Батьківська Фігура

17 квітня 2006 року.

Наталі припаркувалася біля будинку, але ще хвилин п'ять сиділа та повторювала у себе в голові слова, які сьогодні скаже. Хаотичні думки не дозволяли зосередитися всю дорогу від лікарні, а їхала вона трохи більше чим пів години. Здавалося, що ти просто починаєш розмову та вона продовжує литися невимушено, але це була не така розмова. Не було сил більше терпіти цей хаос у підсвідомості, але й втекти не було куди.

- Може просто сказати, та й по всьому? - запитала себе жінка, дивлячись на відображення свого обличчя у дзеркалі заднього виду. - Але це остаточно поставить крапку в історії нашої родини...

Наталі шумно видихнула та поклала чоло на кермо. Було важко. Невимовно. Але чи було їй легко весь цей час? Чи почувалася вона вільною висловлювати свої почуття так, як заманеться? Можливо, вона отримала підтримку, а не дистаціювання та мовчанку?

Раптом вона згадала слова Клари Пірс про те, що кожен переживає горе по своєму. Хтось, ховається від світу та замовкає, а хтось, як Наталі, шукає людину з якою може поговорити. Такою людиною стала саме консультантка у лікарні, яка допомогла більше, чим усі ті хороші слова які казали її знайомі та колеги. Нарешті зібравшись із силами, Наталі вийшла з машини та повільно, крок за кроком рушила до вхідних дверей будинку. Хотілося вибити нав'язливі та гучні думки з голови, аби там нарешті настала тиша. Пройшовши крізь передпокій до вітальні, вона з подивом збагнула, що у всьому домі горіло світло. На увімкненому екрані телевізора відтворювався білий шум. Дерек сидів на дивані в оточенні старих коробок з речами, які вони зазвичай тримали на горищі.

- Що ти робиш? - запитала жінка, злегка насторожившись.

Відповіді не було. Дерек і далі мовчки витріщався на екран, навіть не повівши вухом у її бік. Наталі підійшла ближче та побачила на підлозі старі касети з відеоматеріалами з минулого.

- Навіщо ти їх дістав? - знову запитала вона, але цього разу з нотками злості у голосі. - Відповідай, чорти б тебе вхопили!

Чоловік витріщався на екран, продовжуючи мовчати. Це було доволі дивно, адже видавалося, що Дерек у своєрідному трансі, чи апатії... Наталі не могла сказати напевне, адже нічого у цих станах не тямила. Вона повільно опустилася в крісло біля дивану, продовжуючи вдивлятися в обличчя чоловіка.

- Нам треба поговорити. - проказала вона після паузи. - Я повинна дещо тобі сказати, але боюся зробити боляче.

Жодної реакції на її слова. Здавалося, що вона говорить з порожньою кімнатою. Дерек мовчки витріщався на екран, навіть не ворушачись. Його права рука лежала на пульті керування, а інша мертво звисала з поруччя дивану.

- Дереку, я не можу більше мовчати. - знову сказала жінка, хоча не розуміла навіщо. - Я не можу так жити. Як ми вирішимо це питання?

Ще якусь мить, вона сиділа та мовчки дивилася в обличчя чоловіка, але не витримавши рвучко підвелася та відібравши пульт вимкнула телевізор.

- Ти маєш якось зреагувати на мої слова! - закричала вона розпачливо. - Що нам тепер робити?

Закипаючи від злості, вона замахнулася та дала Дереку ляпаса. Долоню обпекло наче від торкання до гарячої поверхні.

- Поговори зі мною! - знову закричала Наталі. - Чому ти не хочеш поговорити?

- Бо я не можу на тебе дивитися. - раптово відповів чоловік. - Я не можу, бо мені соромно та боляче бачити твої очі.

Наталі отетеріло витріщилася на Дерека та відчуваючи, як підкошуються ноги, опустилася на край дивана поруч. Вона відчула, як спиною пробіг неприємний морозець.

- Про що ти кажеш? - не зрозуміла жінка.

- Я не можу бачити тебе у такому стані. - відповів Дерек. - Ти живеш далі, наче нічого й не трапилося. Готуєш, ходиш на роботу, їздиш на тренування... Ти вже забула Кевіна, в той час, коли я досі у скорботі.

Від почутого, жінка стиснула кулаки аж до болю. Вона хотіла накинутися на чоловіка та віддухопелити його за ці слова. Першими реакціями були не здивування, шок, сором. Вона відчула саме злість та агресію по відношенню до нього.

