Зловісне натхнення

- Зоряно, чого ти така м’якосерда до інших? – Анатолій Кирилович посунув ближче вільний стілець і присів на нього. Запитання пролунало доволі роздратовано, хоча раніше я взагалі не помічала за ним і натяку на подібну емоцію. Якраз навпаки, це я його вважала м’якосердим, але він всім втер носа своїми темними вчинками та майстерною акторською грою. Ба, навіть більше! Він відкрився для мене ще як і поет. Он які «гарні» віршики виписував! Я ковтнула чергову порцію своєї крові та промовила зі всією сталлю в голосі:

- Я – справедлива, Анатолію Кириловичу. За що Анна сплатила життям?

Він невдоволено повів бровами, проте відповів:

- Не знаю, чи відомо тобі, але твоя однокурсниця не просто змішувала інших з багнюкою, вона вела досить нездоровий спосіб життя, жалюгідний, як на мене. Спати з такою кількістю чоловіків заради самоствердження – це низько. Та дівчина не просто спала, вона жорстко кидала їх, ображала, принижувала. Анна отримувала насолоду, коли від її вчинків іншим душу вивертало назовні. Знаєш, скількох хлопців я особисто врятував після її ігрищ? Добре, що моєму Олексію ти подобалась, а то б…

- …а то б вбили її раніше? – я не зуміла змовчати. В голові не вкладалося, як він скрізь встигав і найголовніше – навіщо воно йому? Ким цей хворий себе вважає?

- Зорянко, ти не розумієш, я не вбив, я вберіг від напасті, яка псувала всім навкруги життя. Вона використовувала свою красу задля зла, адже гарні завжди…

- …завжди йдуть? – і я знову це зробила. Знову закінчила за нього речення. Анатолій Кирилович завмер на декілька секунд, завзято вдивляючись в мої очі, а потім махнув головою, бо, напевне, щось інше хотів сказати, і продовжив:

- Неприпустима поведінка Анни того дня вирішила її подальшу долю. Вона посміла образити тебе, Зоряно. А я нікому не дозволю ображати мою сім’ю! Та спочатку я хотів просто поговорити, пояснити, що так не можна, що в суспільстві так себе не поводять, що ми вже врешті-решт втомилися всі від неї та її вибриків. Позвав дівчину на одній з перерв до кабінету, запропонував чаю, але вона й там геть знахабніла, поливала тебе брудом, як тільки заманулося. Ти б чула ті жахливі слова, що Анна говорила у твій бік, кортіло їй рота глиною замазати. Хоча вона зовсім не знала, яка ти, і що їй до тебе ніколи не дотягтися. А потім я побачив пігулки. Одразу зрозумів, що то «особливі» заспокійливі, дехто з молоді захоплюються подібною гидотою, Анна належала до їхнього кола. В моєму кабінеті, в присутності викладача, знехтувавши всіма можливими правилами, вона знов це зробила…Уявляєш, яка мерзотниця? Я усвідомив, що добра та порядності від неї не варто очікувати, відволік її увагу і додав у чай «ліки» від таких безнадійних. В поєднанні з психотропним препаратом, що дівчина прийняла, вона досить швидко стала слухняною. А за свої слова необхідно відповідати. Її банальна заздрість зіграла проти неї ж самої, не варто було бруднити твоє ім'я. Я всього лише запропонував їй звільнитися та полетіти, а вона погодилась…

Я відчула раптовий спалах нудоти, живіт стягнуло у спазмі, та я ледь стрималася, щоб не виблювати. Перед очима стрибали страшні спогади з бездиханним тілом Анни, її приреченим поглядом і ненависним віршем. Я, наче на мить, знову повернулась в той день, коли сталося перше вбивство. З жахом усвідомила, що лише ота коротенька перерва між лекціями вирішила цілком все. Якби дівчина пішла іншим коридором, прогуляла пару, не випила тих пігулок, майбутнє могло б скластися зовсім інакше.

- Як? Як ви дізналися про нашу суперечку? Хто встиг вам розповісти?

- Ніхто, Зорянко. В університеті скрізь камери спостереження, я мав доступ до них всіх. Я постійно пильнував, щоб ви втрьох завжди залишалися в безпеці, хоча один єдиний раз таки не вберіг сина…

Я здогадувалась, куди він хилить, і від цього волосся ставало дибки, але поки не наважувалася прямо запитати.

- Тобі, напевно, вже не терпиться дізнатися про Микиту? – Анатолій Кирилович видихнув і поклав одну ногу на іншу, в його погляді палав бридкий цинізм, – Зорянко, дорогенька, от скажи, ну навіщо тобі в залицяльниках злодії, які нездатні керувати собою? Поки ви просто спілкувалися з паном Гнадченком, я не втручався, але, коли зовсім випадково почув балачки від одного зі студентів про те, що ти кинула мого сина і йдеш на побачення з цим… маленьким невдахою, вибач, цього допустити я ніяк не міг.

