Зловісне натхнення

Я чудово розуміла, рано чи пізно він мене наздожене. Чоловік, здається, навіть щось крикнув мені в спину, але невідомий страх, якого я не могла пояснити, не дозволив зупинитися. Я ніколи не тікала від проблем чи їх наслідків. Ніколи. Але останні моторошні події щось змінили, щось перемкнули в складному механізмі сприйняття навколишніх людей. Кожний другий виглядав для мене підозріло, а що далі малювала уява – взагалі краще не розповідати.

Я чомусь згадала слова Аліси. Подруга багато зайвого наговорила за останній тиждень, але стосовно дечого, вона таки мала рацію – я справді можу зламати ніс тричі. Старшого брата, який би захищав, в мене не було, тому з дитинства вмію сама за себе постояти. Хлопці, з якими я товаришувала, навчили деяких прийомів з тхеквондо. Та й з самооборони в університеті в мене найвищий бал. Здається, настав час продемонструвати свої навички.

Я сховалася за мармурову колону, готуючись зненацька завдати удару. Але чоловік з’явився так швидко й несподівано, що я трохи прорахувалась і вдарила з меншою силою. Незнайомець схопився за обличчя та закричав:

– Ви що, взагалі з глузду з’їхали?! – він прибрав руку й ми обоє побачили на ній кров. Я підняла очі й зрозуміла, що розбила йому губу.

– Ви геть ненормальна! – чоловік дістав з кишені маленьку хустку та приклав її до рота. Він ніби й не збирався відповідати мені тим самим. Взагалі не збирався нічого робити. Просто стояв і витирав кров.

– Хто ви та що вам від мене потрібно?! – я все ще не могла заспокоїтися і трималася так, щоб в разі чого дати йому гідну відсіч. Незнайомець затримав на мені лукавий погляд. Довго він свердлив своїми хитрющими оченятами, ніби думки мої намагався прочитати. Аж ось нарешті склав хустку, сховав її назад до кишені й простягнув руку мені назустріч:

– Шорський Валерій Север’янович, журналіст. Хотів би з вами поспілкуватися, пані Зоряно, – він наче й привітно посміхнувся, але я одразу відчула там дволикість.

– Звідки вам відомо, хто я? І навіщо ви гналися за мною?

– О, ні, ні! Я зовсім не бажав вас налякати, просто ви так чкурнули стрімголов, що я подумав, ніби вам загрожує якась небезпека.

– Тобто ви побігли за мною, бо хотіли допомогти?

– Звісно ж! А як інакше.

Він хоч уявляє, як це безглуздо звучить?

– А знаєте мене звідки?

Чоловік таку мармизу скривив, що закортіло гепнути його ще раз:

– Пані Зоряно, ви ж одна з найсерйозніших студенток, вас багато хто знає.

Я вже навіть не відчуваю, а чітко бачу, як ладно він бреше. Що ж йому від мене потрібно?

– З приводу чого ви хотіли зі мною поспілкуватися?

– Не хвилюйтеся, багато часу я не відберу. Всього лише декілька запитань стосовно вашого покійного друга, – журналіст безсоромно дістав мобільний та увімкнув на ньому диктофон.

Мене аж заціпило на перших секундах. Спогади про Микиту були ще занадто живими, тому поки досить складно приховувати свої емоції. Чоловік це одразу помітив, тому підсунув диктофон ще ближче. Втретє. Втретє захотілося його вдарити. Це ж треба! Який нахаба! На такій величезній трагедії сенсацію кортить зробити? Та як він сміє?!

– Без коментарів! Вибачте, але мені треба на пари, – я відвернулася і попрямувала до ще одного входу у вестибюль.

– Ви повинні були йти з ним на побачення, але вашого друга раптово вбивають. Вам не здається це дивним? – його слова летіли мені в спину, немов град. Але я намагалася не звертати на них уваги та йшла далі.

– У вас так швидко змінилося особисте життя. Вам стало щось відомо про його хуліганські зв’язки? – він почав крокувати за мною, – можливо, ви знаєте, хто вбивця?

Я вже знову ледь не бігла, сподіваючись, що не шкопиртну, бо тоді він точно не відчепиться. А в самої мороз по шкірі. Навіщо журналісту лізти саме в цю справу? Що він намагається в ній знайти? А головне, чому до мене стільки запитань? Невже все через те побачення? Він і друзів Микити про це розпитував? Не лише ж зі мною хлопець спілкувався! Хоча, враховуючи, скільки всього журналісту відомо, він вже давно всіх розпитав.

– Я буду пильнувати, пані Зоряно! Уважно пильнувати, поки ви самі не забажаєте зі мною поговорити відверто.

