Батьківська Фігура

---

— Зазвичай обирають щось просте, неяскраве, — провадив містер Муні, хоча Наталі його майже не чула. — Ви розраховуєте на велику кількість присутніх?

— Ми нічого не знаємо, — відповів йому Дерек. — Ми цього не планували.

— Розумію, таке заздалегідь не заплануєш, — вишкірився чоловічок, але враз став серйозним, зрозумівши, що його репліка недоречна. — Пропоную четвертий варіант. Це і вишукано, і з пошаною... Але не кричить занадто вульгарно.

— Ніхто не кричить, — беззмістовно проказала Наталі, дивлячись в нікуди.

— Люба, ми повинні про це подумати, адже зовсім скоро...

— Подумати? — перепитала жінка. — А ти раніше не думав? Де ти був раніше? На будівництві?

Вона сипала питаннями та витріщалася на чоловіка зухвало. Зміни в її поведінці лякали, хоча були викликані, скоріше за все, медикаментами.

— Наталі, давай не тут, — прошипів дружині на вухо Дерек.

— Ой, а я щось не те сказала? — вдавано знітилася жінка. — Думаєш, вони не знають? Куди не зверталися, всюди одні й ті самі погляди. Засудження, огида, нерозуміння, страх... Вони не бачать людей, вони бачать лише скандал, який ті спричинили!

— Вибачте, містере Муні, дасте нам хвилинку? — ніяково запитав Дерек у чоловічка.

— Звичайно, які питання... — вклонився старий та відійшов подалі у тінь великої зали.

— Що ти починаєш?! — грізно запитав Дерек, повертаючись поглядом до дружини. — Навіщо ти нас ганьбиш?

Наталі підвела до нього очі, округлені, мов п'ять центів. Жінка виглядала збентеженою та здивованою водночас.

— Аааа... Я починаю, — закивала вона енергійно. — Я б могла таке тут почати, що ти б згорів від сорому, але якось стримуюся.

— Давай просто з цим закінчимо та підемо, ти згодна? — посміхаючись, процідив Дерек.

— О, а ти не знав? — відповіла питанням на питання жінка. — Ти вже все закінчив.

Дерек вловив боковим зором погляд містера Муні, який стояв серед квітів та вдавав, що не прислухається до їхньої розмови. Чоловік різко повернувся до коротуна та натягнуто посміхнувся.

— Нам підходить четвертий варіант, — проказав він, не випускаючи з поля зору Наталі, яка знову відсутнім поглядом втупилася у стіну кімнати.

— Дуже добре, — з повагою сказав коротун. — Бажаєте скласти список присутніх на церемонії?

— Я вже сказав, що ми не знаємо, скільки прийде людей, — відповів Дерек. — Та й питати дозволу ніхто не буде.

— Я б воліла теж не складати список, — проказала Наталі, наче прокидаючись від довгого сну. — Вони хочуть видовища, хочуть танцювати на могилі мого сина, нехай у них буде така можливість.

— Годі вже! — процідив самими губами Дерек. — Подумай, що ти говориш!

Наталі розсміялася та закотила очі. Поправивши зачіску, жінка присіла на маленьке крісло біля великої вази з квітами.

— Ой, та ну тебе! — відмахнулася вона. — Містер Муні отримає від нас величезну суму, тому плазуватиме до останнього. Правду кажу, дідусю?

Старий дещо знітився, адже не розумів, що відбувається. Він намагався уникати погляду згорьованої матері, але навіть потилицею відчував, як її очі свердлять його сиве волосся.

— Я щось роблю не так? — запитав розпорядник. — Ми можемо обговорити інші варіанти квітів, труни... Я хочу зробити для вас усе як належить.

— Срати ви хотіли на все це! — вигукнула Наталі. — Як належить! Якого взагалі хріна я це все слухаю? Ви вже четверта контора, яка хоче здерти з нас три шкури, вам навіть не цікаво, яким був наш син! А він був прекрасним! Красивий, сильний, розумний. І от що сталося. Де він подівся?!

Дерек палав від сорому та ніяковості, яка заповнила собою всю залу поховального бюро.

— Ви вибачте, вона трохи не при собі, — виправдовувався чоловік перед містером Муні. — Смерть сина дуже по нам вдарила.

— Особливо по тобі! — скрикнула Наталі. — Це все такий цирк, якого я ще не зустрічала!

Вона зірвалася з місця та підбігла до виставкового зразка труни, яку вже встиг затвердити Дерек.

— Мій син лежатиме у цьому дерев'яному ящику, — злісно проказала Наталі. — Я більше ніколи його не побачу, ніколи не скажу, як люблю його, приймаю та пишаюся! Я просрала все, що тільки могла, через страх, ніяковість, нерозуміння та відчай! Як цьому тепер зарадити?!

Дерек швидко підбіг до дружини та міцно затиснув у обіймах. Вона одразу ж заплакала та міцно обхопила його руками.

— Мій Кевін! Мій! — кричала жінка крізь сльози. - Чому ми мали так мало часу?

Жінка заливалася сльозами, відчуваючи невимовний біль та провину, яка поглинула її цілком. Здавалося, що у Наталі більше ніколи не буде хорошого, світлого дня, адже ця непоправна втрата занурила її у цілковиту темряву горя.

