Батьківська Фігура

Наталі повільно підвелася з підлоги та випрямилася. Вона не звертала уваги на рану, яка все більше кровоточила, натомість знову глибоко вдихнула та продовжила пошуки телефону. Виявилося, що він лежав на столику у вітальні, адже Дерек учора ввечері ще робив дзвінки колезі щодо будівництва. Дивлячись на телефон, Наталі чітко бачила великі чорні цифри, виведені на кнопках, але враз забула номер, за яким повинна була дзвонити. Свідомість затягнуло білим густим туманом, який жінка ніяк не могла відігнати. Неочікуваний спазм змусив її швидко зігнутися додолу та виблювати сніданок упереміш із кавою. Печіння в горлі посилилося, Наталі, міцно стискаючи слухавку в руці, знову присіла, спершись на комод. Її трусило, на очі навернулися сльози, а свідомість ще більше огорнув туман. Вона не могла прийти до тями. Щось заважало ясно мислити та реагувати. Знову витріщаючись на великі кнопки слухавки, жінка намагалася пригадати номер. Чому вона не може цього зробити? Чому не може просто викликати когось?

— Просто дихай, — проказала жінка хриплим голосом.

Навіть говорити було важко, адже Наталі знову відчула неприємне печіння. Гладенька слухавка ковзала у мокрій долоні та наче намагалася випручатися, але Наталі міцно її тримала.

— Просто дихай, — повторила вона, відчуваючи, як по щоці стікає одинока сльоза.

---

15 березня 2006 року.

Довгі гудки змусили Кевіна нервувати. Невже Джейк все ж припинив з ним спілкуватися? Невже все, що він казав про їхню дружбу, було неправдою?

— Кевіне, телефон на вібрації, аби батьки не чули! — раптом почувся на іншому кінці слухавки голос Джейка.

— Я вже було подумав... — затнувся Кевін.

— Що? — запитав Джейк. — Ти подумав, що я більше не братиму від тебе слухавки? Це навряд, я від тебе просто так не відчеплюся!

Кевін усміхнувся, розуміючи, що друг його занадто добре знає, й відчув вдячність та дивне внутрішнє тепло, що розливалося по тілу. Хлопець визирав крізь вікно своєї спальні, спостерігаючи за тим, як люди з плакатами та банерами стовбичать перед будинком.

— Вони досі там? — знову почувся голос Джейка. — Я проїжджав перед школою повз твій дім та бачив їх. Мерзотні створіння. Я надіслав тобі на імейл домашнє завдання з історії та біології. Місіс Форестер ходить уся заплакана, подейкують, від неї пішов чоловік.

— Дякую, так. Вони можуть перебувати на тротуарі, якщо не переступають межі приватної власності. Мама хотіла їх облити із садового шланга, але батько заборонив, — тихо проказав Кевін. — Я не знав, що наша біологічка була заміжня.

Хлопець відійшов від вікна та присів на край свого ліжка. До нього долинали голоси батьків, які щось жваво обговорювали. Це тривало з вчорашнього дня, і Кевін направду не розумів, про що вони говорять, та й взагалі не хотів слухати. Йому й так було важко.

- О, я б на це подивився! — вигукнув Джейк, сміючись. — Місіс Фуллер, озброєна шлангом із холодною водою, небезпечна, тому бережіться!

Кевін тихо засміявся, уявляючи, як мама рясно поливає тих недорозвинених невдах.

- Ти взагалі як? — запитав Джейк. — Як вони сприйняли твою історію?

Кевін затих та задумався. Як вони сприйняли? Як таке пояснити?

— Батько зі мною не говорить та дивиться крізь мене, коли я проходжу коридором, — відповів Кевін. — Мама як завжди на моєму боці, підтримує, але теж не говорить. Уяви, ще позавчора я був простим учнем старшої школи, а зараз — мимовільний в'язень свого будинку.

