Зловісне натхнення

Я чула голоси… тільки десь далеко. Ніби поряд знаходився тунель і там розмовляли якісь люди. Слів розібрати ніяк не вдавалося, до мене долітали лише окремі звуки. В горлянці пересохло, на шиї й досі відчувалися чиїсь сильні пальці. Руки затерпли, хотілося розправити їх, але вони міцно притиснуті одна до одної у мене за спиною. Потихеньку розплющила очі, світло боляче вдарило і зір ненадовго зник. Не втрималась, закашляла, бо в горлі дерло, наче граблями по сухій землі. Голова здавалася такою важкою, що я просто не могла її підвести. Все навкруги поступово виринало з темряви і єдине, що напевно зрозуміло – я прив’язана до стільця.

- Випий водички, тобі одразу стане легше.

Я впізнала цей голос. Голос, що так любила і поважала з дитинства. Гнів з відразою миттєво пронизали моє серце, адреналін виплеснувся в кров і змусив поворухнутися. Анатолій Кирилович присів коло моїх колін і, наче турботливий родич, простягнув мені кухоль з водою. Я сміливо вирівняла наші погляди, хоч дивитися твердо було ще непросто.

- Відійдіть від мене…, – я прохрипіла та відсунулася ближче до спинки стільця, аби сісти рівно.

- Дарма, Зорянко, не вередуй, краще випий, – він підніс кухоль прямісінько до моїх вуст, але я відвернулася. Його дихання нервово сіпнулось і він знову простягнув посудину:

- Випий! – цього разу пролунало наполегливіше. Я зазирнула в очі людині, яку, виявляється, зовсім не знала:

- Навіщо? Зробити мене слухняною за допомогою тієї гіпнотичної мерзоти, що ви Анні підсипали? Анні, трьом блондинкам, журналістам, чоловікам, що вчинили бійку біля автівки Данте. Кого я забула? Скільком ще ви пхали ту гидоту? – мене починало трусити. Аби ж не втратити над собою контроль. Аби ж не втратити!

Анатолій Кирилович підвівся і зробив ковток, що спочатку призначався мені:

- Всім, хто на це заслуговував, Зоряно. Пий! – він майже притулив до щоки холодний металевий кухоль, його очі заполоняла роздратованість, – не змушуй мене, дитинко, застосовувати примус. – Говорив м’яко, однак ця м’якість отруйна до атомів. Невідомо, що він ще міг утнути, тому я повернула голову і зробила декілька обережних ковтків. Холодна вода приємно освіжала, проте через коротку відстань між нами стало гидко.

- Чого ви хочете від мене? Навіщо стільки смертей? Хто вам допомагає?

- Все просто, я хочу, аби всі були щасливі, – відповів, як так і треба.

- Це на тому світі всі мають бути щасливі? Як ви могли…? Я довіряла вам, я вважала вашу родину своєю, я…, а ви..., ви – вбивця! Жорстокий, схиблений на голову, псих!

На останньому слові він зірвався з місця, зі швидкістю світла підскочив до мене та схопив за коліна, жбурляючи слова прямо в обличчя:

- Я не хотів! Але ти постійно помилялася, спотикалась, мов маленька дівчинка. Ти все робила не так, Зоряно, тож я мусив навчити тебе! Вказати вірний шлях! Не шкодуй поганців, вони нічого гарного не принесли б в це життя.

Мої щоки почали вкривати сльози:

- Поганці? Вони всі живі люди! Були…, – я смикнула руками, але мотузка, що обвивала зап’ястки, ще дужче врізалася в шкіру та викликала скимний біль, – ви несповна розуму... Що вам взагалі потрібно від мене? Теж вбити? За що ви мститеся мені?

Анатолій Кирилович випростався та повільно відійшов. В його очах я бачила божевілля. Справжнє непідробне божевілля!

