Батьківська Фігура

15 березня 2006 року.

Кевін вперше за цей тиждень увімкнув комп'ютер. Він раніше не мав бажання взагалі чимось займатися. Лише сидів у кімнаті, мов в'язень, або ж слухав чужі розмови, ховаючись, аби не побачили. Системник голосно загудів, сповіщаючи про запуск. Перед тим, як загорівся екран та завантажилася система, хлопець заглибився у роздуми, які випалювали його зсередини. Усі навколо проти нього, усі чомусь хочуть його знищити. Навіть мама, яка щиро хотіла допомогти, лише робила гірше. Батько не звертав уваги, у Джейка, скоріше за все, забрали телефон та заборонили контактувати з Кевіном. Він лишився сам. Наодинці з собою та цими пекучими думками.

Він мало їв, майже не спав, боявся кожного шурхоту, але тримався як чоловік — саме так, як його постійно вчив батько. Перед кожним тренуванням, кожною грою тренер Фуллер виголошував промову. Про важливість бути сильним, непереможним, готовим на все. Він завжди наполягав на життєвому кредо: «Ніколи не здавайся та будь-що йди до своєї мети». Кевін так і робив, доки не сталося це жахіття. Він і справді тримався, але заради чого? Він хотів просто втекти, забратися геть від цього будинку, передмістя, поїхати туди, де ніхто його не знає. Але навіть це стало неможливим, адже про нього тепер говорять у новинах та, скоріше за все, пишуть в інтернеті. Коли його зненацька застали журналісти, він впав у ступор, не міг поворухнутися, покликати маму... Йому було знову невимовно страшно, адже вчергове люди намагалися проникнути у його життя та завдати шкоди. Коли пропищало сповіщення, хлопець стрепенувся та поглянув на екран. Надійшли емейли від Джейка з домашнім завданням, яке Кевін не дуже хотів зараз виконувати. Натомість він зайшов у мережу, аби побачити, що про нього пишуть. Якщо чесно, хлопець навіть не подумав про новини, про те, що протест може привернути увагу преси, журналістів...

Він бачив крізь вікно кілька дивних фігур, що сновигали туди-сюди та вирізнялися з натовпу, але подумав тоді, що це просто перехожі, які вирішили подивитися шоу. Набравши на клавіатурі запит «Новини сьогодні», Кевін застиг в очікуванні. Як на зло, сторінка довго завантажувалася та загнала хлопця у найтемніші кути його свідомості. Він подумав про те, що там вже є його фото, адреса, контактний телефон. Чомусь подібне настирливо лізло в голову, не дозволяючи вдихнути на повні груди. Нарешті букви, окремі слова та посилання на сторінки поволі проступали на екрані. Кевін побачив заголовок однієї зі статей, яких було вже чимало.

«Будинок грішника оточили протестувальники»

Клікнувши на посилання, хлопець напружився всім тілом, чекаючи на завантаження. Маленьке коло невпинно крутилося, але сторінка не хотіла з'являтися на екрані. Щось підказало Кевіну, що це знак, який говорить про те, що йому не варто цього бачити. Текст повільно з'являвся на білому тлі, описуючи події біля його дому. Були присутні фото учасників протесту, їхні банери та плакати. Згодом — фотографії поліціянтів та затриманого чоловіка. Кевін майже плакав, хоча до останнього намагався стриматися. Обличчя почервоніло, зайшлося легким печінням та неприємною сверблячкою. Зір затуманили сльози, що виступили й не дозволяли чітко бачити текст та фото. Кевін швидко протер очі рукавом пуловера та прогорнув сторінку вниз. У секції коментарів люди бажали йому смерті, питали про його місце проживання, аби приїхати та перевиховати.

Хтось рекомендував центри зцілення від подібної "недуги". Хлопець швидко вимкнув комп'ютер, намагаючись втекти від побаченого. Його більше ніколи не залишать у спокої, ніколи не забудуть про те, ким він є. Кілька хвилин він сидів у кріслі та плакав. Від болю стискалася грудна клітка. Здавалося, що його серце от-от зупиниться. За якусь мить його істерика перейшла в режим злості та бажання усе трощити. Ці почуття заволоділи не тільки його свідомістю, а й тілом, тому Кевін, рвучко підвівшись, почав завдавати нищівних ударів по монітору руками, згодом бив ногами системник, який від ударів лише злегка посунувся по підлозі, після чого перекинувся на бік. Лють вирувала в ньому та накочувалася великими гарячими хвилями, які провокували Кевіна на звірячий крик розпачу та злості.

