Батьківська Фігура

---

Наталі витріщалася на своє відображення у дзеркалі, намагаючись зібрати думки до купи. Маленька вбиральня церкви не дозволяла відійти подалі, аби оглянути своє вбрання в повен зріст. Чорна сукня до колін, хутряна накидка на плечі та маленький капелюшок, що прикривав собою скромну зачіску. Зараз жінка відчайдушно шукала слова, які скаже присутнім про свого сина та їхню родину загалом. В голові роїлися сотні гарних речень, але правильних вона не могла зловити. Наталі закликала саму себе зібратися та нарешті зрозуміти, що варто казати. Жінка хотіла, аби люди зрозуміли, яким насправді був та лишається Кевін. Але усе, про що вона могла згадати, так це момент, коли знайшла сина без ознак життя. Також перед очима стояли проестувальники, Даяна Мересер, що з огидою дивилася на неї в супермаркеті, лікар коронер, що сказав про не виключене самогубство. Спогади перервав гучний та настирний стукіт у двері. Вочевидь Дерек вирішив її поквапити.

- Хвилинку! - хриплим голосом озвалася жінка, та, витерши вологі руки паперовим рушником, кинула останній погляд на своє відзеркалення.

- Ти в порядку? - запитав Дерек, що весь цей час стовбичив біля дверей туалету. - Процесія готова відправлятися до місця поховання.

- Зрозуміла, ходімо. - кивнула Наталі, не бажаючи відповідати на перше питання, адже по ній було добре видно, що вона не в порядку.

Від церкви до останнього місця спочинку Кевіна було йти приблизно хвилин десять. Попереду крокували батьки, далі йшли усі, хто захотів віддати шану та попрощатися з другом, знайомим, однокласником, учнем. Прийшла вчителька Кевіна з хімії, тренер Салліван, Саймон Вілліс з батьками, адвокат Міллз, Клара Пірс з лікарні, та навіть сама королева Даяна Мерсер, яка була присутньою від імені заможної родини та славнозвісної династії мерів. Наталі тоді це не здивувало, адже вона розраховувала на те, що пліткарка та гнила подоба жінки тут обов'язково з'явиться. Знову заглибившись у свої думки та переживання, Наталі навіть не помітила того, як люди вже займають місця перед встановленою труною. Вона опустилася на перший стілець біля Дерека та поглянула на священника, що одразу почав промову, молитву та відспівування.

- Ми зібралися тут для того, аби відсвяткувати життя Кевіна та його шлях на цій грішній землі. - провадив отець Мерфі. - Вихована у любові, доброті та правді дитина, сьогодні відправляється до світлого та чистого Раю, хоча нажаль так рано. Ми звикли, що молоді люди, у яких все попереду, живуть довге, насичене життя, яке відкриває перед ними нові горизонти, можливості, події та спогади. Сьогодні ми не прощаємося з цим хлопчиком, ми лише говоримо "до зустрічі".

Наталі кинула вкрадливий погляд через плече на Даяну, яка сиділа мов заморожена статуя. Жодних емоцій, жодних порухів зморшок на обличчі. Це було не дивно, адже маючи кам'яне серце, про які емоції може йти мова?

- Бог нічого не дає та не забирає без причини. - провадив священник. - Ми віримо у всепрощення гріхів, у волю нашого Бога та його всесвітній задум для кожного на цій землі. Ми повинні оплакувати Кевіна, але заразом і святкувати його присутність у кожній квітці, кожному листочку, кожному промінчику сонця.

Він трохи помовчав, закрив свою Біблію та прочистив горло.

- Наразі, надаю слово матері Кевіна, Наталі. - проказав він та відійшов від труни.

Жінка кивнула до отця Мерфі на знак подяки та підійшла до сина, якого ніжно торкнулася рукою. Вона поглянула на його чисте, світле обличчя, яке сяяло навіть у таку хмарну погоду.