— Мені дуже шкода, я не думав перед тим, як сказав Стівенсу. Але ти повинен зрозуміти, я теж не знав, що робити та як реагувати, але згодом зрозумів, що це мене аж ніяк не обходить, — торохтів Джейк. — Я хотів би зробити більше, хотів би все змінити...

— Знаєш, я мало сплю зараз та багато думаю, — відповів Кевін. — Те, що з людиною відбувається, відбувається не дарма. Можливо, таке повинно було статися, аби я нарешті зрозумів, хто я, та прийняв це. Можливо, для того щоб знайти себе, потрібно пройти крізь подібні речі. Хоча я не думав, що люди зроблять таке.

— Ти й не міг би ніколи й подумати, що найкращий друг своїм необдуманим вчинком підставить тебе під подібне випробування, — вислухавши, проказав Джейк. — Я зараз теж мало сплю, я не можу припинити себе картати.

— Джейку, ми про це все поговорили, годі тобі, — заспокійливо промовив Кевін. — Вони скоро забудуть та перемкнуться на інші проблеми та плітки. Я для себе зрозумів, що такі тихі передмістя, спальні райони, живуть доволі нудно. І коли з'являється подібна історія на горизонті, це їх відволікає від рутини та дозволяє зазирнути у чужі життя, адже це цікавіше, ніж жити своє власне.

Джейк якусь мить помовчав, обмірковуючи слова друга.

— Знаєш, а це правда! — вигукнув він після паузи. — Я кожного дня бачу, як батьки повертаються з роботи, бурчать, сваряться та обговорюють чужих людей. Колег, сусідів, але ніколи не гово...

— З ким ти розмовляєш? — раптом почув Кевін на задньому фоні голос містера Фолі. — Ти з ним говориш? Не будь педиком, Джейкобе!

На мить зависла тиша, яка переривалася шурхотом, криками на фоні та шипінням.

— Це ти, так? — знову заговорив містер Фолі, але цього разу до самого Кевіна. — Такі, як ти, горять у пеклі, не смій забирати з собою мого сина!

Раптом дзвінок перервався, залишивши наляканого Кевіна сидіти на краю ліжка у тиші. Хлопець отетеріло витріщався на телефон, тремтячи, мов осінній листок перед тим, як зірватися та впасти з дерева додолу. Вони усі знають, говорять та перешіптуються за зачиненими дверима своїх будинків. Щось починало підказувати Кевінові, що так швидко вони не забудуть та не перемкнуться на щось інше.

---

13 березня 2006 року.

Уроки промайнули дуже швидко, хоча Кевін думав, що вони, навпаки, будуть тягнутися вічність. Не встигав учитель почати урок, як уже лунав дзвінок на перерву. І так майже весь день. Під кінець навчального процесу деяких учнів забирали батьки, але Кевін не звертав на те уваги. Його тривога та страх перед грою посилювалися з кожним сповіщенням про завершення уроку. Коли тренер Салліван покликав його до свого кабінету, тривога стала ще більшою. Вона фактично тяжіла над ним як невидима сила.

— Сідай, синку, — запросив тренер, жестом показуючи на крісло. — Тут є одна справа, яка не може почекати.

— Щось не так? — запитав Кевін, шумно ковтаючи слину.

— Ні-ні, просто дещо змінилося, і ми повинні про це поговорити, — похитав головою Салліван.

Чоловік уважно оглядав та вивчав Кевіна, наче бачив уперше. Це виглядало дивно та ніяково, тому хлопець вирішив порушити мовчанку:

— Про що ви хочете поговорити? — запитав він, міцно хапаючись долонями за бильця крісла.

— Га? — перепитав тренер розгублено. — А, так, ми перемовимося як чоловік із чоловіком, тому не сприймай на свій рахунок. Тебе сьогодні на позиції замінить Джейк, це тимчасово, доки все не вгамується.

— Що не вгамується? — перепитав Кевін, стиснувши щелепи.

— Місіс Мерсер воліє, аби ти не брав участі у цій грі, — пояснив Салліван. — Вона про це сказала прямо, тому...