Хтось швидко забіг до кімнати та міцно затиснув Кевіна в обіймах, перешкоджаючи вибуховій істериці, яка вирвалася з його тіла. Сльози заважали бачити, тепло, яке приливало до його обличчя, лише додавало сили, аби пручатися та відбиватися від того, хто занадто міцно його тримав.

— Відпустіть мене! — верещав хлопець, зриваючи голос. — Вони все це виклали в інтернет, люди пишуть про мене гидоту!

Дерек міцно тримав сина, затискаючи його аж до болю в руках. Наталі в паніці відійшла до ліжка, не розуміючи, як цьому зарадити. Жінка дивилася на те, як усі страждання та замовчана лють рвуться назовні та перетворюють її сина на простого хлопчика, який не міг більше терпіти.

— Ви не розумієте?! — кричав Кевін. — Ці люди ніколи не зупиняться!

Хлопець дригав ногами у повітрі, доки його сила не вичерпалася та він не затих в обіймах батька. Дерек нарешті розтиснув руки та, тримаючи сина за талію, провів до ліжка, де повільно вклав його на зім'яту постіль. Чоловік поглянув на Наталі, яка ошелешено витріщалася на Кевіна. Вона була в такому ж шоці, в якому перебував і сам Дерек. Уся ця історія набула зовсім іншого забарвлення, коли він зрозумів, що весь цей час карав хлопця ні за що. Він мовчав, ігнорував, прикидався, що нічого не сталося, але це було найбільшою його помилкою, адже він не бачив сина, він бачив втрачене майбутнє та свої мрії, яким не судилося збутися.

16 березня 2006 року.

- Ти точно готовий? — запитала Наталі у сина. — Якщо тобі не хочеться туди їхати, ми все скасуємо.

Кевін поглянув на маму, згадавши, як вона сильно хотіла влаштувати фотосесію та з нетерпінням на неї чекала. Звісно, йому було страшно, але сидіти до кінця своїх днів у будинку було рішенням нічим не кращим за вихід із нього. Там досі були протестувальники, які, здається, не їли, не спали, не ходили до туалету, а лише стовбичили у них перед будинком. Кевін ніяк не міг зрозуміти, як це допомагає відстоювати родинні цінності та світогляди, адже сам хлопець їхніх прав не порушував. Він намагався жити своє життя. Тренувався, спілкувався з друзями, навчався. Він нікому не заподіяв шкоди, адже його вчили з самого дитинства бути вихованим, слухатися дорослих та завжди допомагати. Хлопець навіть жодного разу не куштував алкогольні напої, хоча його колеги по команді святкували кожну перемогу масштабною вечіркою у пляжному будинку Зака Мерсера.

- Кевіне? — запитала мама, привертаючи його увагу. — Ти впевнений?

Хлопець мовчки кивнув, намагаючись перебороти нав'язливе тремтіння в руках. Наталі ледь помітно усміхнулася та підбадьорливо поплескала сина по плечу. Жінка ще раз його оглянула, вишукуючи у вбранні можливі плями, зім'яті лінії чи розриви тканини. Костюм був ідеальний, як і сам Кевін.

- Ти виглядаєш неймовірно, — сказала мама, геть замилувавшись. — Ти точно впевнений, що ти з нашої родини?

Хлопець зробив спробу посміхнутися, але все, про що він міг зараз думати, — це про натовп перед будинком, який може повестися непередбачувано, коли він вийде на вулицю.

- Любий, я заведу двигун та повернуся по тебе, зачекай тут, — повідомила мама та, вкотре посміхнувшись, повільно вийшла за двері.

Кевін відчував, як його ноги не слухаються та прогинаються, немов пластикові. Долоні дуже сильно спітніли, а костюм неначе стискався навколо його тіла та загрожував ось-ось задушити. Хлопець глибоко вдихав та видихав повітря, але це аж ніяк не допомагало заспокоїти тривогу, яка нависала над ним, мов чорна хмара.

- Прошу, будь ласка, звільніть дорогу! — раптом вигукнула мама на вулиці, змусивши Кевіна підстрибнути.

Це погана ідея, краще йому лишитися тут та перечекати. Але минуло вже два дні, відтоді як він опинився у своєму будинку та став мимовільним його в'язнем. Скільки ще мине часу? Тиждень? Місяць? Рік?

