Батьківська Фігура

17 квітня 2006 року.

— Ви запитали мене, чи вважаю я себе винною? — перепитала Наталі. — Певною мірою так, адже я мовчала... Мені ніяк не вдавалося знайти правильні слова, аби поговорити та все з'ясувати.

— Про що б ви хотіли зараз поговорити? — запитала Клара Пірс, яка уважно слухала.

Наталі знизала плечима та ніяково усміхнулася. Прибравши пасмо заплетеного волосся за вухо, вона втупилася в картину за спиною консультантки, яку вже бачила раніше.

— Я б, напевно, розповіла про те, як хотіла усе змінити. Можливо, зараз жила б зовсім інакше, — відповіла Наталі задумано.

— Ви були незадоволені якістю свого життя? — запитала Клара Пірс.

— Я вже навіть і не пам'ятаю, — зізналася Наталі щиро. — Усе так закрутилося на самому початку, а зараз розділилося на «до» та «після».

— Якби ви тоді пішли іншим шляхом, у вас би не було сина, — підмітила Клара Пірс. — Вас би це влаштувало?

— А чи знала б я про те, що він може у мене бути? — поставила зустрічне питання Наталі.

Клара кивнула та слабко усміхнулася.

— Вас влаштовувало ваше «до», але ви не знаєте, як жити «після», — сказала вона тихо. — Чи ви маєте нові ідеї?

Наталі реально заплуталася. Вона більше не знала, куди рухається ця розмова, але здавалося, що питання ставляться слушні.

— Ідей немає, — відповіла вона просто. — Я навіть не знаю, як прокидаюся щоранку та встаю з ліжка. Це важко пояснити.

Клара мовчки кивала та продовжувала слухати, хоча у кабінеті запанувала тиша. Наталі намагалася не дивитися прямо в очі консультантці, адже якимось дивним чином бачила у них своє відображення.

— Ви якось підвелися з ліжка сьогодні та прийшли сюди, — підмітила Клара Пірс після паузи. — Що вас до цього спонукало?

Наталі задумалася, стенула плечима та вкотре ніяково усміхнулася.

— Ми більше не говоримо, — випалила вона раптово. — Провалля все росте й росте, а ми з цим нічого не робимо.

— Ви не хочете щось робити, — рішуче проказала Клара Пірс. — Ви не вважаєте, що це до чогось приведе. Самі казали, що не можете на нього дивитися.

Це було правдою. На початку скоротилися розмови, аж доки зовсім не зникли. Потім почали відвертатися від прямих поглядів та зустрічей очима...

— Ви гадаєте, це варто припинити? — запитала нарешті Наталі.

Клара Пірс задумалася, не відриваючи очей від співрозмовниці.

— Я не можу вирішувати за вас, але якщо ви готові, то саме час усе змінити, — відповіла вона дуже тихо.

---

13 березня 2006 року.

У кабінеті директора Стівенса панувала тиша. Він сидів за своїм столом у сірому твідовому костюмі та уважно вдивлявся у постать Джейкоба Фолі. Розповідь була не з приємних, і це ще м'яко кажучи. Але він не міг видати своїх справжніх емоцій.

— Містере Фолі, якщо ви прийшли сюди з камерою, аби пошити мене в дурні, вам це не вдасться, — нарешті промовив директор.

— Я так і знав, що ви мені не повірите, — похитав головою Джейк та опустив погляд на свої коліна. — Директоре, ви самі казали, неодноразово нагадували та спонукали нас у подібних випадках звертатися безпосередньо до вас. Це було сказано просто для галочки?

Слова учня трохи застали Стівенса зненацька. Він і справді казав учням на виховних годинах, що у випадках непристойної поведінки, недоречних торкань та інших подібних речей слід повідомляти особисто йому для подальшої взаємодії з батьками та самим винуватцем.

— Ви сказали, що свідків не було, ви перебували у роздягальні наодинці... Як нам довести провину Кевіна Фуллера? — запитав директор.