- Тобто я винна у тому, що стараюся щось робити та жити далі? - запитала вона. - А ти знаєш, як мені важко кожного дня вствати з ліжка? Ти хоч раз запитав, через що проходжу я, та як важко змушувати себе рухатися вперед? Ти лише сидиш наодинці зі своїми думками! Не миєшся, не голишся... Чорт забирай, і я тут винна?!

Наталі враз підскочила та, перечіпаючись через старі коробки, вибігла з вітальні. Їй потрібно було заспокоїтися, інакше вона реально на нього накинеться та щось заподіє. Нарешті він заговорив, але це не ті слова на які вона чекала. Це перша їхня розмова за два тижні. Хоч він на неї досі не дивився, але вона почула його голос.

- Можна вважати це проривом. - сказала вона сама до себе забігаючи до ванної кімнати. - Я так не можу, не можу...

Наталі вмилася холодною водою та поглянула на своє відображення у дзеркалі. Потрібно діяти, адже іншого шансу може й не бути. Звісно, що їй було його шкода, але наразі себе було шкода більше. Це тотальний егоїзм, але вона, не здаючись, кожного дня намагалася з ним заговорити, хотіла розказати про свої почуття, але він ніби й не слухав. Вимкнувши за собою світло у вбиральні, вона рушила назад до вітальні, де в тій же позі застала свого чоловіка.

- Я хочу розлучення. - сказала вона коротко.

Запанувала тиша, яку, як здавалося Наталі, можна розрізати ножем. Мовчанка, знову стара добра подруга.

- Ти мене чув? - запитала жінка, хоча знала, що Дерек мав хороший слух. - Я не можу так більше жити, не можу тягнути все на собі.

Ще якусь мить Дерек мовчав, але враз підвівся з дивана, поправив халат та пройшов повз дружину.

- Зберу свої речі. - коротко повідомив він, йдучи сходами нагору.

17 березня 2006 року.

Наталі повільно йшла коридором лікарні до поста медсестер. Вона мружилася від яскравого світла люмінесцентних ламп, яке, розсіюючись, різало очі. Пройшовши повз медичну каталку, жінка на мить зупинилася та поклала руку на стіну. У повітрі пахло медикаментами, мийними засобами та якоюсь, притаманною лише лікарням, затхлістю. Наталі глибоко вдихнула та видихнула, намагаючись перебороти темряву, яка зненацька накотилася на очі та могла будь-якої миті спровокувати втрату свідомості. Шум та свист у вухах від частого дихання повільно повертали її до реальності. Їй сказали запитати про все на посту, але не уточнили, на якому саме. А може, їй і казали, та вона забула. Повз пробігло кілька санітарів, що несли у руках червоні пластикові холодильники. Жінка звернула на них увагу, адже у подібних, але більших, вони тримали пиво на барбекю та різних літніх посиденьках. Плюс у тому, що можна було взяти до рук кубик льоду та охолодитися. Наталі підійшла до конторки, за якою сиділа огрядна афроамериканка; бейджик на рожевій формі свідчив про те, що її звати Сара.

— Перепрошую, я...

Раптом задзвонив телефон, що змусило Наталі підстрибнути на місці та водночас зіщулитися від гучного звуку.

— Хвилинку, мем, — сказала медсестра та взяла слухавку. — Лікарня Бельв'ю, слухаю вас.

Зависла ніякова тиша, доки Сара слухала того, хто телефонував.

— Лікаря Брайсона не буде до наступного тижня, — проказала афроамериканка після паузи. — Телефонуйте його інтерну або пишіть на пошту. Гарного дня.

Вона поклала слухавку та поглянула на Наталі.

— Чим можу допомогти? — запитала медсестра. — Прийомні години вже завершилися.

Наталі розгублено поглянула на жінку, не знаючи, що сказати. Вона підмітила красиву та сяючу шкіру медсестри, стриманий макіяж та якісну перуку, яка коротким боб-каре обрамляла щоки.

— Мем, чим можу допомогти? — повторила вона своє запитання. — Ви заблукали?

Наталі намагалася зібрати думки докупи, але ті розбігалися, мов маленькі кошенята. Вона оглядала працівницю лікарні так, наче вона зараз почне показувати циркові трюки.

— Мені сказали підійти до вас, — нарешті вичавила з себе жінка. — Коронер повинен мені повідомити новини.

Сара кивнула та заходилася набирати номер на телефоні. Очікуючи на відповідь, вона уточнила ім'я та прізвище, за якими варто шукати документи. Хвилини тягнулися невимовно довго, здавалося, Наталі простояла біля конторки цілу вічність. Вона спостерігала за тим, як медсестра щось говорить у слухавку, кладе її та звертається до неї.

— Лікар Едельман скоро підійде, зачекайте доти на канапі, — повідомила Сара, вказуючи рукою на софу, що стояла трохи далі коридором.

