Батьківська Фігура

13 березня 2006 року.

Кевін та Джейк здається ніколи так відверто не говорили. Те що сталося, їх ще більше зблизило. Останній постійно вибачався, пояснював, розпитував про усе на світі. Цей вечір для Кевіна був найгіршим та найкращим водночас.

- Ти гадаєш варто сказати батькам? - запитав Кевін, коли обоє сіли на лавочку у маленькому парку. - Вони все одно десь почують, то вже краще від мене...

Джейк поглянув на друга з-під лоба.

- А ти сам хочеш казати? - запитав він. - Невідомо, якою буде реакція.

- Та отож. - кивнув на знак згоди Кевін. - Я не знаю, але здається батьки таке відчувають навіть раніше, чим сама дитина. Типу поведінка, схильності.

- Якщо ти говориш про ігри з ляльками, то через це всі проходили. - відповів Джейк.

Кевін посміхнувся та поглянув на друга запитально. Джейк помітивши погляд, зашарівся та відвернувся.

- У такому малому віці, ти ще себе не тямиш. - пояснив він після короткої паузи.

- Авжеж. - погодився Кевін сміючись. - А якщо серйозно, то тут не стереотипні ігри з Барбі, чи подібне. Мені здається батьки знають своїх дітей найліпше, тому можуть таке відчувати, помічати... Типу можливо забувають, чи не хочуть подібного, але вони бачать.

- Якщо дитина грається не в машинки та солдатики, це нічого не каже. - відповів Джейк. - Є фази розвитку, періоди...

Кевін враз зловив себе на думці, що вони занадто розсудливо та серйозно обговорюють подібні речі. Такого хлопець ні з ким не відчував. Говорити про все, ні про що, навіть мовчати... Це було приємно та заразом доволі зріло для їхнього віку. А може, Кевінові просто так здавалося. Коли ти знаходиш єдину людину у цілому світі, яка бажає тебе пізнати, бути поруч...

- Знаєш, я дякую тобі. - враз промовив Кевін. - Я завдяки тобі стільки всього навчився, зрозумів. Мені просто хочеться це сказати.

Навіть у такій темряві вечірнього парку, було помітно що Джейк посміхається. Він кивнув та вдарив друга в плече.

- Нікому про це більше не кажи. - промовив хлопець та весело хихотнув. - Я можливо буду заздрити та ревнувати.

- Та невже?! - вигукнув Кевін посміхаючись.

Якусь мить, вони ще вовтузилися на лаві, але момент веселощів раптово закінчився, повертаючи хлопців до гіркої реальності. Сміх затих, пропали жарти.

- Мені це було потрібно, але вже час повертатися додому. - промовив Джейк. - Це все дуже дивно.

- Ти про що? - перепитав Кевін напружившись.

- Усе це. - відповів Джейк. - Я стільки всього накоїв, а ти досі сидиш зі мною та смієшся.

- Може ти припиниш, нарешті? - вигукнув Кевін. - Завтра про це вже ніхто не згадає, тому облиш.

- Все одно, мене гнітить цей вчинок. Розмова зі Стівенсом. - повідомив Джейк. - Це було такою тупістю...

Кевін поглянув на друга та заспокійливо посміхнувся.

- Ти мені все пояснив, я пробачив. - сказав хлопець. - Навіщо до цього повертатися?

- Мені здається, що це все не скоро забудеться. - відповів Джейк. - Я несвідомо підставив нашу дружбу під удар, невже це нічого не значить?

- А постійне обговорення щось змінить? - поставив зустрічне запитання Кевін. - Тому давай поволі рухатися вперед та розходитися по домівках.

Джейк ніяково посміхнувся та підвівся. Він ще досі переживав, це було помітно навіть по його рухах. Переривчастих та тремтиливих.

- Ходімо. - кивнув Кевін в сторону тротуару. - Вже пізно, гра напевне закінчилася та всі розійшлися.

14 березня 2006 року.