Так, я прибрав хлопця з твого шляху, знаючи, що ніхто як слід не займатиметься його справою, бо коло спілкування в нього сама пам’ятаєш, яке. Маю сказати, мені пощастило цілком випадково. Того дня я стежив за Микитою, хлоп’яга несподівано залишився наодинці, а там, як ти розумієш, справа техніки.

- Ви зарізали його! Яка ще техніка?! Ви. Його. Зарізали! – я тремтіла, наче від лютого холоду. Чим далі він говорив, тим дужче в моє серце встромлялася крига. Та Анатолій Кирилович, ніби й не звертав на мої слова вже ніякої уваги. Йому подобалось хизуватися, як він вважав, своїми героїчними вчинками.

- Потім з’явився цей нахабний журналюга, як його, Шорський? Мені до нього, власне, ніякого діла не було, але коли зателефонували з деканату і розповіли, що він у студентів щось вивідує, а до тебе взагалі на вулиці чіплявся, я одразу почав діяти. Якщо пам’ятаєш, ми тоді у родичів гостювали, дітям довелося сказати, що мені потрібно до товариша з’їздити та забрати запчастину на автомобіль. Я зателефонував Шорському й посадив його на гачок тим, що нібито можу поділитися інформацією з приводу вбивства Гнадченка. Як я й думав, той запросив до себе додому. Я нагодував його різними балачками, а поки базікав, побачив на полиці шафи снодійне. Наполіг, щоб він пригостив мене шампанським, аби снодійне в ньому добре розчинилося, і непомітно додав його. Навіть не довелося нічого вигадувати, все саме до рук пішло. Бачиш, Зоряно, окрім розуму в мене ще й інтуїція непогано працює. Я перевірив комп’ютер Шорського і знаєш, що там знайшов? Знаєш? Так, добре знаєш. Тебе і слідчого твого! Тоді я ще не розумів, чи не становитиме він для моїх задумів небезпеку, однак ваші погляди один на одного під час лекції мені геть не сподобались. Проте виникли проблеми набагато серйозніші.

Я вже й не уявляла, що, на його думку, є «набагато серйознішими проблемами».

- Не дивись так розгублено, невпевненість тобі не личить, Зоряно. Звісно ж твоє навчання в Англії! Коли я дізнався від керівництва, кого воліють бачити в Лондоні, місця собі не знаходив. Ти запрошення пізніше отримала, після того, як декан дав добро. Тоді я вже знав, що відповідь назад ти мала поштою надіслати. Звичайно, я не міг допустити твого від’їзду. Тому, як тільки побачив, що ти відала лист нашому листоноші, вирішив справу одним пострілом. Але ти все одно перехитрила мене, Зоряно. Зателефонувала…, ти зателефонувала їм і погодилась! Погодилась покинути всіх! Як ти могла так вчинити? – він дивився, наче я дійсно зрадниця якась. Наче винна йому щось. Несподівано Анатолій Кирилович нахилився до мене:

- Та не думай, що я на цьому зупинився. Я жадав покарання для цих розумників з університету, саме вони дали тобі можливість поїхати. Тим паче ти б збагнула свою помилку і повернулась, обов’язково повернулась, – чоловік прошипів це, ніби змія, і знову випростався. Я заплющила очі. Не знаю, можливо, щоб не так боляче було. Я давно зрозуміла, що вибух – то його рук справа, але дійшла до тієї межі, коли вже нічому не дивуєшся.

- Ви власного сина ледь в могилу не звели. Через вас Олексій весь в шрамах. Як ви продовжили жити після такого?

- Замовкни! – Анатолій Кирилович зі всієї сили вдарив себе по колінах, але навіть не кліпнув. Це я підстрибнула на стільці, отримуючи черговий спалах болю. – Якби ти нікуди не поїхала, тієї б жахливої помилки не сталося. Гадаєш, мені просто було? Моє серце майже зупинилось, коли я сина мало не втратив. Сенс всього, що я робив, враз змінився. Ось тоді, Зоряно, як не важко, та я дав собі слово, що облишу тебе, що присвячу своє життя Олексію. Однак він про все здогадався. Мій син завжди помічав дрібні деталі та повсякчас робив правильні висновки. Насправді він не вважав тебе зрадницею та й образа його швидко минула. Олексій навмисно наговорив зайвого, щоб припинити спілкування з тобою, і тримати якомога далі від нашої сім'ї. Якомога далі від мене… І так тривало п’ять років, довгі п’ять років…, аж поки ти не повернулася. Проте, дитинко, ти не прийшла до нас, а навпаки, відгородилась, наче ми тобі чужі! Олексій теж віддалився, немов приклад з тебе взяв!