---

16 березня 2006 року.

- Він у дуже поганому стані, я навіть думала викликати швидку. - повідомила Наталі Дереку. - Ці люди все більше стають схожими на хижаків.

Чоловік уважно слухав та кивав. Він міг би поговорити з протестувальниками ще раз, але що це змінить? Вже вистачило зриву Наталі, під час якого вона роз'юшила носа одному з виродків. Коли дружина про це розповідала, Дерек від здивування сидів мов заворожений.

- Єдина відмінність між цими придурками та хижаками, це те, що останні мають свої закони та правила. - проказав Дерек. - Кевін не виходив з кімнати?

- Була ще одна істерика, його трусило... Я не знала чим зарадити, просто сиділа та дивилася. Що зі мною сталося? Чому я не можу допомогти своєму синові? - випалила Наталі.

- Мені варто було передоручити проєкт Борігард та Йорк комусь іншому та лишитися вдома. - зітхнув Дерек. - Я почуваюся доволі кепсько через це.

- І кому б ти це доручив? - запитала Наталі. - Представники обох компаній вимагали саме тебе, а новій людині довелося б місяць, чи навіть більше вивчати документи та проєктні схеми. Усе б додатково затягнулося на завершальній стадії будівництва.

Дерек вражено поглянув на жінку та відкрив рота.

- Я думав, ти особливо ніколи не слухала того, що я розповідав стосовно роботи. - відказав чоловік здивовано.

- Не розумію, чому ти так вважав, але мені було цікаво відволіктився від своїх обов'язків та послухати про твою роботу, яка своєю мірою є більш захопливою. - Наталі вирішила трошки полестити чоловіку, аби йому стало краще. До того ж, це на мить відволіче його від похмурої реальності.

Коротка мить швидко минула, адже подружжя повернулися до своєї розмови та обговорення головного питання: стану Кевіна. Сам же хлопець навіть через зачинені двері своєї кімнати чув усе про що говорили батьки. Мова йшла про нього, але й про інше водночас. Якось дивно та хаотично вони перестрибували від теми до теми, намагаючись тримати в полі зору стан та істерики підлітка. Кевін волів чим швидше заснути, що сталося невдовзі після того, як він закрив очі. Чи це був сон, чи його власні думки, але хлопець бачив себе в порожньому спортивному залі школи. До нього ще досі доносилися голоси батьків, але з кожним словом віддалялися, доки зовсім не затихли. Яскраве сонячне проміння лилося крізь великі вікна під стелею, відбиваючись від начищеної до блиску підлоги.

- Ну що, чемпіоне, готовий до чергової перемоги? - запитав тренер Салліван, що з'явився нізвідки.

Кевін злякався та повернувся на голос. Цього разу трибуни були заповнені глядачами та вболівальниками, що невпинно скандували його ім'я. Серед натовпу він побачив тата, який стрибав на місці та підіймав руки догори, в яких був великий розгорнений плакат з написом - "Чемпіон Фуллер".

- Тренере, я не готовий! - вигукнув Кевін перелякано. - Чи може це зробити хтось інший? Може Зак?

Салліван зиркав на капітана команди розлючено.

- Ніяких замін під час матчу, це повинен зробити саме ти! - вигукнув чоловік та кивнув на колег хлопця, які з завмиранням серця чекали на вирішальний кидок Кевіна.

Підліток зіщулився, та був готовий зменшитися до розміру комахи просто тут і зараз. Усі витріщалися, усі на трибунах вболівали за нього та бажали перемоги. Нерішуче піднявши м'яча з підлоги, Кевін поглянув на нього, переборов тремтіння та хвилювання, відійшов трохи далі та здійснив доленосний швидкий ривок. У спортивній залі усі затамували подих, простежуючи траекторію польоту темно-помаранчевої кулі. Час зупинився. М'яч крутився у повітрі, невпинно наближаючись до корзини. Лишалося кілька секунд до влучання. Три. Два. Один. Вболівальники та всі присутні вигукували та кричали від щастя, коли відбулося повне та безповоротне влучання. Чемпіонат штату у них в кишені.

- Ти це зробив, ти переміг! - верещав тренер Салліван просто Кевіну в обличчя. - Ти найкращий гравець!

Колеги по команді підбігли до хлопця та заходилися підіймати його в повітря та підкидати догори. Такої радості Кевін давно не бачив в очах друзів, вони були неймовірно щирі у своєму пориві. Цілком неочікувано для себе, Кевін вирвав з натовпу очі Джейка, який тепло посміхався, долучаючись до загальних вітань. Коли його нарешті поставили на підлогу, Джейк підійшов до друга та ніжно, нерішуче, поцілував його. Це був легкий, ледь відчутний дотик губами двох людей, які так довго чекали на цей жест. Трибуни на мить затихли, але одразу ж вибухнули новими вітаннями та оплесками. Тато трусив у руках плакат та майже плакав від щастя та гордості за сина. Хвилювання та страх відступили, здавалося, назавжди, адже на душі Кевін відчував лише легкість та тепло. Взявши Джейка за руку, хлопець рушив до виходу, під гучні крики та добрі побажання.