Двісті метрів до життя

Наступні два дні промайнули в приємних домашніх клопотах, що зігрівали душу. Вероніка ніби намагалася надолужити весь той час, який провела далеко від дому. Вони з мамою без упину готували, наводили лад у кімнатах, перебирали старі речі й говорили, говорили про все на світі. Липке, гнітюче відчуття, що переслідувало Вероніку в Києві, майже розчинилося в ароматі маминих пирогів і теплі добре натопленої хати. Світ здавався міцним і непорушним.

Увечері двадцять третього лютого вони сиділи на кухні. За вікном завивав холодний лютневий вітер, а на столі парував запашний чай, заварений із липовим цвітом. Наталія Олександрівна, надягнувши окуляри, повільно гортала свіже глянцеве портфоліо доньки, яке та привезла зі зйомок.

Мама зупинилася на одній зі сторінок і завмерла, уважно розглядаючи світлину. На фото Вероніка стояла по пояс у прозорій морській воді на тлі темного прибережного каміння. На ній були лише вільна біла сорочка, що намокла й облягла тіло, та плавки. Сонцезахисні окуляри трохи сповзли на кінчик носа, а в погляді, спрямованому просто в об'єктив, читалася абсолютна, дика впевненість у власній привабливості. Вона була неймовірно, сліпуче вродливою.

Наталія Олександрівна довго дивилася на фотографію. Потім із захопленням перевела погляд на доньку й усміхнулася.

— Гарна ж ти, бешкетнице... Господи, яка ж ти красива. Куди тільки хлопці дивляться?

Дівчина тихо засміялася, зробивши ковток чаю.

— Ліворуч дивляться! Та й узагалі зараз мені не до них.

Мама зітхнула, обережно закрила журнал і відклала його вбік. Її погляд став серйозним, по-материнськи теплим. Вона лагідно накрила долоню доньки своєю.

— Вероніко... Це все добре. Контракти, журнали... Але ж краса не вічна. Послухай мене, повернися до медицини. Йди вчитися на лікаря. У тебе ж талант, ти коледж із відзнакою закінчила, руки золоті, людей тонко відчуваєш.

Вероніка зітхнула, м'яко вивільняючи руку. Ця розмова виникала вже далеко не вперше.

— Мамо, ну який із мене лікар? Ти ж сама знаєш, скільки зараз заробляють медики в лікарнях. На ті копійки не те що квартиру в Києві — себе прогодувати важко. А моделінг дає мені опору. Я хочу міцно стояти на ногах.

Наталія Олександрівна не відступала. Вона дивилася на доньку з такою любов'ю й наполегливістю, проти яких у Вероніки ніколи не було захисту.

— Опора в тебе вже є, доню. Що б не сталося у світі, лікар завжди потрібен. Пообіцяй, що хоча б подумаєш.

Вероніка подивилася у вікно, де в темряві шуміли сосни, потім перевела погляд на м'які зморшки навколо маминих очей. Усередині ворухнулося дивне відчуття: мама ж має рацію, уся ця метушня з подіумами й справді вже починала потроху згасати в її душі. Піддавшись маминій наполегливості, вона зрештою здалася.

— Гаразд. Обіцяю. Дай мені два, максимум три роки. Назбираю грошей, створю собі фінансову подушку безпеки й піду вчитися на лікаря. Домовилися?

Наталія Олександрівна задоволено кивнула й усміхнулася з полегшенням.

— От і домовилися. Потім ще й лікуватимеш мене.

Вероніка всміхнулася.

— Авжеж.

***

Ближче до півночі Вероніка стелила собі постіль на вузькому дивані у вітальні. Сон не приходив. Напруження, що дрімало десь у глибині всі ці два дні, знову почало нагадувати про себе. Серце билося нерівно, ніби марно гонячи кров жилами.

Вона покрутилася з боку на бік, скинула ковдру, підвелася й босоніж, намагаючись не скрипіти мостинами, пройшла до маминої спальні.

Наталія Олександрівна спала чутливо, але зараз дихала рівно, притулившись щокою до подушки. У тьмяному світлі нічника її обличчя здавалося напрочуд спокійним і беззахисним. Вероніка завмерла біля дверного одвірка. Раптом згадалося дитинство: як вона сама так само спала на цьому дивані, захворівши, а мама годинами сиділа поруч, вдивляючись у темряву й оберігаючи її сон.

Тяжко зітхнувши, Вероніка повернулася до вітальні. Забравшись під ковдру, вона згорнулася калачиком. Очі нарешті стали важкими, і дівчина поринула в глибокий, глухий сон.

За вікном і далі шумів вітер.

Десь далеко гавкав собака.

До світанку залишалося менше п'яти годин.