- Аби ти зрозуміла, треба повернутися до початку…, щоправда, тебе тоді ще зовсім не було, – він посміхнувся, наче душевнохворий, а потім зиркнув в мій бік і швидко посерйознішав, – але я відчував, я знав, що доля подарує мені тебе…, чуєш? Завжди знав.

В мене мороз шкірою майнув. Та він справді з’їхав з глузду… Тут вже мова навіть не про психічні розлади, чоловік геть клепку втратив! І я вирішила змінити тактику. Психів краще не нервувати та й, щоб дізнатися хоч якісь подробиці, треба поводити себе стримано, вдавати, ніби підтримую його:

- Анатолію Кириловичу, розкажіть мені, будь ласка, свою історію. Як ви колись нам розповідали, пам’ятаєте? – я намагалась щиро усміхнутися, щоб він розслабився і повірив. Проте чоловік сумнівався. Він поглянув на стіл, що знаходився поряд з ним, а потім знову на мене. І знову на стіл, наче відчуваючи оманливу гру. Я, до речі, тільки цієї миті второпала, що кімната мені зовсім незнайома. В ній майже нічого і не було, окрім стола, декількох стільців, невеличкої шафи з різними речами та зачинених дверей, за якими, здавалося, лише сама порожнеча.

- Будь ласка, я хочу все почути, щоб краще вас зрозуміти.

Анатолій Кирилович стиснув руки в кулаки, його дихання стало невимовно напруженим, а на чолі виступив піт:

- Гаразд. Я розповім. Так, тобі дійсно треба розповісти! Так, так. А де ж воно…? А, ось тут. – Він потягнув на себе шухляду столу й дістав звідти щось схоже на світлини, але миттєво притиснув їх до грудей, ніби я відберу. Чоловік завмер і почав розповідь:

- Я з дитинства відданий наукам. Мене вабили біологія, фізика та й історія не менш. Мої батьки були лікарями, а коли трагічно загинули, я пообіцяв, що піду таким саме шляхом.

Це змусило мене мимоволі здригнутися, бо я пам’ятала, що бабуся з дідусем Аліси та Льохи по татовій лінії загинули в автокатастрофі.

- Як і ти, Зорянко, я був одним з найуспішніших студентів на курсі. Вже на другому році навчання я зумів винайти таке, що іншим і наснитися не могло! Наша університетська лабораторія уособлювала мій дім, я там і днював, і ночував, віддавав усього себе в пошуках нових відкриттів, аж поки не зустрів її… Вероніку..., – обличчя чоловіка осяяла натхненна усмішка. Незвично за ним «таким» спостерігати.

- Вона працювала журналісткою на місцевому телебаченні та хотіла взяти інтерв’ю з приводу моїх досягнень. О, її очі! В них неможливо не потонути. Я закохався з першого погляду. З першого, уявляєш? Хоча до цього дівчат взагалі не помічав. Але від такої краси не втекти. Унікальна, витончена, яскрава. Та Вероніка не лише гарною була, а ще й розумною не по роках. Всі! Всі хотіли її. А вона мені перевагу віддала. Й досі в це іноді повірити не можу.

Я розуміла, що Анатолій Кирилович розповідає про своє перше кохання, бо маму Аліси та Льохи Кароліною звати. Чоловік мав замріяний вигляд. Помітно, що ті відносини означали для нього хіба не цілий світ.

Він поступово наблизився, якось дивно вдивляючись мені в очі, а потім простягнув руку і провів по моєму волоссю. Стало лячно. Я й близько не здогадувалася, навіщо чоловік робить подібне. Він знову трохи відступив і продовжив:

- Ми стали мешкати разом. Спочатку все було аж занадто добре, кар’єра Вероніки стрімко йшла вгору і я теж не відставав. Та раптом, щось сталося, вона почала віддалятись, між нами з кожним днем зростала прірва і я не знав, як її подолати. Вероніка постійно хотіла більшого. В ній буяли амбіції, а я зі своїми мріями про родину стояв в неї на шляху. Та небеса посміхнулися нам, моя кохана завагітніла. То були найщасливіші миті мого життя. І Вероніка теж згодом заспокоїлась. В нас народився син, мій первісток! – Анатолій Кирилович промовив останнє речення з виразною гордістю, однак мені зосередитися було вкрай складно, адже я тільки-но почула, що у моїх друзів, виявляється, є старший брат, про якого вони й знати не знають! Чи, можливо, це лише так здається? Я і Анатолію Кириловичу все життя довіряла, а он чим довіра моя закінчилася, поряд зі мною весь цей час знаходився серійний вбивця.