Наталі повільно кивнула, подякувала та, хитаючись, рушила до місця для очікування. Краєм ока вона помітила, що медсестра Сара знову кудись телефонує. Вона не чула самої розмови, але чомусь відчувала, що мова йде про неї. Впавши на кушетку, жінка сперлася на стіну, закинула голову догори та заплющила очі. Їй здавалося, що це всього лише сон, кошмар, від якого вона ніяк не може прокинутися. Шалені думки пролітали одна поперед одної, не дозволяючи зосередитися. Наталі міцно вхопилася за тканину блакитної кофтинки та стиснула її до болю. Відчуваючи його, вона все ж впевнилася в тому, що це не сон, це кошмар наяву.

— Місіс Фуллер? — запитав жіночий голос, змусивши Наталі стрепенутися. — Моє ім'я Клара Пірс, ви не проти, якщо я біля вас посиджу?

Наталі застали зненацька, тому вона лише спромоглася кивнути та трохи підсунутися на кушетці, забираючи свою сумочку з сидіння. Новоприбула була одягнена у красиву чорну кофтину, штани та білий халат. Образ доповнювала дуже коротка стрижка та довгий чубчик набік.

— Ви лікарка? — запитала Наталі, не розуміючи, чому ця жінка до неї прийшла. — Це, певно, вас викликала медсестра, але я чекаю на лікаря Едельмана.

Нова знайома слабко усміхнулася та промовчала. Наталі здивовано зиркала на жінку, але ніяк не могла допетрати, чому вона сидить поруч та ким працює у цій лікарні. Може, вона асистентка лікаря? Може, юристка... Але ні, юристи не носять білих халатів.

— Можливо, ви б чогось випили? — запитала Клара Пірс. — Хоча, скажу чесно, лікарняна кава — це помиї.

Наталі похитала головою, усміхнулася, але воліла посидіти в тиші.

— Є автомат на вулиці...

- Місс Пірс, я не налаштована на короткі розмови, тому не треба, — перебила її Наталі. — Я не знаю, що вам потрібно, але якщо бажаєте тут сидіти, робіть це мовчки.

Клара Пірс кивнула. Вона, вочевидь, розпочала розмову з хибної теми.

— Я соціальна працівниця при лікарні Бельв’ю, — пояснила жінка. — Моя робота полягає в тому, аби допомагати людям пережити травматичні події. Робота з родинами, пацієнтами. Сара і справді мене викликала, прийміть мої щирі співчуття.

— Мені це не треба, я в порядку, — відказала Наталі, не задумуючись. — Ви дарма прийшли, у мене все добре.

Вона міцно стиснула сумочку на колінах та повернула голову в інший бік. Клара вирішила просто сидіти мовчки, адже співрозмовниця висловилася цілком ясно. За мить двері в кінці коридору відчинилися. З них показався немолодий сивий чоловік, у білому халаті що поважно крокував в їхній бік. Наталі напружилася усім тілом та машинально вхопила Клару Пірс за руку.

— Місіс Фуллер? — запитав чоловік, підійшовши. — Я лікар Едельман, коронер.

Він мовчки кивнув Кларі в якості вітання.

— Попередньо можу лише сказати, що це передозування комплексом різних пігулок, але чекаємо на результати токсикології, — продовжив лікар. — Не виключено самогубство. Ви говорили з поліцією?

— Так, патрульні мене про щось розпитували та давали підписувати папери. Але я погано пам'ятаю через все що сталося, — розгублено проказала жінка, похитуючись з боку в бік. — Мені лише казали не торкатися та не пересувати тіло, а поліціянти щось там фіксували після від'їзду парамедиків.

— У такому разі, вони проведуть розслідування, та повідомлять вас окремо, — офіційним тоном відповів Едельман. — Лишаю вас Кларі, щиро співчуваю вашій втраті.

Чоловік розвернувся та пішов коридором, вочевидь, назад до свого кабінету. Наталі ще міцніше вхопилася за сумку та ніяково відпустила долоню консультантки.

— Вибачте, я...

Вона враз замовкла та відвела погляд.

— Не вибачайтеся, — відповіла Клара Пірс та м'яко усміхнулася. — Можливо, вам потрібно комусь зателефонувати? Я можу зробити це для вас.

Наталі кілька секунд мовчала, але раптом згадала про Дерека. Цей спогад обпік її зсередини та змусив відчути сором і страх.

- Мій чоловік не знає, — відповіла вона кволо. — Він нічого не знає, а я не сказала.

Наталі повільно закрила обличчя руками, намагаючись відігнати від себе думки про те, що для Дерека ось-ось увесь світ розділиться на «до» та «після».