Ранок був дуже напружений та тихий. Кевін сидів у своїй кімнаті та не виходив, переживаючи емоційне потрясіння, у яке вилилася вчорашня розмова з батьками. Останні ж, зараз метушилися та збиралися на роботу, не проронивши ані слова. Жахливі крики та скандал не вщухали аж до глибокої ночі. Батько звинувачував маму у приховуванні секретів, вона ж оборонялася та казала що хотіла усе достименно дізнатися, перед тим, як щось йому казати. Вона повідомила, що не хотіла псувати йому гру та святковий настрій, що тато сприйняв як недолугу відмовку та виправдання. Кевінові довелося закрити вуха подушкою, адже з'ясування стосунків між батьками провокувало ще більше сліз.

- Я постійно думав, чому Салліван так поводиться, чому прибрав Кевіна зі списку гравців на грі! - волав Дерек, не переймаючись що його хтось почує. - А ось воно що! Як так вийшло, що наш син виявився геєм? Як ця інформація поширилася на весь район?

- Я вже тобі казала, це почала Делайла Стьюарт! - відповіла Наталі тоді. - Даяна сказала мені вчора вдень.

- Тобто це почала секретарка директора?! - приголомшено витріщився Дерек на дружину. - Чому ти мені не подзвонила одразу ж, як вийшла із супермаркету? Чому ти нічого не скзазала?!

- Я тобі вже пояснила, чому. - холодним тоном відповіла жінка. - Ти так чекав цієї гри, так натхненно тренував Кевіна...

- Це повна хрінь! - кричав Дерек. - Все одно ті тренування були до дупи, невже було так важко тримати язика за зубами?!

- На що ти натякаєш? - запитала Наталі уважно дивлячись на чоловіка. - Невже ти думаєш, що це Кевін винен? Може це він розпустив про себе плітки, а не Джейк Фолі пішов та розбовкав усе Стівенсу? Може це наш син, хотів тобі так помститися, за те, що ти перетворював його у свою міні копію, раз у самого нічого не вийшло?

Дерек враз замовк та з відкритим ротом поглянув на дружину. Вона горіла люттю зсередини. Зазвичай тиха, розсудлива та спокійна жінка кудись зникла, змінившись на розлючену та гостру на язик гарпію. Чоловік похитав головою та взявши свою подушку пішов геть з кімнати гримнувши дверима. Кевін безсило плакав, слухаючи усі ті жахливі слова. Він не міг зупинитися, адже істерика накочувалася немов хвилями та душила його з новою силою. Через деякий час, він чув що й мама плаче у темряві батьківської спальні. Хлопцеві хотілося піти до неї та втішити, але це вочевидь було зайвим. Він сам того не помітив як заснув, а вже зранку прислухався до гулких кроків та брязкання посуду. Жодних розмов, лише тиша та всеосяжна ніяковість, які роз'єднали їхню родину.

- Можливо мені не варто було щось казати? - пошепки запитав Кевін у самого себе. - Але тоді б, сказав хтось інший. Колеги на роботі, сусіди чи просто інші знайомі.

Хлопець не міг зрозуміти, за що його карають? Чому ті люди так на нього напосілися? Він зробив щось погане? Вбив когось, пограбував? Скоріше за все, вони карали його за те, що він був іншим. На тому крапка. Раптом у двері постукали. Кевін швидко витер рукавом кофтини сльозу зі щоки та швидко вирівнявся на ліжку.

- Любий, я буду їхати на роботу. - проказала Наталі заглядаючи до кімнати крізь шпарину. - Тобі щось потрібно?

- Ні мамо, дякую. - похитав головою хлопець.

Якусь мить, жінка ще постояла а потім м'яко посміхнулася.

- Вибач мені за те, що тобі довелося вчора почути. - сказала вона ніяково. - Ти повинен зрозуміти, це не легко усвідомити, але ми будемо старатися.

Кевін десь всередині відчув, що йому вже байдуже. Він так від усього цього втомився, що просто хотів завалитися спати, а прокинутися вже тоді, коли цей кошмар закінчиться. Мама тихо замкнула двері до його кімнати. Почулося як її кроки віддаляються, вона підборами цокотить по сходах, потім підлозі холу та виходить з будинку. За мить заводиться машина та вона від'їжджає з під'їзної алеї. Хлопець знову просто лежав та слухав тишу, яка його заколисала.

