Зловісне натхнення

Теперішній час

– Зоряно Георгіївно, як я радію, що ви до нас приєдналися! Це така честь! Ваш професіоналізм вражає! – доброзичливий чоловік років шістдесяти завзято тиснув мені руку і щиро усміхався.

– Ви переоцінюєте мої здібності, Андрію Вадимовичу. Але дякую на доброму слові.

– Яке «переоцінюєте»! Ви працювали на батьківщині самого Шерлока Холмса! – і без того виразні очі чоловіка стали ще більшими.

– Андрію Вадимовичу, це ж вигаданий персонаж, – мені було кумедно споглядати дещо дитячу безпосередність полковника поліції, але виглядало це мило.

Чоловік махнув рукою:

– Яка різниця! Ваші досягнення говорять самі за себе. Ходімо, я зараз же познайомлю вас з колегами.

До кола моїх колег належали: молодший лейтенант Ярик і судмедекспертка Віолета. З жіночкою, до речі, ми одразу знайшли спільну мову. Висока, струнка, коротковолоса вогняна бестія, на перший погляд, здавалася суворою дамою, але варто було їй лише рота розтулити: жарти, чорний гумор, сарказм, іронія – все, як я люблю.

Та найбільш емоційним видалося знайомство з моїм безпосереднім напарником. Як я здивувалася, коли побачила на порозі кабінету Юрка. Так, того Юрка, який п’ять років тому дарував мені листівки з гарними віршами. Повірити не можу, що тепер ми разом працюватимемо! А він змінився. Помітно змінився. Це вже не той романтичний хлопчина, який спочатку і підійти до мене боявся. Ні, на його місці з’явився ставний, дужий чоловік з неперевершеною усмішкою. Юра декілька раз обійняв і навіть в щічку цьомкнув, не випускаючи мої руки зі своїх долонь:

– Зорянка! Як? Яким вітром? Коли сказали, що до нас майже геній приєднається, я й уявити собі не міг, що цього генія виявляється добре знаю!

– Ви всі якось дивно ставитися до слів «Лондон» і «детективи», але дякую, приємно-приємно, – я справді зраділа такій новині. Нехай ми з Юрком і не були близькими університетськими друзями, але, зрештою, він мені не чужа людина.

– О, я це пам’ятаю. Ти ще зі студентства не любила, коли тебе хвалять.

– Дещо, як бачиш, не змінилося.

– Дещо може й ні, але ось ти дуже змінилася... – чоловік несподівано став серйозним. Він неспішно провів по мені чіпким поглядом і напружено видихнув.

Я вирішила прибрати зайві паузи:

– Ну, ти мене впізнав, а значить, зміни не такі вже й суттєві.

Юра усміхнувся у відповідь та кивнув. Це раніше б я зніяковіла або напружилася, що мене так розглядають, але тепер – майже не звертала на подібне уваги.

Колега запропонував вийти, випити кави, поговорити, згадати минуле, і я залюбки погодилась. Ми розмістилися в невеличкій кав’ярні, що знаходилася прямісінько в парку. Навкруги панувала моя улюблена осінь, за ці роки життя в Лондоні навіть висловити складно, як я скучила за нашою рідною барвистістю. Ми тільки прийшли, а мені вже не хотілося йти звідси. Так от і сиділа б декілька діб підряд, милуючись навколишньою красою.

Юра помітив зміну в моєму настрої. Він висипав собі цукор в каву й тихо підкреслив:

– Ти ж і поїхала восени тоді..., – а потім, щоб не розводити сум одразу й збадьорився. – Ну, то як? Розповідай! Як там Лондон? Всіх Баскервілей зловила?

Я голосно розсміялася. І коли це Юрчик встиг стати таким кумедним? З радістю розповіла про навчання, як мені пощастило та я за рік аж в трьох різних престижних університетах Англії побувала. Як потім успішно пройшла стажування і як працювала поряд з відомими детективами.

– То ти всі ці п’ять років і не прилітала сюди?

– Сюди – ні. А до батьків навідувалась звісно. І вони в мене часто бували.

– А як же Аліса та Льоха? Ви ж з ними, мов одне ціле існували?