- Та не може бути, що ці придурки тут будуть стояти рік, — вголос промовив Кевін сам до себе.

Голос змусив його відчути легкий свист у вухах, адже він не очікував себе почути. За мить повернулася мама, яка, посміхаючись, простягнула до нього свою долоню. Кевін це зробить для неї, він зможе. Просто пройти кілька метрів та сісти в машину — це не страшно.

- Кевіне, ти в порядку? — запитала Наталі у сина, що стояв у передпокої мов паралізований. Вона махнула рукою та зачинила двері. — Все, йди перевдягайся, подивимось краще фільм.

- Але ж, мамо...

— Кевіне, фотосесію можна перенести, не треба себе змушувати, — перебила його жінка. — Я ж бачу, як тобі страшно.

— Але я не хочу боятися, я вже втомився, — відказав хлопець. — Їдьмо до студії та зробімо кілька фото.

Наталі була хотіла вкотре запитати, чи він у порядку, але прикусила язика. Вона машинально усміхнулася та міцно стиснула долоню сина у своїй.

— Все буде добре, ти в нормі, — промовила жінка заспокійливо.

— Так, я це зможу, — енергійно закивав хлопець та натягнув непереконливу, напружену усмішку.

Коли вони вийшли за двері, яскраве світло сонця на мить засліпило Кевіна, але він примружився та побачив натовп, який різко збудився та почав кричати на повні груди. Принаймні хлопцеві так здавалося. Його вуха боліли, адже вигуки та вереск заполонили повністю його свідомість та наче звукові хвилі атакували тіло.

— Кевіне, сідай до машини! — перекрикувала натовп Наталі. — Не смійте до нас наближатися!

Це вона загрозливо кинула жінці з дошкою, яка діловито прямувала в їхній бік. Вона щось сказала, але Кевін її не почув.

— Ще одне слово, і я подам на вас до суду за переслідування! — закричала Наталі та загородила собою сина, який застиг мов укопаний.

Кевін не міг і кроку зробити, зачаровано дивлячись на весь цей людський зоопарк. Вони плювалися, махали руками, кричали, налітали один на одного та штовхалися. Це більше були не люди, вони були гіршими навіть за хижаків, що можуть нападати на людей.

— Кевіне, сідай до...

Наталі замовкла на пів слові, дивлячись на те, як яскраво-червоний помідор приземляється на праве плече сина та забруднює його костюм своїм соком. Бризки розлетілися в різні боки, заляпавши обличчя та волосся підлітка. Жінка ще якусь мить теж стояла мов воскова фігура, не тямлячи себе від здивування та шоку.

— Горітимеш у пеклі, грішнику! — закричали десь позаду.

Цей вигук моментально повернув Наталі до реальності. Вона рвучко повернулася до натовпу та злісно на нього поглянула.

— Хто це зробив?! — закричала вона. — Ви виродки, псуєте життя мого сина!

— Вашого сина? — запитав молодик у чорній куртці та зухвало витріщився на жінку. — Такі, як він, не повинні існувати, ви самі знаєте позицію Ісуса стосовно подібного гріха, ви вивчали Біблію, але живете всупереч її законам!

Наталі, навіть не думаючи, швидко рушила до того сміливця. Вона не знала, що робить, адже тіло реагувало швидше за підсвідомість. Жінка, піднявши руку догори, заліпила протестувальнику просто межи очі, спостерігаючи за тим, як з його носа починає юшити темна кров.

- Ти говориш про мого сина, виродку! — закричала вона та відступила.

Молодик шоковано витріщався на свої руки та одяг, які залило краплями крові.

— Я... Я викличу поліцію, — безтямно проказав він.

— Виклич для себе психіатра, ти, гівна шматок! — закричала Наталі, відчуваючи пекучий рум'янець на своїх щоках.

Жінка навіть не відразу зрозуміла, що розітнула шкіру між пальцями від удару об широке перенісся того негідника. Вона повернулася до Кевіна та поглянула на його шоковане та перелякане обличчя.

— Кевіне, все добре, ми це відмиємо, — сказала жінка заспокійливим тоном. — Ходімо додому, все буде нормально.

Хоч вона це й казала, але зовсім не вірила своїм словам. Ці люди дедалі більше ставали схожими для Наталі на середньовічних варварів, які вбивають та грабують заради наживи. Вона підтримувала сина за плечі та стискала іншою рукою його долоню. Коли жінка завела хлопця до будинку, то кинула через плече останній, повний ненависті погляд на той звірячий натовп.