Батьківська Фігура

15 березня 2006 року.

- Тобі краще піти спати, я з ним побуду. - сказала Наталі до чоловіка. - Він уже заспокоївся, а коли що, я тебе покличу.

Дерек уважно поглянув на дружину та кивнув. Він злегка стиснув її плече, перед тим, як піти до їхньої спальні. Напівдорозі чоловік зупинився у коридорі та повернувся.

- Ти впевнена? - запитав він нерішуче. - Не хочу тебе лишати, та й певне не засну сьогодні.

Наталі змучено посміхнулася та притислася до Дерека у легких обіймах. Вона досі відходила від побаченої істерики, яка трапилася доволі неочікувано. Жінка не подумала про те, як почувається її син. Вона думала про розмови з поліціянотом, директором, протест, журналістів, але забула про найважливіше. Почуття свого сина. Кевін мужньо та тихо переживав усе це всередині, але сьогодні воно вирвалося та переросло у реальний напад. Дивлячись зараз на те як хлопець мирно сопе лежачи на своєму ліжку, Наталі трохи заспокоювалася. Вона не могла зрозуміти, що з нею не так? Чому вона не може підтримати, вислухати. Чому не може захистити сина так, як повинна робити це матір?

- Я принесу нам щось попити, якщо ти хочеш. - запропонував Дерек. - Ніч буде довгою.

Наталі похитала головою та пройшовши кімнатою сіла на край ліжка. Вона ніжно провела пальцями по руці Кевіна, але той враз сіпнувся, наче не бажав аби до нього торкалися. Жінка простежила за тим, аби Дерек не чув її слів, хоча він вже і так пішов до кухні та нахилилася до сина ближче.

- Що ми зробили не так? - запитала вона у нього. - Ти весь цей час повинен був бути у мене на першому місці, а я займалася усім чим тільки можна, аби лише не бути поряд. Я винна перед тобою, перед нашою родиною.

Вона на мить замовкла, намагаючись перебороти раптовий спазм у горлі. Біль провокував сльози, які одразу ж проступили на очах.

- Я більше ніколи не залишу тебе, ніколи не підведу. - знову проказала жінка. - Я згадую, якими були наші відносини коли ти був маленький. Тоді, ти прибігав до мене, та розповідав про все. Я дуже хочу, аби так було і зараз. Хочу, аби ти міг мені про все розказати не соромлячись.

Наталі випрямилася, змахнула зі щоки сльозу та продовжила дивитися за тим, як мирно спав її син. До кімнати повернувся Дерек, який приніс із собою два паперових пакетика соку та кілька наспіх зібраних сендвічів. Він ніяково посміхнувся та простягнув до неї напій та перекус.

- Я не гарантую що воно смачне, але я бачив як ти готуєш, тому не отруйне, це вже точно. - сказав він та посміхнувся.

Наталі подякувала, але жарти зараз були недоречні. Зрозуміло, що Дерек хотів розрядити обстановку, але вона була зараз не налаштована на подібне.

- Краще не треба так казати. - стишено відказала жінка. - Мені не подобається.

- Ти в порядку? - запитав Дерек. - Я не хотів якось тебе засмутити.

- Я буду старатися, аби повернути все до колишнього стану речей. - сказала Наталі. - Доведеться багато працювати, можливо навіть переїхати, що скоріше за все і так потрібно було зробити ще на початку. Але я звикла вважати, що ми не втікачі, ми не будемо потурати тим жахливим людям та здаватися, як тільки настають якісь труднощі.

Дерек кивнув погоджуючись.

- Я пишаюся тобою, адже ти показала себе справжньою воїтелькою за нашу родину. - сказав він. - Але мене гнітить, що я сам зробив для цього не багато. Я був у такому стані, який важко описати, але я теж хочу докладати зусиль та старатися заради нашої родини. Після цього масштабного проєкту Борігард та Йорк, я братиму менші, аби більше часу бути з вами.

Наталі посміхнулася та вдячно кивнула. Вони все обговорили, поділилися. Це було не тільки приємно, але й необхідно. Раптом Кевін заворушився та відкрив очі.

- Ми вже померли? - запитав він заспано. - Скоро вже час.

Наталі стрепенулася та різко вирівнялася у кріслі. Вона певне заснула, адже усе що сталося змучило її не тільки ментально, але й фізично. Жінка поглянула на сина, який ще досі спав. До кімнати зайшов Дерек, з паперовими пакетиками соку та кривими-косими сендвічами на тарілці.

- Ти що, зробила якусь перестановку на кухні? - запитав чоловік. - Я там нічого не міг знайти.

13 березня 2006 року.

- Кевіне! Кевіне! - гукав Джейк, біжучи за другом. - Зажди, дай усе пояснити!