- Вітаю усіх присутніх. - проказала вона, дивлячись на людей, що сиділи на стільцях у три ряди. - Ви добре знаєте Кевіна, та те, яким він був. Спортсмен, популярний у школі, добрий, ввічливий, розумний. Я розумію, що будь-яка мати буде говорити про свою дитину лише хороше, але ви знаєте, що це правда. Сьогодні я довго підбирала слова, які вам скажу. Думки губилися, забувалися, бігали одна поперед одної надто швидко та хаотично.

Наталі замовкла, намагаючись стримати сльози. Вона кинула швидкий погляд на Дерека, що закрив обличчя руками та сидів у напів зігнутій позі. Вдихнувши переривчасто на повні груди, жінка повернулася до промови.

- Я вирішила просто розказати вам, з чого все почалося. Одного дня, перебуваючи на закупах у супермаркеті, я відчула, як на мене витріщаються, при прямому зоровому контакті відводять погляд, а згодом відмовляють у покупках. Я не могла зрозуміти чому, адже це єдиний великий магазин району, у якому я вже не вперше робила покупки. Згодом з'ясувалося, що за усім стоїть Даяна Мерсер, яка намовила менеджера проти мене. Обманом змусила пізніше тренера поставити замість Кевіна свого сина Зака, після чого вони програли вирішальну гру перед чемпіонатом штату. А зробила вона це через те, що її молодша сестра розказала їй, що мій син гей. Працюючи секретаркою директра, Делайла Стьюарт почула приватну та конфіденційну розмову з учнем, і, плюнувши на всі правила та принципи, поділилася інформацією, яка згодом переросла у протести, переслідування, цькування в мережі та потім спричинила подію, через яку ми усі зараз тут. Ви можете подумати: невинна плітка, вона не хотіла зашкодити... Але не для мене.

Наталі перевела подих, не відриваючи погляду від Даяни, яка втискалася у своє сидіння, аби стати якомога непомітнішою.

- Ми б могли все заперечити, збрехати, але обрали інший шлях, адже не хотіли, аби наш син боявся та соромився себе. - продовжила вона. - Я ніколи б не подумала, якими можуть бути люди. За своє життя я бачила різне, але подібного - ніколи. Чомусь за усіма посмішками, компліментами, виставами та матчами ти забуваєш, якими є люди насправді. Вони можуть своїми діями довести до смерті. Здатні лише кількома невинними на їхній погляд словами зруйнувати родину та забрати життя молодого хлопця.

Наталі помітила, як усі присутні крадькома зиркають на Даяну, не вірячи в почуте. Більшість з них не знали про те, що розповіла Наталі, тому були щиро здивовані.

- Школа, директор Стівенс, сама Делайла так ніколи й не визнали своєї провини та не вибачилися. - продовжувала говорити Наталі. - Єдине, що зробило правління, так це звільнило їх обох з роботи. Без суду, без розголосу, аби не втратити репутацію та престиж. Я сьогодні ховаю сина, а вони відбулися лише кількома дисциплінарними доганами та звільненням. Немає справедливості у цьому світі.

Раптом Даяна Мерсер підскочила зі свого стільця та повільно рушила, пробиваючись до виходу, повз інших людей. Наталі це помітила, та не збиралася залишати без уваги.

- Місіс Мерсер! - вигукнула вона. - Я рада, що ви прийшли. Тікаєте від нас сьогодні рано? Щось трапилося вдома, чи правда не дає вільно дихати?

Жінка зупинилася на місці та завмерла. Вона стискала ручки своєї сумочки Gucci та панічно ворушила очима, намагаючись вигадати, що сказати. Наталі свердлила її поглядом, вичікувально тупцяючи носком туфлі по траві.

- Вочевидь, місіс Мерсер треба подумати, тому дайте їй хвилинку. - сказала Наталі після паузи. - Я чула, Делайла поїхала геть з міста? Маю надію, вона влаштується на бодай якусь роботу після того, що зробила. Хоча ти ж, як хороша сестра, будеш її підтримувати!

- Наталі, годі. - процідив крізь зуби Дерек. - Заради Кевіна.

