Батьківська Фігура

- 911, що у вас сталося?

- Я... У мене...

- Мем, ви в порядку?

- Кгхм... Я не знаю, у мене...

- Мем, якщо вам загрожує небезпека, просто скажіть "так". Я відправлю за вашою адресою екіпаж поліції.

- Я... Надішліть швидку.

---

17 березня 2006 року.

- Ми продовжимо нашу вчорашню розмову? — запитала Наталі Фуллер у чоловіка. — Я цілу ніч про це думала та вирішила, що звернутися до психолога буде непоганою ідеєю.

- Я підтримаю будь-яке твоє рішення, — відповів Дерек Фуллер, сьорбаючи гарячу запашну каву з горнятка та проглядаючи газетну рубрику спорту. — Разом оберемо найкращого спеціаліста, який допоможе Кевіну впоратися з усім, що сталося. Я був дурнем, коли ігнорував його та те, про що він сказав нам. Поводився по-дитячому.

Наталі здивовано поглянула на Дерека, що сидів з кавою та майже з'їденим сніданком, адже не очікувала такої реакції та подібних слів. Їй чомусь здавалося, що чоловік буде заперечувати та говорити про те, що вони самі з усім впораються. Вона якусь мить дивилася на газету в його руках, наче бачила крізь неї його обличчя, після чого взяла до рук журнал з рубрикою про зірок та присіла навпроти за стіл.

- Мені здається, що варто було б зробити це ще кілька днів тому, — сказала Наталі після паузи.

- Це ти про що? — запитав Дерек, відкушуючи хрумкий тост.

Чоловік перегорнув сторінку та продовжив проглядати нотатки про рахунок вчорашнього матчу.

- Про психолога та залагодження проблеми, — пояснила Наталі. — Хлопчик страждав мовчки, а ми цього навіть не бачили, адже були заклопотані іншим. Я за це дуже на себе злюся.

Дерек на мить відірвався від сніданку та газети, уважно дивлячись на дружину.

- Вже пізно злитися, минулого не зміниш, — відповів він після короткої паузи. — На даному етапі ми зробимо все від нас залежне, аби допомогти Кевіну.

- Я це все розумію, але просто не можу припинити себе картати, — відверто проказала Наталі. — Я звикла вважати себе хорошою мамою, але всі ці проблеми вибили мене з рівноваги. Я навіть не могла підтримати нормальну розмову, що зі мною не так?

- Ти була такою ж шокованою, як і я, — коротко пояснив чоловік. — Ми не знали, що робити та казати, адже самі не розуміли, що відчуваємо.

Слова Дерека змінили погляд Наталі на ситуацію. Вона ретельно обмірковувала сказане, намагаючись запевнити себе в тому, що все ще можна залагодити. За кілька хвилин жінка повернулася до свого вранішнього ритуалу — а саме смачного сніданку та сторінок світської хроніки. Подібна рутина її заспокоювала та дарувала відчуття вмиротворення. Особливо після намагань впоратися з усім тим безладом, що цілком неочікувано звалився на їхню родину. Тим більше, їй трапилася цікава стаття про невдале збільшення грудей однієї зі знаменитостей. У статті писали, що тепер її бюст буде дивитися в різні боки. Так би мовити — охоплюючи все навколишнє своїм цицькатим зором.

— Люба, я поїхав, — порушив тишу Дерек, швидко поцілувавши дружину в щоку.

Наталі, стрепенувшись, відірвалася від журналу, кліпаючи очима та роззираючись. Вона надто заглибилася в цікаве чтиво та геть втратила лік часу.

— Що, вже? — розгублено запитала жінка. — Як швидко минув час!

— Ти просто не помітила, кохаю тебе, бувай! — відгукнувся Дерек та гримнув вхідними дверима.

Наталі усміхнулася, відклала журнал та пішла до великого вікна у вітальні. Вона як зазвичай помахала чоловікові, потім повернулася до кухні, де прибрала зі столу та швидко допила свою каву. У будинку ще було доволі темно, але вже зараз можна сказати, що погода видасться хмарною та щедрою на весняний холодний дощ. Жінка пройшла до своєї спальні та витягла з шафи підготовлений заздалегідь чохол із чорним жакетом та спідницею, що чемно очікував свого часу, та обережно поклала його на ліжко. До нього в комплекті йшла красива блакитна блузка з коротким рукавом, яка Наталі дуже подобалася.

— Ми зможемо все змінити та повернутися до нормального життя, — усміхаючись, проказала жінка та заходилася перевдягатися. — Ще купа справ, які потрібно зробити перед розмовою з Кевіном, але я впораюся. Маю надію, що син не буде дивитися на мене мов на дурепу.

Наталі розмірковувала вголос, одягаючи спідницю та обережно застібаючи змійку збоку. Вона була сьогодні такою вмотивованою, навіть не знала чому. Вочевидь, це був її день. Жінка швидко спустилася на перший поверх, схопила ключі та ще раз подивилася на себе у дзеркало. Ідеально.

— Синку, я поїхала! — вигукнула вона голосно. — Люблю тебе!