— Він ні в чому не винен... Я не знаю, — зітхнув Джейк. — Просто видавалося правильним прийти до вас із подібною розповіддю.

— І не дарма, але мені потрібні переконливіші докази, ваша розповідь — це... — директор затнувся.

— Вигадка? — перебив Джейк.

— Містере Фолі, на носі важлива гра, і ви цілком могли вигадати подібне для усунення конкурента по команді. Усім відомо, що Кевін — вправний гравець, а ви тренуєтеся по три години кожного дня...

Очі Джейка розширювалися повільно та плавно.

— Ви можете мені таке казати?! — вигукнув він обурено. — Кевін — мій найкращий друг, він, можливо, реально перехвилювався. Я прийшов сюди поговорити з дорослим, а фактично ще й сам став винним?! Знаєте, ви як учителем були лайном, так і директором стали не кращим!

Спостерігаючи шок на обличчі недодиректора, Джейк вхопив свою спортивну сумку, рюкзак та швидко вилетів із кабінету, немов куля.

— Що це тут за крик? — запитала секретарка, підозріло зазираючи крізь отвір у дверях. — Джейк Фолі знову щось накоїв?

— Ой, Делайло, не зараз, — виснажено відповів Стівенс. — Ці дітки мене в могилу зведуть.

— Та годі вам, я все чула, — змахнула рукою жіночка. — Це ж не міцні стіни, а всього лише скляна перегородка...

— Якщо чула, чому питаєш? — роздратувався директор. — У тебе немає іншої роботи?

Делайла закотила очі та підняла руки догори.

— Та добре, добре... — пробубоніла жінка та рушила назад до свого столу.

Працювати у школі секретаркою Делайлі Стьюарт подобалося. Вона особливо нічого не робила, сиділа за комп'ютером та розкладала пасьянси, іноді заповнювала якісь документи, бігала за дорученнями директора... Але найбільше їй подобалися плітки. Іноді вона таке чула, що аж у грудях хололо. Минулого тижня вона дізналася, що прибиральник відсидів за вбивство, але його взяли на роботу неофіційно, адже він був другом родини Стівенса. Ще раніше жінка стала свідком запальної розмови вчителя фізики та вчительки біології, які бурхливо сперечалися у комірчині щодо свого роману. Сьогодні було навіть краще та соковитіше. Секретарка вирішила одразу ж розказати про почуте своїй сестрі Даяні, адже змовчати було просто несила. Делайла гарячково набирала номер на телефоні, аж слинкою давилася — так кортіло розповісти про сина поважного забудовника, який виявився педиком.

— Будинок Мерсерів, — прозвучало на іншому кінці слухавки.

— Даяно, це я, — схвильовано вигукнула Делайла. — Тут таке сталося, краще сядь.

---

12 березня 2006 року.

- Що, тренування затягнулося? — запитав батько, як тільки побачив сина біля дверей вітальні.

- Так, тренер ще давав останні настанови, а потім я вирішив пройтися пішки, — кивнув хлопець. — Є що на вечерю?

- Мама саме розігріває лазанью, — відповів батько та всівся перед телевізором. — Сьогодні все якось так затягнулося, тому йди питай у неї.

Отакі короткі та відсторонені розмови відбувалися дедалі частіше. Кевін розумів, що батько важко працює, втомлюється, але для нього це не було переконливим аргументом. Звісно, вони жили в достатку, з привілегіями, але цього було замало. Дерек Фуллер усе своє життя намагався виховати з Кевіна спортсмена, який буде успішним, відомим та багатим. Навіть зараз, згадуючи проведений у дитинстві час із батьком, Кевін розумів, що це постійно були всього-на-всього якісь спортивні активності. Одного дня під приводом побути разом Дерек запросив його на пробіжку. Іншого — вони вирушили на риболовлю, що закінчилася плаванням на швидкість. Повторювалася історія з дідом Полом та батьком, але тепер Дерек замінив свого батька, а Кевін — Дерека. Через травму спортивна кар'єра чоловіку більше не світила, тому він вирішив втілити свою мрію та амбіції через сина. Міркуючи про все це, Кевін навіть не помітив, як зайшов до кухні. Він стовбичив біля холодильника та стежив за тим, як мама порається з вечерею.

