Батьківська Фігура

Швидка прибула за п'ять хвилин. Наталі спостерігала за тим, як парамедики витягають якісь сумки, медичні прилади та швидко біжать до неї. Один з них щось їй сказав, але жінка не зрозуміла. Вона бачила як його губи ворушаться, але у вухах стояв шум. Він повторив знову, але й цього разу Наталі не відповіла. Інший парамедик стримано пройшов крізь вхідні двері та заходився оглядати перший поверх. Наталі мовчки витріщалася на високого брюнета, який чимось був схожий на Дерека. Він м'яко торкнувся її плеча, що якимось чином спровокувало вихід зі ступору. Жінка враз наче прокинулася та закліпала очима, намагаючись зрозуміти що відбувається.

- Мем, ви постраждали? - долинув до неї голос парамедика.

- Еемм... Ні, це на горі. - відповіла вона розгублено. - Я спробувала розбудити, але у мене не вийшло. Може це від перевтоми? У нашому житті зараз не прості часи...

- Греме, нагору! - гукнув перший парамедик колезі.

Наталі зіщулилася від крику чоловіка та дезориєнтовано пройшла до передпокою де витріщилася на сходи. Помітивши на підлозі краплинки крові, вона насупилася.

- Треба буде віддати килим у хімчистку, я тут впала нещодавно...

- Мем, що сталося? - запитав парамедик повертаючи її до реальності.

- Що? - поставила зустрічне запитання жінка. - Я не знаю, це сталося раптово, я нічого не зрозуміла.

- Девіде! - закричав другий парамедик на ім'я Грем. - Тут тіло!

Той що виявився Девідом, злегка стиснув плече Наталі та швидко побіг нагору. Жінка досі перебувала у якомусь напівсні, адже це видавалося їй нереальним.

- Підключай монітор. - почула вона голос одного з парамедиків. - Даю кисень.

Слухаючи їхню беззмістовну розмову, Наталі присіла на першу сходинку та втупилася поглядом у вхідні двері.

- Він вже холодний. - долинуло до її вух.

Дійсно, у березні ще холодно, але вона має хороші та теплі ковдри, чому б не взяти одну з них та зігрітися? Запала дивна тиша, яка змусила Наталі затамувати подих. За мить почулися дивні звуки, кроки та стукіт підборів об дерев'яну підлогу. Парамедик Девід пропустив колегу до виходу, а сам лишився стояти поряд з Наталі.

- Мені дуже шкода, мем. Нажаль ми не можемо допомогти. Тіло вже холодне, тому невдовзі ми направимо до вас коронера. - сказав він професійним тоном.

Наталі поглянула на чоловіка з нерозумінням. Вона звісно чула його слова, але не могла їх поєднати у речення.

- Чи були у нього супутні захворювання, які могли б спричинити смерть? - запитав Девід.

Жінка лише ніяково посміхнулася та похитала головою. Вона не знала. Хіба перелічиш усі травми людини, яка займається спортом? Синці, розтягнення, переломи... Просто купа і купа всього.

- Мем, ви мене чуєте? - запитав Девід. - Тіло не можна рухати до приїзду коронера, це вкрай важливо.

- Ви вже закінчили? - запитала Наталі з відсутнім поглядом. - Мені треба їхати з вами до лікарні?

- Мем, послухайте мене уважно, це дуже важливо на даному етапі. - голосніше та чіткіше проказав парамедик. - Вам потрібно комусь подзвонити, аби ви не перебували тут на самоті з тілом. До приїзду коронера не можна його чіпати та пересувати. Ви мене розумієте?

Наталі розгублено вдивлялася в обличчя чоловіка та навіть не кліпала.

- Дейве, їдьмо! - гукнув йому Грем. - Новий виклик!

Парамедик кинув погляд на автівку швидкої та швидко повернувся до Наталі.

- Я маю їхати. - проказав він просто. - Прийміть мої щирі співчуття.

Наталі повільно кивнула та посміхнулася.

- Гаразд, дякую. - хрипло кинула вона наостанок, спостерігаючи за тим, як парамедик Девід виходить крізь двері будинку.

14 березня 2006 року.

Кевін дуже сильно боявся, що ті люди захочуть проникнути до будинку, тому дзвонив на усі номери що наразі спливали у пам'яті. Монотонні гудки завершувалися мовчанкою або ж автовідповідачем. Невже усі такі зайняті? Невже ніхто не може взяти слухавки? Голоси протестувальників все гучніше волали у його голові, провокуючи тупий біль.

- Мамо, тут щось страшне коїться! - закричав Кевін у слухавку, коли вчерговий раз увімкнувся автовідповідач. - Я нікому не можу додзвонитися, це якийсь капець! Вони кричать та розмахують табличками, плакатами, і це все через мене!

Швидко дихаючи, хлопець стискав у руках білу слухавку наче вона могла його врятувати. Дивний ниючий біль у грудях з'явився не одразу, а наростав поступово, завдаючи додаткових мук. Спиною прокотилася хвиля холодних дрижаків, які змусили хлопця зіщулитися.

