Розділ 7
Ліс здавався безкраїм. Богдан ішов, грузнучи в пухкому снігу, обережно й важко тягнучи на собі Ромку. Та з кожним метром чуже тіло ставало дедалі важчим, а дихання хлопця за спиною — рідшим, аж доки не затихло зовсім.
Ромка помер десь на середині шляху.
Богдан обережно опустив його на холодну землю під розлогою сосною. Поправив збитий комір. Заплющив йому очі. Сил іти далі вже не було. Ослаблений від втрати крові, Богдан просто опустився поруч і довго, нерухомо сидів біля тіла молодого побратима. Розум огортав глухий, липкий туман, що нашіптував лише одне — заплющити очі й залишитися тут, у цій безмовній зимовій лісовій гущавині.
Та що довше він дивився на бліде обличчя хлопця, то сильніше всередині розпалювалася лють. Заціпеніння поступалося місцем дикому, пекучому гніву, а у вухах усе чіткіше, усе наполегливіше лунав останній наказ командира:
— Забирай його... і повертайтеся до своїх. Ми не віддамо нашу землю.
Зібравши останні, майже несвідомі залишки сил, Богдан змусив себе підвестися.
Зробив крок.
Потім ще один.
І ще...
Якоїсь миті між деревами промайнув паркан.
Потім ще один.
Ліс закінчився.
Попереду були будинки.
Крізь каламутну пелену, що застилала очі, Богдан встиг помітити силует. Біля однієї з хвірток стояла дівчина, яка якось дивно — з жахом і співчуттям — дивилася просто на нього.
Розгледіти її обличчя він уже не встиг. Сил більше не залишилося. Ноги підкосилися, і свідомість остаточно покинула змучене, поранене тіло. Богдан упав у сніг.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!