Як мені в цю мить кортіло йому середнього пальця показати! Але я розуміла, що головне зараз швидко покинути товариство цього негідника, щоб не наговорити нічого зайвого, бо досвіду спілкування з журналістами в мене ніякого.

Коли лекція почалася, я майже заспокоїлась. Майже. Юра в останню мить всівся поряд. А я не знала, як себе з ним поводити. Він наче і хлопець непоганий, вірші он які мені пише, хоч вони й не його, я вже перевірила, та все ж приємно. Витрачає свій час, вишукує найбільш оригінальні. Але я не бажаю стосунків. Було в мене декілька спроб побудувати щось серйозне та, на жаль, розуміння я не знаходила. Ніхто не міг зацікавити, всі тільки слухали, а мені щось дати у відповідь – дзуськи.

Всім своїм виглядом я натякала, що не налаштована зараз на спілкування. Ще й слова того схибленого журналіста ніяк не йшли з голови. Пильнувати він мене буде… Цього ще бракувало! Знову весь день навчання до одного місця. Ще й параноя набирала обертів, скрізь темний плащ журналюги вздрівався. Скоріше б Льоха з Аліскою повернулися. Коли ми разом, мені набагато спокійніше.

До гуртожитку я приїхала на автомобілі разом зі своєю сусідкою по кімнаті. Маринка – гарна дівчина, кумедна трохи, але доброзичлива та майже завжди усміхнена. Людина позитивного настрою. Люблю таких. Я здогадувалась, що їй вже давно подобався наш Льоха, але той і слухати нічого не хотів. Ну й дурень, хороша б вийшла пара.

– Чуєш, ти там ніякому мафіозі нічого не винна?

– Що? – я швидко виринула з власних думок.

Марина розвернула до мене дзеркало заднього виду:

– Просто за нами весь час їхав чорний мерс, та й зараз зупинився неподалік.

Я уважно придивилася до зображення автомобіля у дзеркалі. Ніколи раніше не бачила його. Але тут не треба багато думати, щоб зрозуміти, хто там ховався за тими затемненими вікнами. Це той журналіст. Більш ніж впевнена, що то він. Виходить, тримає таки слово. Невже мерзотник справді скрізь за мною стежитиме? Хвиля напруження промайнула тілом. Але Марині не треба того знати:

– Нема чого хвилюватися. Це один знайомий так жартує.

Сусідка посміхнулася і повернула дзеркало на місце:

– Цікаві, однак, у твого знайомого жарти.

Ну, до гуртожитку мій переслідувач точно не потрапить. Наша вахтерка його не впустить без мого дозволу. З відвідуваннями в нас суворо. Тому хвилювання трохи відступило.

Наталія Прокопівна привіталась і віддала мені пошту. Вже в себе в кімнаті я переглянула документи, що мені надіслали. Це було запрошення…, запрошення на навчання за обміном в одному з лондонських університетів протягом цілого року. Я вже й забула, що колись подавала заяву. Тоді ми всі втрьох подавали, як тільки нам це запропонували. Цікаво, Аліса та Олексій теж отримали свої запрошення? Зараз я б залюбки опинилася або вдома, або й в Лондоні. Навчання щось останнім часом не тішить та не приносить задоволення. Треба зателефонувати батькам і порадитися. Хоча вони завжди у всьому підтримують мене. Впевнена, якщо я вирішу погодитися на запрошення та поїхати, родина буде на моєму боці.

Вихідний. Нарешті. Можна нікуди не поспішати та присвятити весь день собі. Поснідала, причепурилася і зібралася до спортивного залу. Я вже стояла на порозі, як погляд знову злапав запрошення на навчання. В мене є два тижні, щоб остаточно вирішити. Не хотілося б їхати одній, добре, якби Аліса та Льоха теж вирушили зі мною. Аби вони скоріше вже повернулися і ми про все поговорили. А поки краще сховати документи.

Я вийшла на вулицю. Ранок сьогодні надзвичайно приємний – теплий і сонячний. В повітрі разом з легкою осінньою свіжістю відчувалися пахощі жовто-багряних листочків. Добре, що вітрів немає, нехай вони довше залишаються на деревах і тішать око.

Настрій в мене був чудовий. Аж до тієї миті, поки я знову не побачила чорний мерседес. Повірити не можу, він справді збирається цілодобово за мною спостерігати? Може звернутися до поліції? Ага, і нарватися на чергову неофіційну розмову з Назаром Васильовичем, а цього мені теж хотілося б уникнути. Що ж робити? Просто не звертати уваги? Цікаво, чим це все закінчиться потім?