На цьому питанні в мене одразу запекло в душі та Юрко миттєво виправився:

– Ну, щодо Льохи я знаю все, а з Алісою як, підтримували спілкування? Вона в нас велика бізнесвумен, власниця мережі салонів краси та модельних агентств.

– Так, про це мені відомо, – сказала з усмішкою, а у самої перед очима розросталися тяжкі спогади. Я ніколи не забуду, як через кілька днів після мого від’їзду Аліса повідомила мені жахливу новину: в нашому університеті стався вибух, винних так і не знайшли, але постраждало десятеро людей, серед них був і Льоха. В нього якраз закінчувалися курси з іноземної мови, він залишився в авдиторії додатково позайматися і..., важко згадувати..., його майже з того світу повернули. На реабілітацію хлопця перевезли до іншого міста, з ним переїхала і вся родина. Я хотіла одразу ж повернутися, проте, Аліса сказала, що її брат не бажає зі мною спілкуватися і воліє більше ніколи не бачити. Причину його такого несподіваного рішення мені не пояснили.

З Алісою ми підтримували зв'язок, але це вже не можна було назвати дружбою. Здається, вона як і я, звинувачувала в тому, що сталося, саме мене. Той невідомий, схиблений на голову вбивця з минулого міг таким чином помститися за моє рішення навчатися в іншій країні. Чим би він ще міг покарати й провчити, як не шкодою моїм найдорожчим друзям? Аліса з Льохою знали про нього, бо я їм тоді все розповіла. Тому вони мали повне право звинувачувати мене.

– Олексій так і не повернувся, здається?

– Ні. Він залишився в Соколиному. Наче з якоюсь жіночкою серйозні стосунки будує. До правоохоронців не приєднався, зате відкрив власну юридичну фірму. Зорянко, ти не переймайся через Льоху, в нього все добре склалося.

Я розуміла, з яким натяком Юрко це сказав, бо для нього, як і для більшості однокурсників, ми з Олексієм колись вважалися парою. Все завдяки неправдивим пліткам, які Льоха ж і поширював. Спочатку я думала, то він так хотів захистити від поганців та їхньої уваги в мій бік, але лише згодом збагнула справжню причину – я подобалася йому. Подобалася не як подруга, а як дівчина. Аліса про це знала, тому і допомагала братові мовчанням. І чому я не помічала його почуттів? Куди дивилася? Хоча, страшно й уявити, чим би все могло скінчитися, якщо висновки стосовно хворого вбивці дійсні. Та зараз це вже не мало ніякого значення. Я поїхала і все припинилося. Льоха живий-здоровий і це головне.

Далі Юра багато розповідав про себе, який бурхливий випускний я проґавила і хто з наших вже встиг одружитися та народити діточок. Попри те, що в нього начебто дівчина є, він з якоюсь особливою цікавістю розпитував і про моє особисте життя. Але тут мені похвалитися нічим. В мене було декілька спроб серйозних стосунків та, якщо відверто, часу на них не вистачало.

– А тепер головне питання: чого ж ти повернулася? Тільки не подумай, я дуже радий, але з твоїм успіхом там... назад до нас..., не розумію, справді.

Я усміхнулася і, дивлячись в очі, відповіла:

– Все дуже просто, Юро: тут – моє серце.

Не встигли ми й до своїх кабінетів навідатися, як перша справа на новому місці з’їла весь вільний час. Молоду дівчину знайшли мертвою у найманій квартирі, причина смерті – асфіксія, тобто задушення. Оперативна група вже виїхала на місце події, а ми після невеличкої наради, вирушили слідом.

– Більш ніж впевнений, це її хлопець на той світ відрядив, – Юра сидів за кермом і дорогою будував версії щодо вбивства.

– Дівчина відомою моделлю була, коло спілкування і відносин досить велике, відрядити її туди міг будь-хто.

– Кажу тобі – хлопець. Це ж так мізки виїла, що й придушив. Або приревнував. Ви ж дівчата полюбляєте показати іншим те, що не слід. – Колега нахабно вказав поглядом на моє декольте, хоча сорочка в мене була розстебнута рівно на стільки, щоб жодних зайвих думок ні в кого не виникало. Він зрозумів, що його приклад не пройшов, і одразу ж зосередився на керуванні автівкою.