- Так, вибач. - кивнула жінка. - Я не повинна була так себе поводити, нехай вона йде. Це було сміливо, сюди прийти після всього.

Даяна, не повертаючись, пішла геть від місця поховання, швидко крокуючи газоном серед сусідніх могил. Наталі провела її поглядом та повернулася до своєї промови.

- Мені було важко зрозуміти, прийняти, але я забула про свого чоловіка, який страждає не менше за мене. - сказала вона. - Ми зробили все для нашого сина, але не побачили його таким, як він був, у цьому наша невичерпна провина.

Витираючи сльози, Наталі було рушила до свого місця, але враз помітила фігуру юнака, який здригаючись від мовчазних ридань стояв біля могили за кілька метрів від місця проведення церимонії. То був Джейк Фолі. Він тримав у руках маленький букет квітів, який сильно стискав у долонях. Усі присутні повернули погляди в напрямку, куди дивилася сама Наталі, вишукуючи те, що вона побачила. Жінка застигла на місці, не знаючи як реагувати, але ноги самі понесли її до хлопця, який трусився в істериці та шмигав носом.

- Місіс Фуллер, простіть! - вигукнув Джейк. - Мій батько не пускав мене, навіть взяв вихідні, аби не дозволити мені піти до Кевіна! Простіть мені, що я не зміг бути поруч. Я такий винний перед вами та перед ним!

Наталі мовчки затисла хлопця у міцних обіймах, відчуваючи його горе усім тілом. Вона не зронила ані слова, доки Джейк плакав та беззупину просив пробачення. Вона розуміла його, чула та приймала усі слова та пояснення. Дивним чином, через ці обійми та почуття, вона почала поволі прощати саму себе, хоча ще цього не усвідомлювала.

17 квітня 2006 року.

- Куди ти поїдеш? - запитала Наталі спершись плечем об одвірок.

Дерек похапцем складав свої речі до валізи, намагаючись не дивитися на дружину.

- Поки поживу у мотелі, а далі знайду квартиру. - відповів він.

- Давай я тобі допоможу, тут багато речей. - знову сказала Наталі та рушила до ліжка, на якому лежали валіза та дорожня сумка.

Дерек схопив дружину за руку, немов би кажучи цим жестом, що не потребує допомоги. Це був його перший дотик до неї за довгий час. Не чуттєве торкання, а відчужене, позбавлене почуттів. Наталі на мить застигла, дивлячись на купу сорочок які безладно лежали у сумці. Дерек так і не навчився пакувати речі, хоча вона неодноразово показувала. До неї не одразу дійшло, що йому було зараз не до охайного складання свого одягу. Якусь хвилину вона мовчки стояла та спостерігала за його біганиною від шафи до ліжка, і назад.

- Я не буду заважати, піду поки до вітальні. - тактовно повідомила жінка.

- Дякую, так буде краще. - відповів чоловік, не припиняючи запихати одяг до валізи. - Я візьму кілька Кевінових речей, якщо ти не проти.

Наталі завмерла, не розуміючи, як реагувати. Що він хоче з собою взяти? Особисті речі, можливо футболку? Зрозумівши, що питати треба не в самої себе, вона вийшла зі стану заціпеніння.

- Що саме ти хочеш взяти? - промовила вона, дивлячись Дереку у спину.

- Підписаного командою м'яча, думав саме про нього. - відповів він. - Грати все одно немає кому.

Наталі кивнула на знак згоди та було вже пішла до виходу з кімнати, але Дерек її зупинив черговим запитанням.

- То як, можна? - сказав він.

Жінка не одразу зрозуміла, що мовчазний кивок для людини, яка на тебе не дивиться, це не відповідь.

- Так, я думаю що це хороша ідея. - вголос промовила вона, та швидко вийшла за двері.