Вираз його обличчя знову змінився, спогади завдавали чоловікові болю, він ще сильніше притискав до себе світлини та продовжував говорити:

- Ми прожили разом ще два роки, два щасливих роки, а потім Вероніка пішла… Забрала сина і пішла. – Я помітила, що його очі почали наливатися сльозами. – Вона не просто покинула мене, вона зрадила наш союз і наше кохання. Вероніка знайшла іншого, іноземця, більш перспективного, більш цікавого, більш мужнього. А найгірше – вона позбавила мене можливості щодня бачити сина. Я весь час підтримував з ним зв’язок, але телефоном, – чоловік несподівано кинувся до мене й голосно прокричав, – я не міг його обійняти, не міг погратися з ним! Мого сина виховувала чужа людина! Мою кров, мою гордість! Ти знаєш, як це? Знаєш?! – Анатолій Кирилович схопив за плечі та почав тіпати за них.

- Що ви робите, мені боляче! – мотузка впивалася, ніби в самі кістки. Біль справді був шаленим, плечі й так гуділи, а, коли він за них посмикав, то наче зламав. Але я не за себе хвилювалася, я боялась, щоб з дитиною нічого не сталося. Всі інші думки тьмяніли в зрівнянні з тим, що тепер я відповідаю за життя маленької людинки всередині мене.

Чоловік відпустив. Він з жахом поглянув на свої руки, а потім почав швидко збирати світлини, що попадали додолу. Я так і не встигла роздивитися, хто на них зображений.

- Пробач, пробач, пробач, – Анатолій Кирилович шепотів без упину, – просто мені важко згадувати ті часи. Я не хотів тебе скривдити, Зорянко, ти ж віриш, правда?

Я ледь стримувалась, щоб не послати його якнайдалі. Мерзотник! Але треба дослухати. Тому я просто кивнула в знак згоди. Він одразу ж заспокоївся і перемкнув увагу:

- А потім, потім в моєму житті несподівано з’явилася Кароліна. Вона була надзвичайно милою і турботливою жінкою. Не знаю, як, проте їй вдалося загоїти мої рани. Ми переїхали, а згодом в нас народилися Олексій та Аліса. Життя налагодилось. Я міг бути відвертим з нею, мій первісток приїжджав до нас на канікули. Ви навіть декілька раз з ним гралися і...

- Вибачте, що? – останні слова змусили мене зупинити його, – що ви сказали?

- Що ви гралися разом. А чому ти так дивуєшся? Не віриш? Ось, дивись, – чоловік знову опинився зовсім поруч і показав нарешті ті загадкові світлини. В мене очі збільшилися просто втричі від побаченого! На них були зображені ми в дитинстві: я, Льоха та Аліса, ми гралися на подвір’ї, і що найдивніше – позаду дійсно скрізь стояв ще один хлопчик. Він помітно старший за нас, тримався осторонь і чимось відрізнявсь. Та не одежею незвичною, а скоріш поглядом страхітливим. Проте я його зовсім не пам’ятала, жодного спогаду.

- Бачиш, вже тоді ви були однією великою родиною.

Що він верзе? Якою ще родиною? Та вигляд чоловіка вкотре змінився, страждання змішалося з гнівом.