— До чого тут мама Зака? — не розуміючи, перепитав Кевін. — Чому я не можу грати?

Тренер помітно зблід та протер чоло від поту. Щось було не так, хоча Кевін ще не розумів що саме.

— Чому я не можу грати? — повторив Кевін напружено. — Скажіть як є.

Салліван чи не вперше за час своєї роботи не знав, що сказати. Він мотивував гравців, тренував, був наставником, другом. Але ця розмова завела його у глухий кут.

— Кевіне, батьки не хочуть бачити серед гравців... Кхм, — тренер прокашлявся та потягнувся за пляшкою води. — Вони проти, аби ти сьогодні виходив на поле.

Хлопець відчув, як його нижня губа тремтить, а на очі накочуються сльози. Якийсь дивний біль у грудях провокував його просто втекти та більше ніколи не повертатися.

— Це Джейк сказав? — запитав Кевін, намагаючись перебороти тремтіння. — Джейк усім розказав?

— Джейк? — перепитав Салліван. — Ні, я ж тобі кажу, місіс Мерсер просила напряму!

— Що проти мене має мама Зака, га?! — вигукнув Кевін, не стримавшись. — Чому я не можу грати?! Прийдуть мої батьки, вони будуть мене виглядати!

Хлопець зірвався з місця та вибіг із кабінету, грюкнувши дверима. Він ще чув слова тренера, що проривалися до його свідомості, але йому було байдуже. Кевін, розлютившись, побіг повз ряди шафок до команди. Джейка він побачив на трибунах: той сидів і розминався перед грою.

— Що я тобі зробив, мерзото?! — закричав Кевін до друга. — Невже ти такий гнилий шмат лайна?!

Джейк розгубився та поглянув на Кевіна здивовано. Він було заходився підійматися з трибун, але Кевін, випередивши його, грубо штовхнув назад.

— Що, тобі так заважає, що я кращий?! — волав Кевін в обличчя Джейка. — Навіщо було всім казати, я ж просив?!

Інші члени команди застигли посеред спортивної зали та мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Макс Гетвуд та Саймон Вілліс хотіли кинутися до хлопців, аби розборонити, але Зак Мерсер їх зупинив.

— Голуб'ята вирішують свої проблеми, не заважайте! — насмішкувато вигукнув він та вишкірився на всі тридцять два.

Джейк ошелешено витріщався на друга, не знаючи, що відповісти. Він чув сьогодні неприємні речі, сказані про Кевіна, але не знав, що це стосується його вранішньої розмови з директором. Хтось розбовкав, невже Стівенс таке тріпло?

— Я... Я... — бубонів Джейк переривчасто. — Я не знаю.

— Що ти не знаєш?! — не вгавав Кевін. — Ти хотів бути першим? От і маєш!

Хлопець різко відскочив від Джейка та швидко рушив до виходу зі спортзалу.

— Що, педики щось не поділили? — знущаючись, запитав Зак. — Потрібно помиритися за допомогою мінетів один одному!

Кевін закляк на місці, але щось гнало його геть. Та сама невидима сила, яка раніше над ним нависала, провокувала його до втечі, але все так лишити він не міг.

— Кому, як не тобі, краще знати про мінети один одному з твоїм батьком, — буркнув він та швидко залишив залу.

Посмішка на вустах Зака згасла, він стояв мов укопаний на місці та більше не видавався таким крутим і гострим на язик. Джейк підвівся з трибун, потираючи забитий при падінні лікоть.

— Я не гратиму, виродки! — злісно вигукнув він до команди, швидко перетинаючи спортивний зал.

Потрібно було швидко наздогнати Кевіна та все пояснити, нехай ці вилупки думають що хочуть, вони все одно не важливі.

— Заку, він не гратиме! — вигукнув Саймон Вілліс перелякано. — А як же перемога та чемпіонат штату?

Зак Мерсер розгублено вдивлявся у порожні трибуни, намагаючись зрозуміти, як їм тепер бути.