---

17 квітня 2006 року.

Наталі розгублено оглядала переповнену залу очікування лікарні Бельв'ю. Вона зосереджено шукала очима Клару Пірс, але ніде її не бачила. Навколишній гамір збивав її та не дозволяв думати.

— Мем, будь ласка, відійдіть, — попросив парамедик, що саме намагався протиснутися повз неї з великою сумкою.

— В... вибачте, я...

Наталі швидко відскочила з дороги, мало не налетівши на стариганя у капелюсі, що сидів позаду на одному із скріплених разом синіх стільців.

— Ой, я не хотіла! — вигукнула жінка та ніяково усміхнулася дідусеві.

— Нічого, трапляється, — кивнув чоловік та навзаєм усміхнувся.

Було в його усмішці та погляді щось заспокійливе, щось таке, чого Наталі давно не бачила.

— Мем, займіть своє місце та очікуйте! — гримнула басовитим тоном медсестра-афроамериканка, яка з'явилася нізвідки.

— Вибачте, я шукаю Клару Пірс, — поспішила заговорити Наталі, доки медична сестра не зникла в коридорі.

Остання оглянула Наталі оцінювально та дещо підозріло.

— У вас запис? — запитала вона після короткої паузи.

— Ні, але вона мене знає, мені треба поговорити, — відповіла Наталі. — Чи не могли б ви її викликати?

— Ага, а я ж її особиста асистентка! — саркастично відповіла жінка.

Медсестра побачила стурбований вираз обличчя співрозмовниці та враз пом'якшилася.

— Очікуйте, вона вас знайде, — заговорила медична сестра знову та пішла довгим коридором у відділення.

Наталі полегшено зітхнула, але напруження та гамір зали очікування нікуди не поділися. Вона присіла на вільне місце недалеко від дідуся, біля якого вже сиділа молода брюнетка з короткою стрижкою. Наталі про себе зауважила, що дівчина була одягнена не за погодою. Вони про щось тихо гомоніли та попивали напої з паперових стаканчиків. Наталі оглянула ще раз залу. Невдоволена та стомлена довгим очікуванням юрба гуділа, мов рій розлючених бджіл.

Серед присутніх була жінка із забинтованою головою, дівчинка з алергією, старенька бабуся у подряпинах, але найбільше Наталі зацікавив бородатий здоровань, у якого на нозі був металевий каркас. Чоловік у суцільних татуюваннях тримав на руках милого маленького песика, до якого щось белькотів, усміхаючись.

- Місіс Фуллер? — пролунав голос із протилежного боку. — Сара казала, мене шукає жінка, у вас усе добре?

Наталі жваво закліпала очима, наче прокидаючись. Перед нею стояла струнка брюнетка з дуже коротким волоссям, яка була одягнена у в'язаний зелений светр та чорні штани. Цей ансамбль доповнював довгий плетений кардиган. Клара Пірс видавалася здивованою та розгубленою водночас.

- Ми можемо поговорити? — випалила Наталі одразу ж.

Консультантка занепокоєно оглянула співрозмовницю, але, слабко кивнувши та зачекавши на неї, пішла вперед коридором до свого кабінету. Коли дві жінки зайшли до яскраво освітленої кімнати, Наталі навіть примружилася. Тут було набагато різкіше світло від ламп, ніж у коридорі та залі очікування. Клара Пірс виважено запросила знайому сідати в м'яке крісло біля свого робочого столу.

- Що вас до мене привело? — промовила Клара, зручно вмостившись на своєму стільці.

Наталі розгублено дивилася на консультантку, досі звикаючи до яскравого світла ламп. Саму Клару це, вочевидь, аж ніяк не турбувало. Наталі мовчки мружила очі, дивлячись на співрозмовницю з-під самих вій. Знайти потрібні та доречні слова було важко.

- Я надавала вам телефони психологів та спеціалістів з роботи з горем, але ви прийшли до мене, — знову проказала Клара. — Ви не подумайте, я рада допомогти, але це не моя основна спеціалізація.

- Я не можу на нього дивитися, — випалила Наталі зненацька. — Не можу його більше бачити у нашому домі.

Клара Пірс випрямилася та уважно поглянула на Наталі. Вона оглядала її не так, як медсестра, а радше вивчала її закриту позу та міміку.

- Ваша реакція цілком зрозуміла, — порушила коротку тишу консультантка. — Особливо якщо зважати на те, що сталося у вашій родині.

Наталі не дуже сподобалася остання фраза Клари, але вона вирішила змовчати та не звертати на це уваги, адже саме вона сюди прийшла за допомогою, яку Клара Пірс не повинна була надавати, адже в її обов'язки це не входило. Лише первинна допомога з роботи зі стресом та горем.

- Ви думаєте, що це я винна? — запитала Наталі, не відриваючи погляду від співрозмовниці.

Клара Пірс хмикнула та злегка усміхнулася. Вона сплела пальці в замок та уважно подивилася на Наталі.

- А ви самі вважаєте себе винною? — поставила зустрічне запитання консультантка.