- Любий, як тренування? — запитала Наталі, тепло усміхнувшись, коли його побачила.

Вона саме діставала з духовки фольговану форму із запашною запіканкою.

- Та як завжди, — відмахнувся Кевін. — Хвилююся перед грою, а ще...

Він замовк на пів слові, мало не вибовкавши матері про те, що сталося у роздягальні.

- А ще що? — перепитала Наталі. — Щось сталося?

Вона вичікувально дивилася на Кевіна, але він просто усміхнувся та пішов до шафи з тарілками.

- Я допоможу поставити все на стіл, — сказав він тихо.

Наталі знизала плечима та повернулася до лазаньї.

- Сьогодні був такий божевільний день, ти не повіриш, — проказала жінка, розрізаючи запіканку на рівні, акуратні шматочки. — Еллейн захворіла, місіс Гарріс повідомила, що виходить на пенсію... На мене звалилися всі їхні обов'язки!

- Ну то звільняйся, — почувся голос батька. — Я заробляю достатньо, а ти тим часом можеш нарешті робити те, про що мріяла.

- Якщо ти про теплицю та овочі, я вже це зробила, — відповіла Наталі, розкладаючи на кожну з розставлених тарілок по шматочку. — Лишилося лише чекати врожаю. А що робити в інший час? Ця робота теж приносить мені задоволення, своєрідне хобі...

Вона зітхнула та похитала головою. Кевін помітив, що мама виглядає виснаженою, але все ж щасливою.

— Тоді ти могла б підробляти на будівництві! — захоплено вигукнув батько. — Хоча ні, ще таку вродливу дівчину хтось захоче в мене вкрасти.

Він широко усміхнувся та підморгнув Наталі. Остання лише скорчила гримасу та відповіла усмішкою навзаєм.

— Попри всі труднощі в роботі з проєктом «Борігард та Йорк», ти на диво в доброму гуморі! — підмітила Наталі, сідаючи за стіл та розстеляючи на колінах білу серветку. — Вочевидь, треба тебе більше закидати важкою роботою.

Кевін розмову батьків навіть не чув. Перед очима досі стояв поцілунок із Джейком, який ніяк не можна було відігнати. Це було схожим на раптові спалахи фотокамери, від яких ти міг на мить осліпнути. Хлопець не мав апетиту, тому длубав виделкою запіканку, яка тягучим павутинням сиру залишалася на тарілці. Переживаючи внутрішнє потрясіння, Кевін думав про те, що буде потім. Його кишки в животі закручувалися від думок про важливу гру, про необдуманий вчинок... Чому він взагалі це зробив? Невже це й зветься «піддатися пориву»? Дружба з Джейком тривала чи не з самого дитинства. Вони разом пройшли крізь перші дні школи, перші тренування, перші травми. Усе це їх поріднило, хоча згодом Кевін почав дивитися на Джейка інакше. Хлопець не міг цього пояснити, але якимось дивним чином став звертати увагу на волосся, статуру, пухкі губи... Здавалося, що просто одного дня він прокинувся інакшим. Як таке взагалі може бути? Як ти ввечері лягаєш спати однією людиною, а на ранок прокидаєшся іншою? Коли він подорослішав, то флешбеками повернулися деякі спогади. Кевін зрозумів, що його ніколи не цікавили дівчата, а парочки, які бігали коридорами школи, викликали огиду. Вони стояли по кутках, ховалися у роздягальні після тренувань, під трибунами у залі та на полі... Але було дивне відчуття та нерозуміння: чому Кевін не прийшов до цього раніше? Чому він ніколи не думав про те, що з ним щось не так? А може, це саме він нормальний, а світ навколо — ні?

— Кевіне, розкажи про свій день, — прозвучав голос мами. Вона ніжно торкнулася його долоні, привертаючи до себе увагу. — Окрім тренування ще було щось цікаве?