Я не вірила своїм вухам, він дорікає мені? Серйозно? Хоча, чого вимагати від хворої людини. Я згадала нашу розмову з Льохою й все одразу стало на свої місця. Чоловік захищає майбутню дитину від власного ж батька, здуріти можна! Він своєю брехнею намагався вберегти мене, хоч і підказав, що вбивця пов'язаний з університетом, просто я не зрозуміла, звідки вітер дмухає. То, виходить, Льоха – справжній і відданий друг, про якого тільки мріяти можна. Шкода, що я раніше не дізналася правди…

Вкотре зазирнула в очі Анатолію Кириловичу та зловила себе на думці, що плакати й досі кортить, але сліз вже зовсім не лишилось.

- Варто було мені повернутися і ви знову почали вбивати. Для чого? Щоб покарати мене? Навіть кількість жертв збільшили. Браво, Анатолію Кириловичу! Були б вільні руки – я б поплескала. А навіщо ви писали мені свої хворі віршики? Аби насміхатися щоразу, як надумали когось на той світ запроторити? Щоб я не забувала, хто у всьому винен? Для цього, так?!

Він миттєво зіскочив зі стільця та почав міряти кімнату кроками:

- Ні, Зорянко, ні! Я давав підказки через вірші, щоб ти збагнула, хто тобі вже не заважатиме зовсім, а, можливо, нарешті усвідомила, як треба себе поводити.

Цікаво, що я розраховувала почути, невже щось путнє? Але бентежні, болісні запитання виникали одні за одним та миготіли, наче пульсар в космічному просторі:

- А де ж ви взяли інгредієнт для своєї гіпнотичної суміші, якого не вистачало, адже більше не мали доступу до лабораторії, відколи перекваліфікувалися на історика? Кого ви вбили, щоб його дістати?

Зненацька я почула кроки, за дверима хтось поступово наближався. Відчуття справді були такими, ніби ми знаходимося десь коло тунелю. Анатолій Кирилович теж зосередився цих на звуках, вуста чоловіка розтягнулися в задоволеній посмішці, а голос став дещо змовницьким:

- А його дістав не я. Це мій син. Він успадкував найкраще від мене та Вероніки – розум, жагу до знань, кмітливість і винахідливість.

Ручка на дверях поворухнулась і вони відчинилися. З темряви виринув чоловік, якого я лише декілька раз бачила на світлинах з Інтернету. Але жах від розуміння, ХТО ЦЕ, висмоктав дихання з легенів.

- Але ж він…, він має бути мертвий!

Чужинець голосно засміявся і підійшов ближче, химерний блиск в його очах проїдав за секунди:

- Ну, привіт, сестричко. Я теж радий нашому знайомству, – запевняю, від його посмішки віяло настільки вбивчим азартом, що мені вперше стало дійсно лячно. Його погляд я впізнала одразу. Це він тоді приходив до нашого відділу, це він ховався за деревом, це він – один з тих п’яти студентів-винахідників, якого за всіма офіційними даними давно вбито...

- Що? На мертвого не дуже схожий, правда? – він, наче думки мої прочитав. Але я навіть промовити нічого не змогла, усвідомлення реальності відібрало всі знайомі слова.

Анатолій Кирилович підійшов до чоловіка, який дійсно був на нього схожий, і обійняв за плече:

- Зоряно, це мій первісток...

- ...Стефан Стоун..., – його ім’я неочікувано само пролунало з моїх вуст. Та змовники поглянули один на одного й зареготали, ніби я щось кумедне сказала. Потім живий мрець наблизився і присів навпочіпки:

- Не зовсім так, дорогенька. Бачиш, коли я імітував власну смерть, а заодно й друзяку нашого прибрав, це того, якого вважають безвісти зниклим. Так ось, відтоді я повернувся сюди й взяв свої перші ім’я та прізвище. – Чоловік, наче насміхаючись, простягнув назустріч руку:

- Степан Сізовський – власною персоною! А, вибач, потиснув би тобі долоню, але вони ж зв’язані.

- Як ти зрозуміла, Зоряно, мій син – справжній скарб для найрізноманітніших наук. А з його технічними навичками, він міг дістати на моє прохання майже будь-що, – в голосі Анатолія Кириловича відчувалася несамовита гордість, а я ще з більшим жахом збагнула, що переді мною двоє, вщент схиблених на голову, винахідливих і геть непередбачуваних вбивці, яких тільки довелося побачити у своєму житті.