Батьківська Фігура

13 березня 2006 року.

Зайшовши до місцевого супермаркету у другій половині дня, Наталі вловила кілька дивних поглядів сусідів, що одразу ж відверталися, коли вона на них дивилася. Це видалося дивним, але жінка була заклопотана покупками та приготуванням майбутньої святкової вечері, приводом для якої стане перемога команди її сина в останній грі перед чемпіонатом штату. Звісно, Наталі була впевнена в перемозі. Звісно, вона всією душею вболівала за Кевіна та знала, що він цілком вправний, аби виграти у команди суперників. Недарма ж Дерек його навчав та посилено тренував? Крокуючи поміж полиць з охайно виставленими товарами, Наталі думала над тим, що б краще приготувати. Часу було небагато, робота виснажувала, але прогавити останню гру сезону вона не могла. Кевін її чекатиме та виглядатиме серед вболівальників на трибунах спортзалу. Враз до проходу заїхав візок, який перед собою котила Даяна Мерсер. Огидна та пихата колишня королева балу, яка завагітніла ще в школі, аби прив'язати до себе чоловіка. Гени родини Стьюартів були настільки ж сильними, наскільки слабким був інтелект. Мама Наталі колись розповідала, що Керолін Стьюарт — матір Даяни та Делайли — зробила те саме з сином тодішнього мера, аби пригрітися у стінах великого маєтку та стати членкинею багатої родини. Наталі вже приготувала фірмову посмішку та свій улесливий тон, але Даяна, високо задерши голову, пропливла повз, навіть не вітаючись. Це було для неї нетипово, адже що одна сестра, що інша ніколи не пропустили б шансу поласувати новими плітками та обговорити місцевих мешканців їхнього спального передмістя.

— Даяно! — гукнула Наталі. — Даяно Мерсер!

Остання навіть вухом не повела.

— Ну і котися, стара кобило, — пробурмотіла собі під ніс жінка. — Це ж яку треба мати впевненість у собі, щоб аж бути дурною?

Наталі ще довго ходила серед стелажів, обираючи продукти, і невпинно вловлюючи на собі дивні погляди. Це починало її дратувати. Сьогодні жінка вирішила не псувати собі настрій та не звертати уваги на цих невігласів. Вони жили у передмісті Нью-Йорка, а не в степах Оклахоми, але, вочевидь, байдуже, де живе людина, коли обирає поводитися немов зарозуміле гівно.

— Гарріет, доброго дня, — ввічливо привіталася Наталі з касиркою. — Сьогодні святкуємо перемогу, еге ж?

— Вітаю, місіс Фуллер. Так, я тримаю кулачки за наших сміливих бійців, — хихотнула дівчина та заходилася пробивати товари сканером.

Наталі стрималася, аби не закотити очі. Прозвучало так, наче вони йшли на війну, а не на останню гру сезону. Раптом жінка побачила позаду менеджера супермаркету на ім'я Тед. Він голосно прочистив горло та підкликав до себе касирку.

- Вибачте, місіс Фуллер, я на хвилинку, — усміхнулася Гарріет ніяково та пішла геть від каси.

Наталі усміхнулася навзаєм, хоча ситуація починала її напружувати. Жінка бачила, як Тед щось активно шепоче на вухо касирці. Остання кинула побіжний погляд на Наталі, вкотре усміхнулася та, кивнувши, повернулася на своє робоче місце.

- Емм... Ви... Вибачте, місіс Фуллер, але наш супермаркет не може продати вам товари, — затинаючись, проказала дівчина.

- Не зрозуміла? — перепитала жінка. — Як це — не можете продати товари? Якщо справа у картках, то я можу розрахуватися готівкою...

- Наталі, просто йдіть звідси, — вигулькнула нізвідки Даяна. — Вам тут нічого не продадуть.

— Перепрошую, але вас, місіс Мерсер, це не стосується, — натягнувши фірмову посмішку, відповіла Наталі. — Гарріет, у чому справа?