- Але Кароліна теж пішла…, як я не вмовляв, як не просив. Я намагався її зупинити, та мені не вистачило одного компоненту, бо я вже істориком працював і не мав доступу до лабораторії. Я не зумів втримати свою жінку…

- Почекайте, то ви оту гіпнотичну мерзоту для своєї дружини виготовили?! – в мене мороз тілом ходив, я й про біль геть забула. Його погляд промовляв красномовніше за нього самого. В голові не вкладалося! Він хотів все життя тримати її під дією наркотиків? Як овоч? А далі, хто наступний? Діти? Ось тут справді стало моторошно. Якщо він з жінкою своєю прагнув таке зробити, на що тоді мені очікувати?

Та це ще тільки квіточки були. Ягідки почалися, коли Анатолій Кирилович вирішив ВСІ світлини мені продемонструвати. Він поступово складав їх на моїх колінах, уважно спостерігаючи за реакцією після кожної наступної. Я зрозуміла, що чоловік вже з самого дитинства відстежував будь-який мій крок, а ось чому – збагнула, коли побачила декілька останніх зображень. Те, що я чимось схожа на Кароліну, мені ще Аліса та Льоха говорили, принаймні кольором волосся так точно. Але я й гадки не мала, що з його Веронікою ми, ніби сестри: обидві мідноволосі, невеликого зросту, стрункі, з синьо-блакитними очима та стриманими усмішками.

Я здригнулася, наче поблизу вдарив грім. То ось, чому в нього дах поїхав, всі жінки, яких він шалено кохав, йшли від нього. Вони зрадили уразливого чоловіка, одна забрала сина, інша взагалі кинула його з двома дітьми. А я зі своєю схожою зовнішністю просто з’явилася не в тому місці та не в той час, я стала збудником глибокої психологічної травми, що потопила його здоровий глузд.

З моїх очей знову покотилися сльози. Анатолій Кирилович спіймав одну з них пальцями й підніс до світла:

- Бачу, ти про все здогадалася? Так і є, Зоряно, гарні жінки завжди йдуть. Вам замало справжніх почуттів і стабільності, вам кортить пригод, небезпеки, різноманітності! Але це залишилося в минулому. Ти – нікуди не підеш. Більше я такої помилки не допущу. – Чоловік наблизився та нахиливсь до мого обличчя, гіпнотизуючи, як удав. Я так сильно напружила руки в бажанні вивільнитися, що мотузка прорізала шкіру й по долонях ковзнули кілька крапель крові.

- Відтепер ми всі будемо однією великою щасливою родиною. – Він знову посміхався, ніби навіжений, що лякало ще дужче.

- Але ж я не рідна вам! В мене є свої батьки, своя сім'я і…, – я продовжила речення, та лише подумки: «своя дитина».

Анатолію Кириловичу зовсім не сподобалися ці слова, він миттєво доторкнувся до моїх щік і суворо промовив:

- Ні, Зоряно, ти – моя! Ти – моя дитина! Мені послали тебе, щоб ми мали ще один шанс. Щоб я міг направляти тебе, вести правильним, а не хибним шляхом!

- Трясця! Та що ви таке верзете?! – останні залишки витримки покинули мене. Наче розгніваний хижак, я вчепилася Анатолію Кириловичу в руку зубами, як та акула в човен. Я щосили вкусила його, воліючи роздерти кінцівку, якою він повбивав стількох невинних людей. Але переоцінила свої можливості та отримала потужного ляпаса, від якого в голові запаморочилося і щелепу ледь не звело.

- Не смій більше такого робити, Зоряно! – він тицяв пальцем в моє обличчя, промовляючи кожне слово, ніби окреме речення. Я відчула металевий, солонуватий присмак крові, мерзотник розбив мені губу.

- Чому ви вбили Анну? Чому з неї все почалося? – я не припиняла тиснути.

- О, то тепер ти бажаєш почути, про тих недолугих? Чи що? Я запитую тебе, бажаєш?

- Так! – я вже ненавиділа його. Ненавиділа! Проте мала дізнатися, чому він почав вбивати саме того дня. Я повинна виправдати останній погляд Анни, що й досі пам’ятаю, немов то сталося вчора…