Батьківська Фігура

16 березня 2006 року.

Після стресу вчорашнього дня та сутичок з протестувальниками, ентузіазм Наталі дещо збавив оберти. Але коли вона цього ранку помітила на календарі обведену дату з написом сімейна фотосесія, то знову загорілася новою ідеєю яка допоможе краще відволіктися та показати громаді, що вони живуть так як жили до скандалу та його виходу за межі їхнього передмістя. Жінка не хотіла згадувати про поліцію, журналістів, що точно як протестувальники заполонили тротуар та дорогу перед будинком. Вона хотіла чогось простого, буденного, такого, що їй добре було знайомим.

- Ти теж помітила дату? - запитав Кевін, який чи не вперше вийшов зі своєї кімнати, в якій замкнувся ще з вчорашнього дня.

- Так, я про це зовсім забула. - кивнула Наталі. - Це буде хорошим приводом для нас, як для родини побути разом та провести цікаво час.

- До скандалу та мого зізнання, приводи побути разом не потрібні були. - підмітив хлопець. - Зараз, ми навіть не те що разом не вечеряємо, ми нормально не говоримо.

Наталі змахнула з плеча волосся та поглянула на сина скоса.

- Це не через тебе, синку. - відповіла вона. - Просто зараз складні часи та є проблеми які варто вирішити.

- Найближчим часом через судову тяганину, проблеми не зникнуть. - проказав Кевін, дістаючи з холодильника пластиковий бутиль з молоком.

Наталі застигла на місці, адже не очікувала від сина подібної репліки. Вона знала, що він чекає на відповідь та цілком можливо спіймає її на брехні, якщо вона не скаже правду натомість.

- Про яку судову тяганину мова? - запитала вона вдаючи нерозуміння.

Кевін кинув короткий смішок та поглянув на матір, закотивши очі. Він пройшов до столу та налив молоко до тарілки з пласцівцями.

- Це якось тупо вдавати, що ти не розумієш про що я кажу. - проказав хлопець. - Це ще раз підтверджує, що мене не існує, раз ви обговорюєте свої питання не думаючи про те, що я це можу чути.

- Кевіне, я тебе розумію, ми збиралися тобі сказати коли прийде час. - здавшись, розпочала пояснювати мама. - Ми маємо це зробити, адже ті люди які у цьому винні, не можуть залишитися безкарними. Я читала в інтернеті, про різні речі. Їх звісно не посадять, але наслідки будуть. Вагомі.

- І це щось змінить? - запитав Кевін. - Це якось компенсує нанесену мені шкоду? Це якось прибере насмішки, плітки, протести? Все це робиться для того, аби відплатити їм тією ж монетою, хоча ми говорили вчора про те, що не будемо тим людям уподоблятися.

Наталі помітила серйозний погляд сина, який розмішував пластівці. Вона не хотіла брехати, вдавати, але їй здавалося що й правда може нашкодити. Звісно не так, як недомовки та секрети, адже це вона вивчила на власному досвіді.

- Тато вже поїхав? - перервавши коротку тишу запитав хлопець.

- Та... Так. - розгублено кивнула жінка та налила собі вже другу чашку кави. А було лише пів на дев'яту. - Ти проти фотосесії?

Вона бажала змінити тему, адже ставало доволі ніяково та дивно.

- Я не казав що проти, але на нас же будуть витріщатися сусіди, фотограф буде дивитися, а це жах самісінький. - саркастично проказав хлопець. - О, я маю ідею, відвезете мене туди у багажнику, аби ніхто не бачив.

Він повернувся до поїдання своєї страви, невпинно намагаючись втопити набридливі жовті кільця.

- Кевіне, навіщо ти так? - запитала Наталі. - Ми твої батьки та любимо тебе, чому ти думаєш, що ми соромимося того, ким ти є?

- Ви можливо і не соромитеся, адже у вас просто немає виходу. - кинув Кевін. - Батькову поведінку ти побачила, мене реально не існує, принаймні для нього.

Наталі підійшла до столу та присіла навпроти сина. Вона протягнула до нього долоню, але він свою відсмикнув.

- Кевіне, ти не правий, нам просто треба більше часу. - пояснила Наталі.

Хлопець поглянув на неї з-під лоба та пирхнув.

- Навіть якби цього всього не сталося, ваша реакція була б тією ж, у тому разі, коли б я сам про все розказав без тиску та страху. - відповів Кевін. - Тому б нічого по факту не змінилося, все нормально.

Хлопець далі грався зі своїми пластівцями, а Наталі пила каву. Будинок Фуллерів заглибився у тишу, якщо не враховувати голоси що доносилися знадвору.

14 березня 2006 року.

Наталі крізь вікно у вітальні спостерігала за тим, як Дерек намагається вести переговори з протестувальниками. Жінка думала, що після розмови по телефону та запевнянь що він усе владнає, Дерек вигадає щось краще. Приїхав чоловік через двадцять хвилин після дзвінка, й одразу ж пішов вирішувати питання з невігласами. Вона не чула що чоловік говорив, але бачила по обличчях непроханих гостей, що вони не сприймають його серйозно. Якщо вже бути до кінця чесною, то Дерек не був вже таким оратором, яким себе вважав. Колись на відкритті будівлі яку він допомагав проектувати, йому випала честь виголосити промову. Кидалися в очі люди, які відверто під його подяки та пояснення щодо зведення балок куняли та позіхали прикриваючи вуста. Наталі здавалося, що Дерек скоріше приспить набридливих крикунів, чим про щось з ними домовиться. Та й про що було взагалі говорити? Цей випадок з самого початку показав, що вирішення питання дипломатичним не буде. Коли ідіотка з широко виряченими очима та фанерою у руках вигукнула що Наталі матір прислужника диявола, останній увірвався терпець.