— Я... тут таке діло...

Касирка зам'ялася та опустила очі. Усі присутні біля каси виглядали вороже налаштованими, й лише Даяна самовдоволено посміхалася.

— Знаєш, а відправити сина до спортивної команди, аби це виправити, було непоганою ідеєю, — знову вставила свої п'ять центів Даяна. — Але, вочевидь, щось пішло не так.

Наталі нічого не розуміла, але бачила, що з якоїсь причини їй тут не раді.

— Не знаю, що з вами коїться, але годі поводитися так, наче ви кращі за мене, — промовила жінка. — Я маю готівку, прийшла купити ваші товари, а ви починаєте говорити неприємні речі.

Наталі напружилася та відчула, як її щоки палають. Усі присутні в супермаркеті витріщалися на неї, окрім касирки, що опустила очі та стояла непорушно біля свого робочого місця.

— Неприємним є гріх, який ви принесли до нашого району! — раптом вигукнув Тед. — Я не збираюся вас обслуговувати, йдіть геть!

Наталі оторопіла від почутого та перевела здивований погляд на менеджера.

— Про що ви говорите? — запитала вона тихо.

Впевненість її залишила, так само як і хороший настрій.

— А ви не знаєте? — запитала Даяна вдавано здивовано. — Ви виховали педика, що нападає на беззахисних учнів нашої школи!

— Я не розумію, про що ви говорите? — запитала Наталі збентежено. — Що ви кажете про мого сина?

— Останнє спокійне прохання залишити будівлю, інакше вас виведе охорона! — гримнув Тед.

Наталі відкрила рота, аби заперечити, але зрозуміла, що щось доводити чи пояснювати цим людям було марно. Вона оглянула присутніх, залишила візок та повільно пішла до виходу, відчуваючи, як десятки кинджалів-поглядів впиваються їй у спину.

— Місіс Фуллер, вибачте! — вигукнула Гарріет та на очах у всіх, покинувши касу, побігла за жінкою.

— Потурання гріху! — закричав Тед. — Тебе звільнено!

Гарріет на мить застигла, розвернулася до колишнього боса та посміхнулася.

— Засунь собі своє звільнення у те місце, у яке зазирає мій брат кожної п'ятниці, — єхидно кинула дівчина та побігла за Наталі до виходу.

Стара леді Флоренс Бінгем, яка весь цей час стояла біля стенда з дешевим алкоголем, підійшла до Даяни Мерсер та слабко штурхнула її в бік.

— Сьогодні п'ятниця, — проказала вона буденно, наче вела з Даяною довгу розмову.

Остання витріщилася на покупчиню та швидко побігла до виходу, забувши про свої покупки.

---

13 березня 2006 року.

Безсонна ніч далася взнаки. Хоч хвилювання та страх виснажили Кевіна, сон не йшов. І саме зараз, коли батько підвозив його до школи, він заснув. Парадокс у природі.

— Юначе, ми приїхали, — делікатно потрусив сина за плече Дерек. — Ти в порядку?

Останнє він запитав скоріше для галочки, адже стан сина його насправді не цікавив. Кевін сонно роззирався та намагався зрозуміти, де він перебуває.

— Ми вже приїхали? — перепитав хлопець. — Вибач, мене вирубило.

— Гляди, аби подібного не було на грі, я маю на тебе надію! — весело та бадьоро вигукнув Дерек.

— «Ага, це все, що ти маєш», — подумалося Кевінові, але він швидко відігнав подібні думки.

— Я піду, — натомість промовив хлопець та, схопивши із заднього сидіння свою сумку, поволі вибрався з авто.

— Сину! — гукнув батько наостанок. — Я люблю тебе.

Кевін застиг, не розуміючи, як на це реагувати. Відповісти взаємністю? Проігнорувати? Підлітки часто так роблять після подібних проявів тепла від своїх батьків.

— Я теж тебе...