Кевін прокинувся через якийсь дивний галас, що доносився до нього крізь сон. Це були голоси людей, які щось голосно та ритмічно кричали. Хлопця це дуже налякало, адже він був ще трохи загальмований після пробудження та взагалі не розумів що знаходиться у своїй кімнаті. Повільно підвівшись з ліжка, він кволо та заспано рушив до вікна. Там, хлопець побачив перед будинком дивних людей з плакатами, картонками, навіть дошками. На них були закреслені веселкові прапори, цитати з Біблії, образливі слова. Вони приїхали сюди, бо дізналися про нього. Таке усвідомлення Кевіна неабияк налякало та спровокувало гострий позив до туалету. Він глибоко дихав, спостерігаючи за натовпом що стояв ззовні та розмахував плакатами вигукуючи лозунги. Це були образи на його адресу. Вигуки про гріх, горіння у пеклі, неправильність його як людини. Дорослі люди, прийшли сюди для того, аби нападати словесно на підлітка, на дитину. Хлопець раптом почав сильно тремтіти, наче стояв на морозі. Він читав усі ті слова на плакатах, та відчував що це все просто страшний сон. Потрібно було щось робити, якось цьому зарадити. Потрібно було якнайшвидше прокинутися від цього кошмару.

13 березня 2006 року.

Пошуки Кевіна не давали результатів. Дерек та Наталі обійшли усі улюблені місця сина, опитали знайомих, що мовчали та скоса на них зиркали. Чоловіка це дивувало, адже ніхто не намагався допомогти коли зник його син. Наталі постійно мовчала та уникала його поглядів, навіть за руку не захотіла взяти. Невже вона звинувачувала його, у тому що сталося?

- Ти не хочеш зі мною поговорити? - запитав Дерек, коли вони вийшли з кафе, до якого любив ходити Кевін. - Чому ти мене уникаєш?

- Що за дурниці, я просто переймаюся за нашого сина. - відповіла жінка та натягнула свою фірмову посмішку.

- Ну я ж бачу, що щось не так. - проказав чоловік. - Люди нас уникають, не хочуть допомогти з пошуками, по меншій мірі це дивно.

- Зараз кожен заклопотаний своїм. - відповіла Наталі та втупилася поглядом у землю, намагаючись не дивитися на Дерека. - Як ти думаєш, де він ще може бути?

Дерек знизав плечима, та ще раз оглянув вулицю.

- Ти йди напевне додому, на випадок якщо Кевін повернеться, а я ще раз навідаюся до школи, можливо він пішов туди. - запропонував новий план чоловік.

Наталі зрозуміла, що Дерек хоче вибити з тренера Саллівана все лайно, але не мала бажання сперечатися та відмовляти його. Вона була надзвичайно виснажена таким насиченим на новини днем. Можливо все ж варто було йому все розказати? Тепер, коли гра скоріше за все минула, Наталі міркувала про те, що почула сьогодні. Вона не наважувалася відкрити рота та сказати чоловікові про все, що відбувалося у їхньому районі. Звісно, першим її поривом було подзвонити йому на роботу та розказати про сутичку у супермаркеті, але жінка не хотіла псувати для Дерека такий день. Але ж він все одно дізнається, як бути тоді?

- Ти мене чула? - запитав Дерек. - Їдь додому, а я пройдуся. Тут не далеко.

Наталі слабко кивнула та рушила до машини, яка стояла за рогом. Її не покидали нав'язливі думки, страх та безсилля. Цей день видався на диво важким, але інформативним. Жінка нарешті зрозуміла, що за милими посмішками сусідів та знайомих, була прихована жорстокість та лицемірство. Вона звісно знала, якими бувають люди, але тут її спостережливість та раціоналізм вміло приспали печивом, шкільними ярмарками та мамськими клубами.

Дерек провів дружину поглядом та швидко рушив у протилежному напрямку до школи. Він був рішуче налаштований з'ясувати, чому його сина не допустили до гри. Чоловік добре знав, на кого вилити свій розпач та роздратування. Швидким та широким кроком він проходив повз будівлі, стоянки, паркову зону, що була розташована по той бік вулиці. Чим ближче він наближався до території школи, тим більше закипала кров у його жилах. Саллівана він мало не прогавив, адже той вже йшов парковкою до свого автомобіля разом з кількома членами команди.

- Гей, тренере! - закричав Дерек. - Є розмова!