- Вони підуть? - запитав Кевін, що притулився до одвірка.

Наталі підскочила, адже її брутально вирвали з роздумів. Вона розвернулася та поглянула на сина.

- Ти був правий, коли пропонував викликати поліцію. - відповіла Наталі. - Тато з ними говорить, припрошує, в той час, коли треба діяти агресивно. Вони своєю чергою слів не добирають.

Кевін кивнув та слабко посміхнувся.

- Ми ж не будемо робити так, як вони? - запитав хлопець. - Якщо почнемо сваритися та конфліктувати, це більше скаже про нас, ніж про них.

Наталі задумалася над словами сина. Жінка ніяк не могла зрозуміти, в кого ж пішов цей прекрасний та мудрий хлопець?

- Ні, ми не будемо сваритися, я й того середнього пальця, показала спересердя. - зізналася Наталі. - Просто це все дуже важко, наче як кошмарний сон, від якого не можеш прокинутися.

Кевін уважно вислухав та кивнув, поділяючи емоції та почуття мами. Єдине що його трохи вкололо, так це те, що ніхто не запитав як почувається він. Адже до будинку прийшли люди, які намірівалися вилити свій гнів та ненависть саме на нього...

- Доки твій батько грається у дипломата, я зателефоную до поліції. - враз проказала мама. - Не повинно бути так, що ти у своєму власному домі не почуваєшся у безпеці. Так ще й сусіди будуть косо зиркати та обговорювати.

- Ага, адже головне тут сусіди. - саркастично промовив Кевін та взявши руки в замок на грудях втупився у маму поглядом.

- Ти знаєш, я не це сказала. - буркнула жінка. - Я розумію як тобі не просто, тому роблю усе можливе.

- Усі роблять зараз усе можливе. - відповів Кевін. - Навіть ті ж самі люди на дворі, рвуть свої голосові зв'язки для того аби зробити все від них залежне.

Він повернувся та повільно пішов до кухні. Наталі кинула повний розпачу погляд на те місце де щойно стояв син. Вона було знову поринула у свої думки, але грюкнули вхідні двері й до будинку повернувся Дерек.

- Це якісь чорти, а не люди. - проказав він, безсило падаючи на диван. - Знаєш, розмова була подібна до тієї, яку ведуть атеїст та віруючий. Один доводить що Бог є, а інший що немає. І обидва можуть помилятися.

Наталі мовчки вислухала його запальну промову та набрала номер 911.

- Я дзвоню до поліції, нехай це буде їхнім клопотом, з мене досить. - сказала жінка та притисла слухавку до вуха.

- Ти думаєш вони це зможуть владнати краще за мене? - запитав Дерек. - Успіхів.

Він на мить заплющив очі, намагаючись почути свої думки крізь крики знадвору, які знову лунали крізь закриті вікна. Наталі ж, чекала на відповідь оператора, але виявилося що лінія перевантажена.

- Ну звісно, не відповідають адже усі оператори зайняті. - пирхнула вона та кинула слухавку на крісло. - Певне весь район зараз намагається викликати поліцію через галас.

Дерек хмикнув.

- Я здивований, що вони не викликали їх раніше. - відповів чоловік. - Взагалі, мені цікаво як ці телепні дізналися про Кевіна?

Наталі мовчки дивилася на чоловіка та намагалася зрозуміти що їй сказати. Вона повинна була почати не легку розмову, адже зараз усе зводилося до нейтральних обговорень проблеми протесту під будинком.

- Дереку, я хочу поговорити про інше. - промовила жінка. - Ми вчора сильно посварилися через те що сталося, але ми повинні знайти шлях до примирення заради Кевіна.

Чоловік мовчав лежачи з заплющеними очима. Він точно її чув, адже Наталі дуже добре знала коли і як він лягав спати. А дрімати серед дня він не любив, хіба що його зморили майже безсонні ночі.

- Я розумію що ти на мене злишся, але проблема не в нашій родині, ні в Кевіні, проблема у тих людях, що все це почали. - продовжувала говорити жінка.

- Я не злюся на тебе. - раптом відповів Дерек. - Я злюся на саму ситуацію. Мені не легко про це говорити, але сьогодні я мав час подумати та переосмислити те що сталося.

- Справді? - м'яко запитала Наталі та присіла поруч на диван.

- Так, ми повинні не з'ясовувати стосунки між собою, а зробити це з людьми, які все створили.

Наталі замислилася над словами чоловіка, ніжно торкаючись його долоні. Вона враз відчула давно забуте почуття, яке раніше гріло її душу. Багаторічний шлюб спотворила рутина, яка колись притупила емоції, відчуття прихильності, любові.

- А знаєш, ти маєш рацію. - ствердно проказала вона після паузи. - Я знаю з кого почати вирішення нашої проблеми.