- Вони можуть сюди увірватися та мені нашкодити. - проказав Кевін безсило, ховаючись за диваном у вітальні.

Крізь тонкі напівпрозорі фіранки на вікнах, він спостерігав за діями натовпу, який на його думку ще більше розпалювався, набираючи оберти. Йому ще ніколи не було так страшно, навіть перед першою у житті грою. Тоді, був інший страх. Не такий всеосяжний та гострий. Раптом до будинку швидко під'їхала чорна машина, яка круто розвернувшись втиснулася у під'їзну алею. Кевін наполохано вирівнявся та вглядаючись у незнайоме авто намагався розгледіти водія. Полегшення прийшло неочікувано та швидко, наче хтось проказав закляття та зняв з хлопця важкі чари. То була мама. На чужій машині, але вона приїхала! Хлопець побачив, як вона швидко виходить з транспортного засобу та рішуче крокує до натовпу.

- Що ви тут робите?! - закричала жінка розмахуючи руками. - Забирайтеся від мого будинку!

Натовп замовк, але лише на мить. Жінка з великою дошкою вийшла вперед та щось проказала до мами. Остання ж, викрикунула якісь слова у відповідь та показала їй середнього пальця. Такого Кевін від мами не очікував. Хлопець спостерігав за тим, як вона розвертається та крокує до вхідних дверей. Почулося клацання ключів у замку, й після паузи жінка нарешті зайшла до будинку.

- Кевіне! - гукнула Наталі роззираючись. - Милий, ти в порядку?

Хлопець нерішуче підвівся з підлоги та пройшов вітальнею до передпокою.

- О синку! - полегшено зітхнула жінка побачивши Кевіна, та затиснула сина у міцних обіймах. - Мені подзвонила місіс Веллінг та все розказала, ти в порядку?

Жінка виглядала стурбованою та роззлюченою водночас. Кевін відчув, як напруження та страх відступають все більше. Його очі наповнилися сльозами.

- Навіщо вони все це роблять? - запитав він приглушено. - Навіщо говорять усі ті слова?

Наталі мовчала, адже не знала що відповісти. Вона не випускала сина з обіймів, намагаючись його втішити, що виходило не найкращим чином. Жінка розгублено перебирала думки у своїй голові, гарячково вирішуючи що робити.

- Ми повинні подзвонити тату та все розказати. - порушуючи тишу сказала Наталі. - Я не знаю що робити в подібній ситуації.

- Може, варто викликати поліцію? - запитав Кевін дивлячись на маму крізь густу чуприну.

- Вони нічого не порушують, мітинг на загальноміському тротуарі. - пояснила Наталі. - Треба запитати у тата, може він знає як їх відігнати.

- Ми можемо побути разом? - запитав Кевін, не відриваючи очей від матері. - Я дуже злякався, дзвонив на усі номери що знав, але мені не відповідали.

Наталі після почутого знітилася та відвела погляд. Вона вимкнула мобільник, а стаціонарний був у ремонті. Як так усе зійшлося саме сьогодні?

- Я зараз швидко зателефоную тату, а потім ми посидимо разом, обіцяю. - посміхнулася Наталі до сина та перервавши обійми взяла у нього телефон. - Чому ти не дзвонив йому в офіс, номер на холодильнику?

- Я був дуже наляканий, у голові було місиво. - відповів хлопець та сів на крісло. - Я не розумію чому вони так мене ненавидять.

- Ці люди ненавидять не тебе, а себе в першу чергу. - відказала Наталі набираючи номер. - Вони тут лише для того, аби показати своє невігласцво та низький рівень інтелекту.

Кевіна це мало втішило, адже ці речі їм аж ніяк не заважали завдавати йому болю.

- Мені здається... - промовив хлопець, але мама виставила вперед палець, немов би ставлячи його репліку на паузу.

Вона затихла в очікуванні відповіді.

- Лорейн, привіт, це Наталі Фуллер, Дерек в офісі? Треба терміново поговорити. - проказала вона, натягнувши на обличчя свою фірмову посмішку, наче на іншому кінці дроту це побачать. Мама вимальовувала кроками дивну дугу по кімнаті, нервово накручуючи вільною рукою пасмо волосся на пальці. - Немає? Ну як приїде, нехай мені перетелефонує додому. Ні, нічого нагального, але важливо. А, ну так, це зрозуміло.

Жінка розсміялася та попрощавшись поклала слухавку.

- Кевіне, я заварю нам гарячого шоко...

Вона враз затнулася, розвернувшись та помітивши що сина у кріслі не було. За мить грюкнули двері його кімнати, тому жінка вирішила залишити сина у спокої.

15 березня 2006 року.