Крокуючи вниз сходами, вона задивилася на стіну, на якій були акуратно розвішені фотографії у красивих рамках. Наталі прискіпливо вивчала кожне фото, спостерігаючи за тим, як вони з року в рік змінювалися. На першому вони сиділи обіймаючись, на інших трьох вже значно далі один від одного. Ці непомітні зміни впроваджувалися якось самі по собі, і з цим нічого не можна було зробити. Хіба що повернути час назад. Зітхнувши, вона пішла до вітальні, де заходилася складати речі. Сил це робити зовсім не було, але й лишити так теж не можна. Старі відеокасети, одяг, якісь прикраси, все безладно валялося на підлозі. Наталі такого б не витримала. Вона все акуратно та старанно сортувала, аби не переплутати написи та вміст кожної коробки. На очі трапилася касета з четвертим днем народження Кевіна. Жінка посміхнулася, адже це був один з найкращих днів її життя. Тоді ще були живі батьки, навіть бабуся приїхала з Флориди. Якби ж не сраний рак, вони могли б ще жити та бути поруч. Мама завжди знала, як підтримати, мала правильні та влучні слова. Не довго думаючи, Наталі увімкнула касету та сіла на підлозі в оточенні коробок та решти не розібраних речей.

-"Кевіне, дивися в камеру!" - почувся нетерплячий вигук Дерека. - "За хвилинку будуть подарунки!"

- "Годі вже тицяти ту штуку йому в обличчя, що це за неподобство?!" - буркнула бабуся за кадром.

Наталі посміхнулася та продовжила дивитися запис. Це було так давно, але наче як вчора. На очі знову навернулися сльози, які бриніли на віях та ось ось готові були покотитися щоками.

- "Усім увага, несу торт!" - оголосила Наталі, після чого Дерек навів на неї камеру.

Вона була тоді вбрана у красиву персикову сукню з короким рукавом, а волосся заплела у два простеньких хвостики.

- "Дмухай на раз два три!" - весело кинула мама Наталі до онука.

Звісно, що Кевін був надто малий, тому свічки задули замість нього Дерек та Наталі. Далі ще були матеріали із самого святкування, подарунки, ігри та танці. Жінка навіть забула, що запрошувала тоді на свято клоуна, який, до речі, нікому не сподобався, а лише лякав дітей до істерик. Той урок Наталі засвоїла доволі швидко.

- "Позуйте на камеру!" - гукнув Дерек, фільмуючи, як Наталі танцює з маленьким Кевіном.

Сміх лився рікою, як власне і напої, яких дорослі не оминали. Навіть бабуся нишком крала заборонене лікарем вино. Наталі спостерігала за тим, як інші дітки бавляться з Кевіном у маленькому басейні, бачила, як її батько розрізає торт, як мама виголошує тост. Зараз Наталі дуже хотіла повернути ті часи. Слоьзи невпинно котилися по підборіддю та крапали на долоні. Радість та теплі спогади змішалися з горем та болем, який нічим не можна було вилікувати. Дерек прочистив горло, делікатно повідомляючи що знаходиться у кімнаті. Наталі здригнулася та поглянула через плече, адже навіть не чула, як він зійшов сходами та поставив біля входу валізу та сумку.

- Ти вже їдеш? - запитала вона схвильовано та заходилася вставати з підлоги. - Я саме натрапила на святкування дня народження, тому трохи заглибилася у спогади.

Дерек мовчки вислухав, жодного разу не поглянувши на ще законну дружину.

- Я повідомлю, в якому мотелі зупинився, та зв'яжуся з адвокатом. - проказав чоловік, намагаючись приховати емоції. - Якщо ти не проти, я візьму машину, але згодом поверну.

- Так, так, без проблем! - вдавано бадьоро погодилася Наталі. - Може б ти хотів трошки зі мною подивитися?

Вона показала рукою на телевізор та сіла назад на килим. Жінка почула кроки та те, як чоловік сідає на край дивану. Наталі знову увімкнула запис, де бабуся обіймала Кевіна та дарувала йому великий конструктор. Вона посміхалася та спостерігала за тим, як праонук оглядає подарунок та сміється. Наталі й сама не стримала усмішку, милуючись маленьким обличчям сина та виразними очима.