В мене задзвонив мобільний телефон, це був Ярик, я перевела розмову на гучний зв'язок:

– Ну, я поки встиг опитати найближчих сусідів, вони кажуть, дівчина ще з тим характером була, проте хлопця не мала, жодного чоловіка біля неї ніколи не бачили.

Юрко спіймав мій переможний погляд і прошепотів, що це тільки перші свідчення.

Ми зупинились біля будинку, в одній із квартир якого стався злочин. Я вийшла з автівки і в мене просто подих перехопило: зовсім поряд проїхав темний кросовер з синім відблиском. В голові знову виринули непрохані спогади, але я швидко їх позбулася. Назара тут бути не повинно, цей район в іншому боці міста, юрисдикція його відділу сюди не поширюється. Я навмисно вирішила працювати тут, аби якомога далі від слідчого. Не хочу бачити його, нехай залишається в минулому.

Я одягнула гумові рукавички та взялася оглядати квартиру вбитої. Скільки непотрібних речей скрізь…, але потім я зрозуміла сенс їхньої наявності.

Віолета погукала нас, щоб повідомити результати первинного огляду «сплячої» красуні:

– Ну що, колеги, насправді нічого надзвичайного. Дівчину дійсно задушили, слідів боротьби нема, напевне, це хтось з її знайомих вчинив, від кого вона точно не очікувала подібної підстави. Запах алкоголю відсутній. Єдине, що цікаво, схоже…

– …це жінка її вбила, – я закінчила за Віолету. Все погляди миттєво кинулись до мене. – Сліди від задушення – жіночі, вірно?

– Вірно, але як ти…

– Здогадалася? Дивіться. В загиблої купа парних речей з любовним підтекстом: два схожих горнятка для кави, дві подібні зубні щітки, навіть два однакових люстерка для макіяжу в ванній.

– Але ж, Зоряно Георгіївно, це все речі жіночого побуту, чому ви вказуєте на любовний підтекст?

– Ярику, мисліть ширше. У вбитої є кохана людина, і вона – жінка.

– Хай йому! А я ще й мізкую, чому загибла не чинила опору? Тим паче жінці. Та в неї, напевно, був шок від того, що кохана робить!

– Погоджуюсь з тобою, Віолето. Це міг бути хтось з її модельного оточення. Їжа, одяг, косметика свідчать, що та, хто знаходилася поряд, мала такі ж звички й смаки. Можливо, її кохана і не вбивця, але щось їй відомо, раз поруч немає. Треба поговорити з персоналом модельного агентства, на яке дівчина працювала.

– О, тут я маю для тебе сюрприз, Зоряно, – Юра підійшов ближче. – Вгадай, хто саме власник її модельного агентства?

В мене всередині все стиснулось на декілька секунд:

– Аліса…?

– Ага. Поглянь, як чудово складається! Побачишся зі своєю подругою, – Юрко навіть не підозрював, що насправді я зовсім не хотіла зустрічатися з Алісою. Я взагалі не уявляю, як мені поводити себе з нею? Про що говорити і як, врешті-решт, дивитися в очі?

– Вибач, але в мене не вийде. Мені ще треба купу паперів до ладу привести та й з новою квартирою розібратися… Юро, будь ласка, з’їзди до неї сам, а я обіцяю, що потім візьму на себе всіх інших.

Колега здивувався, хотів щось запитати, але потім лише кивнув і коротко відповів: «добре». Чоловік ніби й швидко погодився, але на обличчі намалювалася якась тривога. Ще й цей погляд в підлогу…, дивно якось. Та головне, що він не відмовив. Я просто не можу зараз побачитися з Алісою. Не наважуся…

Ми ще трохи обговорили деталі справи, розподілили завдання і почали розходитися. Я спустилася сходами, вийшла на вулицю та зупинилася, щоб викликати таксі, як несподівано почула знайомий голос, який вдарив в самісіньке серце:

– Виходить, правда. Повернулася! Повернулася і нічого нікому не сказала...

В мене ледь земля з-під ніг не втекла, а дихання взагалі кудись поділося.

– Ну, привіт, подруго!

Я обхопила пальцями обидва рукави свого піджака і хрипким голосом тихо промовила:

– Привіт, Алісо.