Салліван застиг, стоячи із ключами у руках на яскраво освітленому асфальті. Хлопці також повернулися на голос. Рот тренера ледь привідкрився від здивування та страху, який раптово заволодів його тілом.

- Давай обійдемося без сутичок! - застеріг його тренер. - Просто поговоримо, і все.

- Ти зараз серйозно?! - вишкірився Дерек, невпинно наближаючись до чоловіка. Він не реагував на підліткв що стояли поруч, адже йому було начхати що вони почують. - Ти пересрав майбутнє мого сина, а зараз намагаєшся уникнути відповідальності?! Що у тебе з головою?!

Дерек підготував кулаки та порівнявся з колишнім другом. Очі Саллівана ні на мить не відривалися від дужих рук Дерека, тому він дивно засіпався, перебираючи ключі між пальцями. Салліван панічно кидав погляди то на Дерека, то на підлітків що усім своїм виглядом сигналізували про те, що хочуть звідси піти.

- Тренере, ми мабуть... - заговорив Саймон Вілліс, але Салліван його перебив.

- Ні, лишіться. - відказав він тремтячим голосом.

Дерек помітив, що співрозмовника від страху трусить все більше.

- Я не буду тебе бити, якщо ти через це переймаєшся. - сказав він спокійніше. - Я просто хочу дізнатися правду.

- Даяна прийшла перед грою, та сказала що у вас щось сталося в родині, тому запропонувала на місце Кевіна свого сина. - виправдовуючись одразу ж проказав Салліван. - Не було часу все з'ясовувати, тому я послухав. Невже ти думаєш, що я зробив це спеціально?

Дерек закотив очі. Звісно, саме в день гри у його родині щось сталося.

- А хитра, сука, маю визнати. - процідив чоловік крізь зуби. - Салліване, я готував свого сина до цієї гри місяцями, навіть якби ми всі к бісу загинули, то все одно Кевін прийшов би грати! І ще, ти знаєш, яка запекла боротьба точиться між моїм Кевіном та Заком Мерсером? Кевін все одно найкращий, бо горить спортом та грою!

- Усі це знають. - втрутився в розмову Гевін Санчес, що стояв трохи ліворуч та слухав розмову. - Кевін й справді хоче грати, а Зак робить лише те, що скаже мама.

Дерек показав на хлопця рукою та витріщився.

- Ось бачиш?! - вигукнув чоловік. - Дякую хлопче.

Від слів підлітка, Дерекові навіть стало тепліше на душі. Це було приємно почути, адже він й справді вкладався у тренування та кожну гру.

- Я... Я все знаю, чесно. - бубонів тренер. - Просто сьогодні так сталося, завтра я поверну Кевіна на позицію.

Дерек поглянув на колишнього однокласника з відразою. Перспективний спортсмен, яким був і сам Дерек, перетворився на середнього віку тюхтія, що мочиться в штани від будь якого грізного погляду.

- Завтра буде вже байдуже! - загорлав Дерек. - Ви хоч виграли сьогодні, без мого сина?

- Ми не змог...

- Ну звісно! - перебив Дерек. - Чого ще можна очікувати від тренера, що висить на гачку у тупої пліткарки та колишньої, а може й теперішньої хвойди?!

Чоловік сіпнувся та відійшов від Саллівана. Йому кортіло щось розбити, зламати, але він розумів, що будуть для нього невтішні наслідки в разі таких дій. Дерек кинув повний роздратування погляд на тренера, намагаючись глибоко дихати аби заспокоїтися. Боковим зором він вловив й реакції підлітків на його слова, хоча не звернув на це уваги.

- Дереку, я завтра все владнаю, от побачиш. - тихо проказав Салліван, що тремтів біля свого авто мов осиковий лист.

- Що ти владнаєш? - запитав Дерек безсило. - Ти повернеш час назад та відмовиш Даяні? Не сміши мої кросівки.

Чоловік ще раз зневажливо поглянув на тренера та пішов геть, розуміючи що вже нічого не вдієш. Серце гупало у грудях, неприємний осад затуманив свідомість. Що можна було наразі випарвити, коли остання гра сезону позаду, а квиток на чемпіонат полетів до іншої команди? Цього б не сталося, якби капітаном був Кевін.