Двісті метрів до життя

Дядько Андрій мав рацію. Не минуло й чотирьох годин після того, як Вероніка закінчила діставати кулі та наклала останню пов'язку, як до Козаровичів увійшли окупанти.

Вони увірвалися в село лавиною. Ревіння двигунів заглушило собачий гавкіт, а важкі танки й БТРи, оповиті сизим дизельним димом, заполонили вузькі сільські вулиці. Піхота діяла безцеремонно. Групи озброєних чоловіків у чужій формі хвилею покотилися подвір'ями, з ходу вибиваючи хвіртки та двері хат. Вони вривалися до будинків, прикладами трощили шафи й перекидали меблі. Усе, що становило бодай якусь цінність — телефони, гроші, прикраси, продукти, — миттєво зникало в кишенях розвантажувальних жилетів під заціпенілими поглядами господарів.

Село накрив липкий, паралізуючий страх. Із вікон сусідніх будинків Вероніка та її мати чули крики, плач і грубий чужий регіт. На перехресті двох місцевих дівчат схопили за волосся й жбурнули до паркану, вимагаючи сказати, де ховаються «бандеровцы». Дівчата, захлинаючись сльозами, повторювали, що тут таких немає. У відповідь окупанти лише зареготали й почали брудно їх мацати, не приховуючи, що це лише початок.

Сарай на краю городу тітки Галі теж не уникнув обшуку.

Вероніка, притулившись спиною до стіни в хаті, крізь щілину в фіранці бачила, як двоє солдатів з автоматами напоготові зайшли всередину. Коли окупанти зникли за дверима сараю, серце Вероніки ніби перестало битися. Вона до болю вчепилася пальцями в підвіконня. Повітря раптом стало бракувати. У ту мить вона молилася всім богам, яких знала.

Почувся гуркіт перекинутого відра. Вероніка заплющила очі.

Минула секунда.

Потім ще одна.

Пострілів не пролунало.

Схоже, того дня вищі сили берегли Богдана. Кинувши побіжний погляд на гори старого мотлоху, інструментів і порожньої тари, солдати полінувалися лізти в найдальший темний куток. Вхід до приміщення, де на лаві в тяжкому маренні лежав поранений боєць ЗСУ, вони так і не помітили. Плюнувши на підлогу, вони вийшли надвір і рушили до наступного подвір'я.

Козаровичі пали.

Навколо сараю, де переховувався Богдан, повільно стискалося смертельне кільце. Тепер кожна хвилина могла стати останньою — для нього, для Вероніки й для кожного, хто наважився б йому допомогти.