Батьківська Фігура

17 квітня 2006 року.

Наталі якусь мить сиділа у кріслі та переварювала сказані консультанткою слова. Вона вже давно не відчувала такого спокою, не бачила розуміння в очах людей, не вірила у їхню щирість. Але тут реально чужа людина її підтримала, вислухала, хоча не повинна була. Усвідомлення цього, викликало нові сльози, що невпинно лилися по щоках. Жінка намагалася їх витирати хустинкою, але це загрожувало перерости у майбутній віджим тканини руками, яка буде зрештою повністю мокрою від вологи.

- Місіс Фуллер, як довго ви тримали усі емоції всередині? - порушивши тишу запитала Клара Пірс.

Наталі не одразу зрозуміла питання, адже задумалася про інше.

- Що? - перепитала вона. - Я... Я намагалася бути сильною, хотіла аби мене не бачили у подібному стані.

Консультантка кивнула та сперлася на спинку свого крісла.

- Ви були сильною, але тут можна розслабитися. - сказала вона. - Це безпечне місце, для подібного.

- А чому ж я по вашому постійно плачу? - запитала Наталі. - Я не звикла проявляти емоції, лише того дня зі мною стався зрив. Коли я знайшла...

Жінка затнулася та прикрила рота рукою. Вона якусь мить сиділа мовчки, намагаючись заспокоїтися.

- Я не можу про це говорити, занадто боляче. - зізналася Наталі. - Коли мова заходить про той випадок, я просто хочу заховатися від світу, зникнути.

- Ваша реакція зрозуміла, але проговорення травми, допомагає її зцілювати. - відповіла Клара Пірс. - Не слухайте людей, які будуть вам казати що час лікує, і подібне. З часом лише стає легше, але коли ви згадуєте про трагедію, вона виявляється набагато ближчою та болючішою. Час лише притуплює спогади та почуття, саме тому важливо усе проговорювати.

- А якщо я не можу? - запитала Наталі. - Якщо я досі бачу сни, у яких все добре, все так яскраво та сонячно? Якщо я бачу, як спогади повертаються у тих снах та прокидаюся від істерики?

Консультантка якусь мить помовчала, намагаючись знайти правильні слова. Вона поправила комірець свого халату, провела пальцями по короткому волоссю.

- Я гадаю, що ці сни також є проявом переживання травми. - проказала жінка. - Ви можливо саме через сни, намагаєтеся змиритися та пережити те що сталося.

- Ну я не знаю. - стенула плечима Наталі. - Усе що я бачу коли сплю, це саме теплі та дорогі для мене моменти. Якісь родинні посиденьки, пікніки на четверте липня... Я не впевнена що ці сни ведуть до сцілення. Вони наче знущаються з мене, говорячи, що подібного більше не буде.

- А може, вони хочуть показати вам яким було ваше життя, та яким ще може бути. - сказала Клара Пірс. - Вам може здатися це дивним, але подібне не слід відхиляти.

Наталі подивилася на співрозмовницю нерішуче. Вона була згодна з її словами, але й не згодна водночас.

- Яке мене чекає життя? - запитала вона. - Приходити до мертвого будинку, ходити по кімнатах та перетинатися у коридорах з людиною, яка для мене більше нічого не важить? Я навіть сказати йому нічого не можу, не можу втекти, не можу...

Наталі раптово замовкла та закрила обличчя руками. Клара Пірс вислухала спірозмовницю та теж якусь мить мовчала.

- Мені здається, що ви вже підсвідомо все для себе вирішили, але боїтеся діяти. - проказала вона після паузи. - Те що ви описали, звучить для мене як свідомий та давно планований вчинок. Ви лише не можете рухатися далі, адже тримаєтеся за реальність якої більше немає.

Наталі опустила руки та поглянула на консультантку. Вона була права. Усі ці слова та думки, змусили Наталі оцінити ситуацію по новому, адже тримаючись за ілюзію, вона й дійсно не дозволяла собі рухатися далі та переживати трагедію.

15 березня 2006 року.

— Вітаю! Ми знаходимося біля будинку родини Фуллерів, який із самого ранку оточили протестувальники та борці за традиційні цінності. Такого розголосу та скандалу давно не було, тому ми вирішили розпитати присутніх про причини їхнього перебування тут, — говорив кореспондент місцевого телеканалу Говард Вітмор.

Він підійшов до високого та дужого чоловіка старшого віку, який над головою тримав картонний знак із різними написами. Камера зафіксувала натовп, після чого знову повернулася до кореспондента.

— Скажіть, будь ласка, які основні причини для вашого протесту? — запитав Вітмор.

Чоловік злісно зиркнув на журналіста, дещо розгубившись.

— А вам досі не ясно? — вигукнув він. — Ми не допустимо у нашому районі перебування геїв, вони не гідні не те що тут бути, а взагалі жити! Біблія ясно говорить про гріх мужолозтва, цей гріх масово насаджують та вбивають у голови нашим дітям, зокрема такі, як ви!

Говард Вітмор, майстерно приховавши свої емоції, подякував та пройшов до групи інших протестувальників.

— Це на монтажі виріжемо, — сказав він тихо для оператора.

Одна з небагатьох присутніх жінок тримала в руці велику фанерну дошку, на якій була старанно виведена чорною фарбою цитата з Біблії до Коринтян 6:9–10.

«Чи ви не знаєте, що неправедні Царства Божого не вспадкують? Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні розпусники протиприродні... Царства Божого не вспадкують».