Кевін не слухав. Він втікав геть від цього кошмару. Від зрадженої дружби, гнилої школи та дурної гри, через яку як виявилося занадто сильно переймався. Хлопець хотів просто заховатися у своїй кімнаті та більше нічого не чути та не бачити.

- Ти повинен мене вислухати! - закричав Джейк.

Піля почутого, щось десь всередині зламалося. Кевін різко зупинився та повільно повернувся до переслідувача.

- Я тобі щось повинен?! - витріщаючись прокричав хлопець. - Ти бляха усім все розпиздів, що я тобі винен, га?! Відповідай, чорти б тебе взяли!

Джейк мовчав та чекав доки друг заспокоїться. Вести діалог в такому тоні було просто не реально.

- Чому ж ти замовк?! - не вгавав Кевін. - Немає чого сказати?!

Він витріщався на друга повними від злості очима. Долоні стиснулися в кулаки, кров просто закипала у венах.

- Я не знав до кого піти, був наляканий та збентежений. - тихо промовив Джейк. - Розказати батькам не міг, адже вони віруючі люди, й заборонили б нам спілкуватися взагалі. А потім згадав слова директора про те, що йому можна все розказати та поділитися.

Кевін мовчки слухав розповідь друга, не вірячи жодному слову. Зараз усе сказане виглядало як виправдання своїм діям.

- Мені було не огидно, не дивно... Просто я злякався. - продовжував Джейк. - Знаєш, у мене було купа часу аби над цим подумати, я не хочу через дрібницю втрачати найкращого друга. Ми стільки всього пережили, невже цей випадок усе зруйнує?

Він повільно підійшов до Кевіна та торкнувся його плеча.

- Невже ти думаєш, що я колись би зробив тобі боляче? - знову запитав Джейк.

Першим поривом було різко сіпнутися та побігти геть, вивільнившись від долоні Джейка, але натомість Кевін дещо пом'якшився у виразі обличчя, але все одно ставився до слів друга з підозрою.

- Як вони дізналися? - запитав хлопець тихо. - Це ж була дурниця, це нічого не...

Голос Кевіна зірвався. Насправді його слова не були правдою. Для нього той необдуманий та спонтанний поцілунок означав набагато більше. Усі останні роки він тільки й мріяв, що про Джейка. Про його губи, тіло, торкання. Хлопець не міг далі продовжувати. Усе так на нього тиснуло, що напевне і втеча не допомогла б. Та й куди бігти, коли від себе не втечеш?

- Дозволь мені допомогти. - тихо проказав Джейк, міцно стискаючи плече друга. - Я справді не хотів аби хтось дізнався, не хотів тебе образити. Повір мені, прошу.

Кевін вдивлявся у таке кохане обличчя, розуміючи що Джейк не відповість йому взаємністю. От тобі й прокляття закоханості у найкращого друга.

- Ми можемо звідси піти? - запитав Кевін. - Я не хочу тут бути.

Джейк полегшено видихнув та кивнув. На його вустах знову загарала осяйна усмішка.

- Ти мені пробачиш? - запитав він з надією.

Кевін якусь мить помовчав, адже просто не мав слів для відповіді. Знаючи людину так довго, ти не повинен у ній сумніватися. Ти не повинен вірити у те, що найближчий друг може тебе зрадити. Але ж чому він повірив? Чому у кабінеті тренера сказав саме про Джейка?

- Я думав ти сказав Саллівану. - нарешті промовив Кевін. - Думав ти...

Джейк раптом його перервав, міцно обійнявши.

- Ніколи та нікому. - прошепотів він на вухо Кевіна. - Ти повинен бути у мені впевнений.

- Різниці наразі немає, адже усі і так знають. - відповів Кевін. - Але мені байдуже, скоро вони забудуть.

Коли обійми перервалися, Джейк уважно поглянув другові увічі. Він начебто шукав підтвердження тому, що Кевін його пробачив.

- Вибач мене, якби я знав, то ніколи б так не вчинив. - проказав він дещо соромлячись.

- Давай звідси підемо та поговоримо дорогою, а там я вирішу, чи тебе пробачати. - відповів Кевін та слабко посміхнувся. - До того ж, скоро почнеться гра, тому краще валити.

Джейк штурхнув хлопця в бік та посміхнувся. Для нього все по трохи поверталося на свою орбіту, хоча до неї ще летіти та летіти.

15 березня 2006 року.

Дерек зайшов до кухні заспаний та роздратований. Галас на вулиці який не вщухав із вчорашнього дня нікуди не подівся. Сусіди виходили сваритися, погрожували поліцією, але все було марно. Протестувальники одразу ж відповідали що мають право на мирну демонстрацію, адже не перетинали межі приватної власності. Які розумні та хитрі виродки.

- Є кава? - запитав він хриплим голосом.