Наталі приїхала з роботи як тільки змогла. Кевін подзвонив та повідомив про те, що протестувальники від слів, перейшли до справи. Один з них кинув каменюкою в будинок, промахнувшись повз вікно всього лиш на кілька дюймів.

- Я все розумію, офіцере, але думала що ви якось посприяєте тому, аби ці люди розійшлися. - проказала жінка до високого поліціянта. - Вони стають доволі небезпечними, у мене неповнолітній син.

- Мем, ми можемо заарештувати порушника, але не всю компанію. - відповів чоловік словами, які раніше казав у перефразованій формі. - Група має право на мирний протест, не порушує правил району та встановлених для проведення подібного заходу годин.

Наталі зітхнула та опустила очі. Їй здавалося, що вона говорить з роботом. Звісно, було зрозуміло що це його робота, та він діє за законом, але це невимовно дратувало.

- Тобто якщо ще комусь з них заманеться кидати каміння, чи боронь Боже проникнути на приватну територію, мені знову доведеться вас викликати? - прояснила для себе Наталі. - Гляди, таким чином ви їх усіх звідси заберете.

Коп промовчав, адже не мав по факту чого й сказати. Він оглянув будинок, разом з напарником заарештував злочинця. На цьому його робота була тут завершена.

- Місіс Фуллер, повірте, я вас розумію. - проказав він перед тим, як попрощатись. - Єдине, що можу для вас ще зробити, так це проїжджати з напарником вашу вулицю раз на годину в якості патрулювання та нагляду за будинком.

Наталі від почутого аж широко посміхнулася. Оце вже інша справа, чому вона сама до подібного не додумалася? Офіцер посміхнувся до неї навзаєм та повернувся аби йти до машини.

- Дякую вам! - вигукнула жінка, спостерігаючи за тим, як патрульна машина від'їжджає з під'їзної алеї.

Наталі швидко зайшла до будинку та заходилася шукати очима Кевіна. Ще якісь кілька хвилин тому, він стояв підпираючи стіну у передпокої та слухаючи її розмову з поліціянтом, але враз зник, напевне знову зачинившись у кімнаті.

- Кевіне, любий! - гукнула жінка підіймаючись вверх сходами.

- Я хочу побути сам! - відгукнувся хлопець, але цього разу, Наталі не збиралася лишати його наодинці.

- Нам треба поговорити. - постукавши у двері знову сказала жінка.

На кілька секунд у кімнаті все затихло, аж раптом Кевін рвучко відчинив двері та витріщився на матір.

- Знову будеш мене заспокоювати? - запитав він. - Це зайве.

- Ні, я лише хотіла дізнатися як ти. - відповіла Наталі. - Той кидок каменя, напевне тебе дуже налякав...

- Є таке. - проказав Кевін. - Я не розумію чому вони не відчепляться. Невже їм по кайфу, стояти на холоді та морозити дупи?

Наталі пройшла повз сина до кімнати та сіла у крісло що стояло біля шафи.

- Ці люди, вони... - Наталі затихла, підбираючи правильні слова. - Вони відстоюють свою думку та світогляд, ти там ні до чого.

- Тобто для того, аби відстоювати свою думку, світогляд, права, треба приходити під будинок родини та гнобити їхнього сина через орієнтацію? - не розуміючи запитав хлопець. - Це доволі дивно. Вони тут не для того аби щось відстоювати, чи за щось боротися. Вони тут саме через мене, тому не будь наївною, мамо.

Наталі знітилася та замовкла. Вона й справді намагалася поговорити з сином, але здавалося, що б вона не казала, все було помилкою. Кевін досі на неї витріщався та чекав відповіді, якої у жінки не було. Наталі хотіла допомогти, втішити, але просто не могла цього зробити правильно. Але чому? Їй здавалося, що матір має вміти робити це як найкраще.

- Ти нічого мені не скажеш? - запитав Кевін після паузи. - Піду викину сміття, хочу подихати. Набридло сидіти у цій коробці.

- Кевіне! - гукнула Наталі, але син вже зник за дверима.

Хлопець швидко пробіг сходами, схопив на кухні напівпорожній пакет та тихо вийшов за двері до заднього двору. Починало сутеніти, хоча ще було доволі рано. Весняна погода зіпсувалася наче догоджаючи Кевіну під його настрій. Закинувши сміття у бак, він роззирнувся та вдихнув на повні груди. Повітря було холодним та важким, як і вся атмосфера цього кошмарного тижня. Дивлячись на вкрите суцільною хмарою небо, хлопець задумався про те, що буде далі. Що буде, коли все це нарешті закінчиться? Чи зможе він повернутися до нормального життя? Його тіло тремтіло не скільки від холоду, скільки від пережитих жахлививх подій, які ніяк не йшли з голови.

- Ось він! - раптом вигукнули десь позаду. - Кевіне, розкажи нам про те, що ти відчуваєш!

Хлопець перелякано розвернувся та побачив перед собою двох чоловіків, один з них знімав його на камеру, а інший, тицяв в обличчя мікрофон.