Зловісне натхнення

Я пірнула дуже глибоко..., моє тіло заклякло... Його слова відлунням носилися в голові, наче в темному лісі. Його слова прострелили мене... наскрізь... Єдине, що хотіло зробити – це вдихнути. Вдихнути й прокинутись, бо я просто повинна зараз спати. Просто повинна!

– Зоряно...

Я здригнулася і відступила на крок назад.

– Зоряно... – слідчий хотів підійти, але я встигла виставити руку вперед і не дозволила йому наблизитися. Він терпляче видихнув:

– Ти ж розумієш, що це означає, правда?

– Ні. Не розумію, – я розвернулася і пішла до своєї тимчасової кімнати. Але Назар пішов слідом за мною. І коли я присіла на ліжко, він без зайвих вагань схопив стілець і присів напроти. Але дуже близько. Моя шкіра відчувала його дихання і від цього нерви тільки сильніше тремтіли.

– Зоряно, кому ти розповідала про Шорського?

– Що?

– Кому ти про нього розповідала?

– Почався допит? Знову? Неофіційний?

Його очі спалахнули, але обличчя залишилося суворим і кам’яним.

– Не верзи дурниць! Якщо тобі потрібен час, добре, я можу трохи зачекати, але ми поговоримо. Хочеш так, а хочеш офіційно. Тому запитаю ще раз: кому ти про нього розповідала?

– Нікому.

– Взагалі нікому? Батькам, родичам, Алісі чи її брату?

– Нікому! Батькам я вирішила не говорити, щоб вони не хвилювалися, а друзям поки не телефонувала, – іноді важко було звикнути до того, що йому стільки відомо про мене. Ще й цей натиск, навіть не професійний, а такий, що йде з самої душі.

– Хто його знайшов? – мій голос наблизився до хрипоти.

– Сусідка. В них роман завертівся, як тільки журналіст почав винаймати квартиру. Вона повернулася з роботи та, власне, і побачила його непритомного. А коли зрозуміла, що він «холодний», тоді й викликала відповідні служби.

Я знову затремтіла. Моя бурхлива уява дуже чітко малювала цю картину.

– В його крові знайшли алкоголь і це, напевно, найбільший прорахунок вбивці.

В мене аж перед очима пояснішало!

– Так, Зоряно, ти все правильно почула, вбивці. І справа навіть не у дверях, які на ключ не замкнули, а…

– …а в тому, що людина, яка приймає снодійне не буде змішувати його з алкоголем, – я одразу ж все збагнула та закінчила речення за Назара, а по моїй щоці незалежно від волі повільно потекла сльоза. Погляд слідчого змінився. Він припинив тиснути своєю наполегливістю.

– Слухай, я не хочу тебе лякати, але це вже третя людина за тиждень, яка після спілкування з тобою, рушає на той світ. Щось дуже багато збігів як для такого короткого проміжку часу.

Я дивилася на нього і не знала, що відповісти. Бо він мав рацію. Він у всьому мав рацію. Відчуття, що все це рухається навколо мене, не полишає ще від вбивства Микити. Але як можна усвідомити щось подібне? Як можна хоча б уявити таке?!

– Стоп! В Шорського ж є наші світлини! Тепер підозра впаде і на нас?

Чоловік байдуже махнув рукою:

– Ти навіть не уявляєш, скільки світлин різних людей та записів, отриманих незаконним шляхом, в нього знайшли. Там кожний другий міг його за те прибити, – Назар відхилився і продовжив розмірковувати далі. – Гадаю, Анну довели до самогубства. Вбивця якось підлаштував фокус з сильнодійною психотропною речовиною, щоб вона потрапила до організму дівчини та швидко подіяла, а потім почав впливати на її розум. З хлопцем легше, коло його спілкування – суцільні бандюки, відвернути увагу слідства не складно було, а ось з Шорським трохи прорахувався. Цікаво, як змусив його алкоголь вжити? Загадка. Жодного фізичного контакту не зафіксовано. Та й мотиви мені не зовсім зрозумілі, суперечливо все якось: Анна і Шорський, припустімо, образили тебе, але ж Микиті ти подобалась…

– Почекай, ти думаєш, за мною хтось постійно стежить? Хтось з мого оточення?

У чоловіка небезпечно спалахнули очі. Він знову нахилився до мене й майже прошепотів:

– Навіть більше, Зоряно. Я вважаю, що цей «хтось» – близький і схиблений на твоїй особистості, серійник.

В мене волосся дибки стало від таких висновків. Спокійно всидіти я вже просто не могла. Миттєво підхопилася і вискочила з кімнати. Назар кинувся за мною:

– Куди ти?