— Вітаю, розкажіть про ваш протест! — вигукнув Говард, перекрикуючи натовп, що скандував гомофобські лозунги.

Жінка презирливо зиркнула на кореспондента та мовчки показала в камеру свою дошку. Оператор за камерою непомітно закотив очі та відкликав Говарда вбік, вимикаючи її.

— Знаєш, ми так нічого не доб'ємося, — проказав він. — Хіба що зняти загальні плани самого протесту...

— Розумієш, чому вони не говорять або ж верзуть нісенітниці? — запитав Вітмор. — Ці люди самі не знають, чому тут знаходяться. Або ж це підсвідоме бажання залізти до чужих трусів.

— Виродкам не місце у нашому районі! — почулися крики високого дебелого чоловіка. — Гріх принесли до наших домівок, тепер забирайте!

Говард Вітмор уже вкотре встиг пожалкувати, що приїхав висвітлювати це збіговисько ідіотів. Який гріх родина Фуллерів принесла у чужі будинки? Можна було б побитися об заклад, що вони цих людей навіть не знають.

— Ти хочеш поїхати? — запитав оператор. — Можемо ненадовго відлучитися, це все одно нікуди не подінеться. Мирний протест без зазіхання на приватну територію, тому тут поліція навіть реагувати не буде.

Раптом високий чолов’яга, якого Говард запитував першим, кинув свій картонний плакат на підлогу та потягнувся до каменюки, що лежала біля тротуару.

- Ох бляха, дзвони в поліцію! - вигукнув Говард, коли побачив, як протестувальник замахується важким предметом в бік будинку Фуллерів.

13 березня 2006 року.

Спортивна зала гуділа сотнями голосів присутніх на трибунах глядачів. Усі чекали видовищної гри, яка повинна була невдовзі початися. Наразі своє шоу влаштувала група підтримки, перед якою вправно витанцьовував талісман команди Червоних драконів.

- Я така рада, що ми тут, це так захопливо! - вигукнула Наталі до чоловіка. - І як я раніше пропускала ці ігри?!

Дерек посміхнувся та міцно обійняв дружину за плечі.

- Люба, ти була зайнята на роботі, тому й не могла завітати. Але тепер ти тут! — вигукнув Дерек та посміхнувся. - Це й насправді видовищно!

На поле вийшов тренер Салліван, який урочисто привітав усіх присутніх та помахав руками.

— Що ж, шановні друзі! — промовив він, коли овації та вигуки натовпу затихли. — Сьогодні ми раді вітати вас на нашій урочистій грі, яка знаменує собою поїздку на чемпіонат штату! Запекла боротьба, сила наших гравців, їхня відвага перед таким важливим боєм — усе це сьогодні допоможе нам перемогти!

Наталі вкотре закотила очі, адже сприйняття спорту як війни було їй незрозумілим. За мить тренер представив команду, яка надиво вийшла на поле в неповному складі.

— А де Кевін? — запитала жінка розгублено.

— Джейка теж не бачу, — відповів Дерек. — Може, вони затримуються?

Та навіть коли тренер розпочав гру, хлопці не з'явилися. Головним виступав Зак Мерсер, якого підстраховував Макс Гетвуд.

— Що це таке відбувається?! — розлючено вигукнув Дерек та швидко спустився сходами трибун, аби перемовитися із Салліваном.

Наталі провела його тривожним поглядом, зрозумівши що все зайшло надто далеко.

— Ти що собі думаєш, де Кевін?! — шарпнув тренера за рукав куртки чоловік.

Салліван трохи перелякано витріщився на Фуллера.

— Відбулися деякі заміни у команді, давай поговоримо про це потім, — відповів зніяковіло тренер. — Розпал гри, не заважай.

— Я, бляха, купував нове устаткування для твого спортзалу не для того, аби ти потім якогось хуя відсторонював мого сина та робив всраті перестановки! — визвірився Дерек. — Чому він не грає?!

Дерек міцно вхопив тренера за руку та до болю впивався нігтями у шкіру через рукав. Його очі палали вогнем, навіть у роті пересохло від злості.

— Дереку, не зараз, — стишено проказав Салліван. — Давай після гри.

Містер Фуллер, закипаючи, рвучко опустив руку та повернувся до свого місця на трибунах.

— Що він сказав? — запитала Наталі. — Де Кевін?

— Оохх... — видихнув чоловік. — Салліван вирішив останньої миті зробити заміни. Я його з лайном змішаю!

Наталі напружилася ще більше. Як сказати чоловікові про інтриги підлої змії, яка вже всюди встромила своє отруйне жало?

— Дереку, тихіше, — попрохала Наталі. — Давай краще підемо, тобі треба заспокоїтися.

Вона було рушила до сходів, але Дерек лишився стояти непорушно. Він так довго чекав цього дня, так хотів побачити перемогу сина... Вочевидь, доведеться добре віддухопелити Саллівана за його ідіотські рішення.

— Дереку, будь ласка, ходімо, — заспокійливо промовила Наталі, взявши чоловіка за руку. — Давай знайдемо нашого сина.

Не без труднощів протиснувшись крізь натовп вболівальників, Дерек кинув останній погляд на Саллівана і побачив, як Даяна Мерсер потискає його долоню. Сука щось дуже вагоме йому запропонувала, аби її син був капітаном у цій грі. Доведеться з'ясувати, що саме.