- Це було так мило, я не можу! - вигукнула вона та повернулася до Дерека, але не застала його у кімнаті.

Він пішов. Не прощаючись, не обіймаючись, нічого взагалі не сказавши. Тихо забрав валізи та вийшов за двері. Наталі враз сильно заплакала, зрозумівши, що лишилася геть сама.

---

17 березня 2006 року.

Наталі вирішила піти з роботи трохи раніше, тому накупила у магазині смаколиків та поїхала додому, аби побути з сином. Звісно, що босс був не задоволений, але вона і так робила більшість роботи, навіть ту, яка у її обов'язки не входила. Їдучи похмурою вулицею, жінка зауважила, що немає протестувальників. Це було дивно, адже вона вже звикла, що вони перебувають перед будинком. Наталі вважала їх своєрідним продовження їхнього району.

- Невже нам нарешті дали спокій? - запитала себе жінка, пильно оглядаючи свій дім, тротуар та дорогу. - Не можу у це повірити!

Швидко заїхавши на під'їзну алею, Наталі вибралася з авто, забрала з багажника пакунки та рушила до вхідних дверей. Прововтузившись кілька хвилин з ключами, які не хотіли слухатися, вона нарешті потрапила до передпокою. Важко дихаючи, жінка роззулася та пішла до кухні, де нарешті скинула важкий тягар у формі двох паперових пакетів. Їй здавалося, що вона перегнула палицю, але купила все, що так любить Кевін. А як відомо, смаколиків мало не буває.

- Кевіне, ти любиш свою маму? - вигукнула жінка та вийшла до сходів крізь їдальню. - Думаю, що полюбиш ще сильніше, адже я купила усе твоє улюблене. Сьогодні у нас буде вечір кіно. Я думала переглянути щось із жахастиків, але я надто для того ляклива, тому виберемо щось разом. А там, гляди, і тато приїде. Кевіне?

Наталі якусь мить чекала на відповідь, але, не отримавши її, пішла сходами догори, аби перевірити сина.

- Ти ж не можеш так довго спати? - запитала вона. - Чи, можливо, знову сидиш у своїх навушниках...

Жінка пройшла коридором, зупинилася біля дверей кімнати та прислухалася. Було тихо. Наталі спало на думку налякати його, але цього і так вистачало. Чому він її постійно лякав, а їй не можна? Хоча з огляду на все, що сталося, це видавалося реально недоречним. Злегка постукавши, Наталі прочинила двері та побачила свого сина, закутаного у покривало. Він реально спав. Це виглядало так мило, що їй навіть не хотілося його будити.

- Кевіне? - лагідно проказала жінка. - Ти ще спиш?

Раптом вона наступила на пластиковий помаранчевий флакончик з під пігулок. Коли Наталі підняла його з підлоги, то прочитала, що це було снодійне прописане Дереку, адже він не міг спати через хвилювання, пов'язані зі стресовим проєктом на роботі.

- Кевіне, я розумію що ти не можеш спати, але пити снодійне тата без дозволу не можна! - вигукнула жінка.

Зазирнувши до пляшечки, Наталі зрозуміла що вона порожня. Якесь дивне відчуття тривоги накотилося на неї, та забилося гучно у скронях. Вона пройшла ближче до сина та ледь торкнулася його руки. Він навіть не поворхнувся, тому жінка заходилася енергійніше трусити його за плечі, очікуючи, що він от-от відкриє очі та буркне, аби вона забиралася з кімнати. Жодної реакції.

- Кевіне, прокинься! - закричала Наталі, не припиняючи його шарпати за футболку. - Відкрий очі, синку!

Жінка майже плакала, намагаючись привести сина до тями, вона дала йому сильного ляпаса, але навіть після цього хлопець не реагував. Раптом якийсь підсвідомий імпульс змусив її зупинитися. Відійшовши від Кевіна, вона затисла рота руками, відчуваючи гарячі сльози на обличчі. Тишу кімнати враз розрізав гучний істеричний крик, який змусив навіть птахів що сиділи на дереві біля будинку полетіти геть.