- Слухаю, Назаре.

- А можна дізнатися, де ти знаходишся? Лекція в тебе закінчилися ще півтори години тому, ти забула про роботу? – голос хоч і спокійний, проте невдоволений.

- Ні, я все чудово пам’ятаю. Просто заскочила шляхом у справах.

Назар чомусь мовчав.

- Агов, ти мене чуєш?

- Так, я чекаю на продовження. Ти заскочила у справах, куди?

Знову це нахабство! Якби не Данте, що тепер з підозрою за мною спостерігав, я б гідно відповіла цьому невігласу.

- Я вже виїжджаю.

- Капітане! Відповідайте, будь ласка, на запитання. Де ви знаходитесь у свій робочий час?

Ні, він взагалі совісті не має! Підпорядкуванням маніпулювати. Але тут, на жаль, в мене вибору ніякого. Що робити, я чесно відповіла, де саме зараз є. Гадала, Назар вибухне від гніву, але ж ні, він цілком стримано повідомив, що вони знайшли спортсмена, який передав мені клаптик паперу з віршем, і з хвилини на хвилину допитають його. А потім попросив не затримуватися й все, кінець розмови. Уявляю, який в мене вигляд був. Я взагалі хоч колись, зрозумію цього чоловіка? Помітила, що Данте припинив усміхатися. Він задумливо дивився на підлогу, а коли знову поглянув мені в очі, я збагнула, що наша розмова з Назаром зіпсувала йому настрій. Зрештою, погодилася з ним повечеряти. Маю надію, вже ніхто нас не потурбує і ми гарно проведемо час.

Я поїхала на таксі, бо моя автівка все ще залишалася біля відділу. Спочатку нічого не помічала, продовжуючи сердитися на Назара, і ніщо інше мене не хвилювало. Аж поки водій не повідомив, ніби за нами стежать. Я обернулася і побачила, що чорний Шевроле не відстає ні на метр. Звісно, вікна затемнені настільки, що водія не розгледіти, а ось номер автівки я добре запам’ятала, тож одразу зателефонувала Ярику і попросила його перевірити. Переслідувач не виявляв ніякої агресії, просто слідував за нами та і все, наче навмисно хотів привернути мою увагу. Я попросила й надалі їхати спокійно, побачимо, чим це закінчиться. Але воно нічим не закінчилося. Ми так і рухались однаково, аж поки не зупинилися біля приміщення відділу поліції. Чорний Шевроле теж пригальмував, але потім показово смикнувся з місця і на шаленій швидкості попрямував геть.

Я часу не гаяла, забігла до свого кабінету, а там знаходився лише один Назар. Мене від його погляду миттєво до стіни притиснуло, я навіть привітатися змогла тільки за декілька секунд. Він не зводив своїх палахкотливих очей, слідкував за кожнісіньким рухом і я вже сто разів пожалкувала, що одягнула сьогодні ділову сукню, яка підкреслювала мій стан та всі окраси жіночого тіла.

- Знаєш, що я думаю, Зорро?

Довелося поки присісти за Юрин стіл, бо за моїм чогось сидів сам Назар. Хай би слідчому тут вже власний кабінет надали, чи що, постійно ж в нас знаходиться. Не сидиться йому у своєму центральному відділі.

- Здається, я вже просила звертатися до мене коректніше.

- Ось і я про це. Не з того ми з тобою почали.

Що? Що він меле?

- Давай сьогодні повечеряємо разом? Просто посидимо, поговоримо, як давні знайомі, владнаємо все між нами.

І знову він мене ошелешив.

- Навіщо воно тобі?

Несподівано Назар підвівся, неспішно підійшов і присів зовсім поряд на край стола:

- Зоряно, я просто хочу з тобою повечеряти. Цілком нормальне чоловіче бажання.

Капець, як він дивиться! Мурахи сміливо тупцювали по моїй шкірі. І що мені тепер робити? З ким йти вечеряти? Та мене врятував Ярик, який зайшов до кабінету. Я готова була розцілувати його зараз.

- Я з’ясував, кому належить автомобіль, що вас переслідував.

- Кому?

- Ви здивуєтеся, та його власник якраз у нас. Це спортсмен, якого ми тільки-но допитали.