В спортивному залі я випустила пару. Я просто вбила фізичними навантаженнями неспокій та острах. Зазвичай після тренування ми втрьох завжди йшли до кав’ярні. Сьогодні я вирішила не змінювати традицій і попрямувала за найсмачнішою в місті кавою.

Переслідувач не відставав. В мене спочатку закрадалися думки скоротити шлях вузенькими вуличками, але це тільки сильніше спровокує підозру. Тому я намагалася навіть не озиратися, нехай вважає, що про нього забули.

В кав’ярні зранку у вихідний день відвідувачів було зовсім небагато. Я обрала вільний столик біля вікна та продовжила читати улюблену Агату Крісті. Не знаю, скільки часу минуло, та мене неочікувано висмикнула з прозаїчного світу чужа філіжанка кави, що опинилася поряд з моєю.

– Привіт, Зоряно. Не думав, що побачу тебе тут вранці.

Я зустрілася з карамельними очима й від несподіванки трохи підстрибнула. Назар Васильович, звісно, це не оминув і усміхнувся у відповідь.

– І тобі доброго ранку. Я взагалі впевнена була, що нікого знайомого тут не зустріну, але відсоток людей, які обожнюють каву, надто високий.

Слідчий знову дивно нахилив голову, уважно вдивляючись в моє обличчя:

– Та ви що…, в когось гарний настрій. Це тому сьогодні літо почалось?

Я не втрималась і засміялася. Хотіла теж пожартувати, але саме в цю мить до кав’ярні увійшов той журналіст. І не просто увійшов, а ще й всівся за столик, що знаходився поряд. Мені не вдалося приховати напруження. Назар прослідкував за моїм поглядом і посуворішав:

– Хто це? Ти його знаєш?

– Ні… тобто так. Це журналіст, – думки плутались. А особливо, коли той нахабний негідник поклав свій мобільний телефон на край столу. Напевно вже увімкнув диктофон.

– Мені час, вибач, – я швидко підхопилася, забрала свій тренч з сумкою та вибігла на вулицю.

– Зоряно, в чому справа? – Назар за крихту секунди мене наздогнав. – Він щось хоче від тебе? Переслідує? Шантажує? Що?

– Нічого. Просто хотів розпитати про смерть Микити.

– Просто хотів розпитати? Це не просто, Зоряно! Повір, це – не просто! – чоловік не відставав, як би я не прискорювала крок.

– І що ти йому відповіла?

– Нічого.

– Зовсім нічого?

– Нічого.

– Та зупинись же ти, врешті-решт! – Назар схопив мене обома руками за стан і розвернув до себе, змушуючи застигнути на одному місці. Я розгубилася. Ми обоє глибоко дихали й дивилися один одному в очі. Інтуїція чомусь підказувала мені поглянути в бік кав’ярні. І я поглянула. Але запізно. Шорський вже встиг нас сфотографувати.

– Облиш мене! – я відскочила від слідчого та попрямувала геть. Він, здається, засумнівався, кого йому зупиняти, мене чи журналіста. Але все ж знову наздогнав і мовчки вклав мені щось в долоню. Лише біля гуртожитку я зрозуміла, що то була його візитівка.

Та ніхто й уявити не міг, у що виллється наша зустріч зі слідчим. Вже ввечері мені постукали у двері. А коли я відчинила, знайшла на підлозі пакунок. Розгорнула його і побачила купу наших спільних світлин з Назаром: і там, де ми сидимо та посміхаємося, і там, де він мене наздоганяє, і там, де тримає за стан. А вкінці знаходився лист з посланням: «Тепер я розумію, пані Зоряно, чому ви нічого не хочете розповідати про смерть вашого…, а ким він, до речі, вам був? У вас ще й зі слідчим коханнячко, як я погляну. Цікаво, як це вплине на хід розслідування? Ви ж не бажаєте побачити приголомшливу статтю в місцевому ЗМІ в поєднанні з такими чудовими світлинами? Гадаю, що ні. Тоді не пручайтеся і всього лише розкажіть, що вам відомо про вбивство вашого… ну, ви зрозуміли. Чекатиму на вас в понеділок там, де ми вперше зустрілися. Сподіваюся на вашу розсудливість».

В мене все випало з рук. Не знаю, як я хоч здогадалась сфотографувати цього паскудного листа, наче відчула щось, бо через десять хвилин літери зникли з паперу, а чорнило ніби випарувалось взагалі! Як він зміг потрапити в гуртожиток? Як? Чи йому хтось допомагає? В будь-якому разі залишатися тут тепер небезпечно. Хтозна, що ще йому заманеться утнути. Я схопила візитівку, що лежала на столі, а далі все відбулося, як уві сні…