- Доброго ранку, любий. - прощебетала Наталі та поцілувала чоловіка в щоку. - Я приготувала сніданок та підготувала твій костюм. Ти не забув, що ми сьогодні їдемо до директора?

Хороший настрій дружини Дерека трохи збентежив. З огляду на те що відбувалося останні дні, чоловік думав що Наталі буде скаженіти та кидатися на кожного хто попадеться під гарячу руку. Натомість вона посміхалася, готувала сніданок, вибирала для нього костюм...

- Що відбувається? - запитав Дерек з підозрою. - Чому ти так себе поводиш?

Наталі що саме метушилася біля плити кинула на Дерека побіжний погляд повний нерозуміння. Жінка дістала з тостера підсмажені булочки та заходилася мастити їх джемом.

- Ти про що? - не зрозуміла Наталі. - Ти проти сніданку?

- Ні, просто... - Дерек намагався знайти правильні слова, аби не образити дружину. - Дивлячись на нашу теперішню ситуацію, я не думаю що це доречно.

Жінка застигла дивлячись на Дерека. Вона буквально свердлила його очима.

- Я цієї ночі не спала. - відповіла Наталі після паузи. - Я думала над тим, якої реакції від нас очікують. Може думають що ми будемо виправдовуватися, пояснювати, заперечувати. Але я вирішила що не дозволю тим людям псувати життя нашого сина та родини загалом.

- Я розумію, але це виглядає дивно. - вислухавши проказав Дерек. - Це якийсь психологічний блок, чи механізм самозахисту?

- Дереку, це мій свідомий вибір. - холодніше відказала жінка. - Вони хочуть докопатися до слабинки, пробити нашу броню, але я цього не дозволю. Коли ці люди побачать що ми приймаємо сина таким як є, то відчепляться.

- Трохи наївно з твого боку так думати. - відповів Дерек. - Ти бачила чого домоглася Даяна Мерсер всього за два дні. Вона зруйнувала наше життя.

Наталі закотила очі та поставила перед чоловіком тарілку.

- Вона цього б не зробила, якби не її сестра та дурень директор. - сказала Наталі рушивши до кавоварки. - Ти драматизуєш, в той час, коли я все спрощую. Жодної реакції, заяв, спілкування з кимось окрім як з адвокатом, тоді все вийде.

Кевін повільно прокрався вітальнею до кухні, аби послухати розмову батьків. З позавчорашнього вечора у його присутності западала непробивна мовчанка. Коли мама ще вела бесіди ні про що, то батько взагалі закрився та перестав на нього реагувати, наче самого Кевіна більше не існувало. Це можна було зрозуміти, адже тато вважав що його мріям виростити великого спортсмена прийшов кінець. Принаймні хлопцеві здавалося, що той так думає.

- А розмова зі Стівенсом, яку ти на сьогодні запланувала? - запитав Дерек. - Це не дасть йому можливості, згодом вигадати для себе відмазку?

Наталі посміхнулася.

- У нас є докази та свідки. - відповіла вона просто. - Я хочу зробити директору послугу, аби він добре подумав про те, що на нього чекає. Гарріет чула слова Даяни, покупців... Ти чув слова Саллівана у присутності усієї команди, що саме Даяна повпливала на те, аби усі дізналися. Хочеш ти того чи ні, але для можливого суду цього достатньо. Їх змусять свідчити, так чи інакше.

В грудях Кевіна неприємно кольнуло.

- "Для якого суду?" - запитав себе хлопець. - "Що вони затівають?"

Дерек повільно пив каву та жував булочку. Йому не до кінця було зрозуміло, як усе це працює в голові дружини, але сперечатися він не став.

- Завершуй зі сніданком, треба їхати. - проказала Наталі та рушила геть з кухні.

Раптом вона натрапила на сина, здивувавшись його появі.

- Милий, усе гаразд? - запитала вона збентежено. - Ти добре почуваєшся?

Кевін на якусь мить застиг, не знаючи що відповісти. Він помітив, що мама зрозуміла чому він тут стояв.

- Вони там галасують, важко думати. - відповів хлопець. - Як ваш ранок?

- Маємо деякі справи, далі їдемо на роботу. - відповіла Наталі. - Якщо ти хочеш, я запрошу Гарріет Сандерс з тобою посидіти.

Кевін витріщився від здивування.

- Я вже не маленький хлопчик, якось впораюся. - посміхнувся він. - До того ж, у нас є телевізор.

Наталі ніяково посміхнулася, торкнулася руки сина та рушила до сходів нагору. Коли мама зникла на другому поверсі, Кевін пройшов до кухні, де батько вже завершував сніданок.

- Доброго ранку, тату. - привітався хлопець.

Жодної реакції. Батько на нього навіть не поглянув. Якщо чесно, це ранило більше, ніж усі погані слова й насмішки однолітків та інших дорослих.