– Хочу прогулятися, – я ще ніколи з такою швидкістю не одягала пальта та не взувалася. Чоловік не зупиняв мене, він чудово розумів, єдине, що мені зараз потрібно – це свіже повітря і самотність. Вже перед тим, як я відчинила двері та зібралася виходити, він вдумливо запитав:

– Ти ж щира зі мною, Зоряно?

Я затрималась на хвильку, а потім кивнула в знак згоди та стрімголов полетіла на вулицю.

Я подорожувала містом аж до самого вечора. Мені захотілося повернутися в парк. Серед могутніх різноколірних дерев, я почувалася в безпеці.

Осінь ніколи не була для мене спонсором поганого настрою, не викликала нудьгу або сум, навпаки, осінь – заспокоювала. Я сиділа на лавці та спостерігала за навколишнім світом. Стільки безтурботних перехожих провела поглядом, що кортіло й самій приєднатися до них та розчинитися в натовпі, а потім забути про все, насолоджуватися легкістю й тишею в серці. Але ж ні…, це не про мене сьогодні. В голові хор голосів, які перекрикували один одного: хто за мною стежить? Це я у всьому винна? Невже хтось справді вбиває через мене, майстерно підлаштовуючи самогубства та хуліганські витівки? А раптом Назар помиляється? Раптом він навмисно лякає? Що я взагалі про нього знаю? Чому він привіз мене до себе додому? Чому довіряє?

Чим далі в ліс, тим більше дров. Кожне питання зрощувало в мені підозру майже до всіх однокурсників, викладачів і навіть до охоронців. А якщо це дійсно хтось хворий на голову? Тоді в небезпеці всі близькі мені люди! Добре, що я зараз не вдома, за батьків хоч не так хвилюватимусь. Але під приціл потрапляють Аліса та Олексій… Від цієї думки мене знову вкрило кригою. Ні, я повинна їх попередити! Дістала з сумки мобільний, але там було стільки пропущених дзвінків від Назара, що я вже подумала, ніби розпочався Армагедон. Звук давно вимкнула, щоб мене ніхто не турбував. Спочатку хотіла йому зателефонувати, та в останню мить передумала й подзвонила Алісі. Розмовляли ми дуже довго, вже встигло стемніти навкруги. Подруга не на жарт розхвилювалася за мене, вона, як і я, підозрювала майже кожного. А потім до розмови приєднався Льоха й почалося…, його зупинити взагалі не виходило. Він там ледь не стрибнув до автівки та не примчався мене рятувати невідомо від кого. Я втомилася його вмовляти, чесне слово! Не знаю, скільки б це продовжувалося далі, але слідчий надіслав повідомлення, яке ігнорувати було вже просто небезпечно для мене: «Зоряно, якщо ти зараз же не зателефонуєш мені або не з’явишся вдома, я навідаюсь до парку і приведу тебе назад в кайданках!». Звідки він знає, де…? Дурне питання. З’ясувати моє місце перебування завдяки мобільному телефону йому зовсім нескладно. Попрощалась з друзями та повернулася до його квартири.

Чоловік сидів у напівтемній вітальні й крутив в руці кубинську сигару. Як я зрозуміла, він не мав звички палити, а взагалі в нього була доволі дивна пристрасть – вдивлятися в різноманітні предмети. Напевно то, щоб думалося краще. А можливо й палив, тільки зрідка, в особливі моменти, так би мовити.

Зараз він виглядав понурим. Його сорочка була до половини розстебнутою, тому я встигла помітити золотий ланцюжок досить цікавого плетіння з невеликим кулоном посередині, правда що на ньому зображено, розгледіти не вдалося.

Назар побачив мене та, як завжди, самим лише поглядом запропонував присісти напроти нього. Я підійшла й вмостилася в крісло шафранового кольору. Слідчий дістав якісь документи та жбурнув в мій бік.

– Скажи, а коли ти збиралася про це мені повідомити?

Ну і тон…, здавалося, він проковтне мене за один раз. А від несамовитого блиску його очей взагалі й подих перехоплювало. Я взяла папери до рук і зрозуміла, що це моє запрошення разом з супровідними до нього документами.

– Ти…, ти що, порпався в моїх речах?!

Чоловік повів бровою та ліниво відповів:

– А що мені залишалося робити? Я повинен був впевнитися, що ти нічого не приховуєш і я можу тобі довіряти. А виявляється, таки не можу, Зоряно!