— Зустрінемося на грі, не пошийся у дурні, — перебив Дерек та, усміхнувшись, повільно поїхав від затіненої гілками дерев будівлі школи.

— «Варто було ігнорувати, завжди!» — закричав подумки Кевін та, зітхнувши, рушив до входу свого корпусу.

Натовпи учнів юрмилися біля шафок, у проходах, біля сходів. Не було жодного вільного закутка, де можна було б хоч трохи перевести дух. Йдучи довгим коридором повз кабінет директора, Кевін раптово наштовхнувся на Джейка, який саме прожогом вилітав із дверей.

— Ох! — вигукнув Кевін, підвівши погляд.

Ось і він. Його найкращий друг, який згодом буде віддалятися та відвертати погляд при зустрічі в холах школи.

— Я не... — почав було белькотіти щось Джейк, але, побачивши Кевіна, знітився.

— Я хотів би поговорити, — швидко перебив Кевін, хапаючись за можливість. — Ми можемо зараз поговорити?

Кевін дивився на друга з надією. Він просто хотів усе пояснити та забути той ніяковий момент як страшний сон. Джейк шумно видихнув та мовчки кивнув. Хлопці пройшли трохи далі коридором та зупинилися біля входу до кафетерію. Кевін якийсь час мовчав, адже не міг підібрати слова для початку розмови. Уночі, коли він про все це думав, здавалося, що заговорити буде легше.

— Кевіне, ти не маєш через усе це турбуватися, буває різне, — промовив Джейк, перериваючи паузу. — Я нічого поганого не думаю і дружбу нашу завершувати не планую, тому все окей.

Хлопець провів поглядом двійко дівчат, що саме виходили з кафетерію.

— Ти це серйозно? — запитав Кевін тремтячим голосом. — Я думав, що ти не захочеш навіть говорити. Хотів тобі вчора зателефонувати, але вирішив, що це було б дивно.

— Чому дивно? — запитав Джейк. — Я вже маю мобільник, можеш дзвонити на нього.

Кевін знітився та слабко посміхнувся. Якщо чесно, йому від серця відлягло. Він цілу ніч крутився в ліжку, не розуміючи, що робити далі, боявся йти до школи, дивитися в очі знайомим. Але чому ж він думав, що всі знають? Може, тому, що боявся, що Джейк комусь розкаже? Це було дивно — міркувати про подібне та зароджувати у своїй свідомості сумніви щодо друга. Джейк би ніколи його не зрадив, і навіть після ніякового пориву він від нього не відвернувся. За його спиною грюкнули двері, ще хтось промайнув повз та пішов ліворуч від того місця, де стояли друзі.

— Чуєш, я б хотів попросити тебе нікому не казати... — затнувся Кевін. — Це було дурницею, яка не варта уваги.

Джейк мовчки перевів погляд на стіну позаду друга. Про дещо він таки не подумав.

— Знаєш що, ти йди на урок, а я скоро підійду, — промовив Джейк, гарячково кваплячись іти в протилежну від кабінету фізики сторону.

Кевін провів друга поглядом, зауваживши, що той поводиться якось дивно. Може, його реакція та заспокійливі слова були всього лише ввічливістю, а може, сам Кевін щось собі надумав? Зітхнувши, він розвернувся та пішов на урок. Крокуючи коридором, Кевін думав про те, що все занадто легко завершилося примиренням. Йому здавалося, що він того не гідний. Але з іншого боку, вони ж із Джейком не чужі люди! Чому якась прикра випадковість повинна їх роз'єднати? Єдиним нюансом було те, що це аж ніяк не випадковість, а багаторічне бажання наважитися на подібне. Йому стало трохи легше, наче він скинув із плечей важкий вантаж. Дихалося вільніше, тремтіння у тілі саме собою кудись зникло. Лишалося відігнати нав'язливі думки та сумніви. Цей день обіцяв бути вдалим, адже Кевін подивився в очі страху та переборов його. Так само він опанує і хвилювання перед грою та обов'язково переможе.