В мене відібрало мову. Повірити важко. І це в цього невігласа я залишилася ночувати? Це отакому нахабі розповіла про все, що коїться? Та Аліса мала рацію, коли сварила, що я так швидко довірилася бозна-кому!

– Яке ти мав право чіпати мої речі?!

– А таке ж право, Зоряно, як об’єднаю всі кримінальні справи в одну й ти будеш вдень та вночі сидіти в нас у відділенні, а потім взагалі станеш приманкою, поки ми не схопимо твого таємного шанувальника. Як тобі перспективи, гарні? – Назар підхопився і майже притиснувся до мого чола. Я вперше бачила його таким розгніваним. Він наче ягуар на полюванні. Він хижак, а я здобич. Ні, не подобається мені така роль.

– Відійди від мене.

– Що?

– Я сказала, відійди від мене!

– А то що зробиш, втечеш, як минулого разу?

Я не знаю, що зі мною сталося. Напевно, нерви вже не витримали. Несподівано для себе й для Назара я відвісила йому добрячого ляпаса… Він аж заплющився на коротеньку мить! Але допомогло, чоловік повільно випростався і трохи відійшов. Моя долоня просто горіла. Але це ніщо в порівнянні з поглядом слідчого. Він ніби розпеченим мечем мене проштрикував! Все опустилося всередині. Я помітила, яким небезпечним ставало його дихання й бажала просто розчинитися в повітрі. Хай йому! Підхопилася, забрала документи та хотіла нарешті покинути товариство цього нахабиська, та де там. Чоловік швидко перегородив шлях. Його рука миттєво вляглася мені на шию, а потім він зненацька притиснувся своїми вустами до моїх… Я навіть зрозуміти нічого не встигла. Підлога так і поділася кудись. Слідчий владно натиснув і я впустила його глибше. Але й злякалася одразу, бо в голову вдарив жар. Я вперлася однією рукою йому в груди та відштовхнулася. Тепер ми обоє дихали як після бігу. В очах Назара, в отій темній, густій, гарячій карамелі, танцювали смішинки:

– Що, знову вдариш? – його спокійний та грайливий голос вкрай спантеличив мене. Я не змогла щось відповісти, тільки мотнула головою та поквапилась до своєї й водночас не своєї кімнати. Капець! І що це було? Як взагалі розуміти його витівки? Ні. Не хочу більше розмірковувати. Втомилася. Знову зібрала свою валізу та попрямувала на вихід. Назар вже чекав на мене в коридорі, ніби знав, що цим все й закінчиться. Я коротко поглянула на нього та промовила одне-однісіньке: «бувай». Аж ось в спину пролунало:

– Зоряно, ти хоча б збиралася розповісти про навчання в Лондоні?

Я зупинилася і видихнула:

– Збиралася. Просто зовсім забула про запрошення.

Тиша. А потім скромне «бувай» у відповідь.

Чоловік, як виявилося, встигнув навіть таксі мені викликати, ще й розрахуватися якимсь чином. Це ж треба, який він дивний! Я не можу!

В гуртожитку нічого не змінилося, хоча відчуття таке було, ніби я декілька тижнів тут не з’являлася. Завтра знову на навчання. І знову ще один день без своїх найближчих друзів. Щоправда, я вже й не знаю, можливо, це дійсно на краще, враховуючи, що коїться останнім часом. З думок не йшов наш поцілунок... Ну, як наш, ним повністю керував Назар і це ще тільки дужче дратувало. Ким він взагалі себе вважає? Нащо поцілував? Це у слідчих розваги такі, чи що? А раптом він і є моїм переслідувачем? Тьху! «Моїм!» Право власності на подібне не дуже хочеться розповсюджувати. Але здоровий глузд в цьому є. Він був свідком нашого з Анною непорозуміння, він одразу розкусив Шорського, хіба що з Микитою знову не складається. А можливо все це маячня та простий збіг обставин? З такими заплутаними думками й заснула.

Зранку вилазити з-під теплої ковдри бажання взагалі не виникало. Але треба – значить треба. Загорнулася в халат і пішла вмиватися. В нашому спільному коридорі я ледь не зіткнулася з Маринкою, дівчина дивилася кудись очима в п’ятдесят копійок. Лише через декілька секунд я зрозуміла, що розглядає вона саме мої двері. Коли і я на них поглянула, в мене серце підскочило, на дверях крейдою був написаний чотиривірш:

Біляве пасмо довго гладитиме вітер,

Пихату посмішку за мить вгамує сталі тінь,

Засне і той, хто перший знає про новини в світі,

Та не втече моторний, що листи відносить в далечінь.