Епілог
На міському кладовищі шумів м'який весняний вітер. Травневе сонце яскраво заливало світлом свіжий могильний пагорб, а його пориви розвіювали волосся двох жінок, які завмерли біля місця спочинку воїна.
Вероніка повільно нахилилася й дбайливо поклала на сиру землю букет квітів. Її тонкі пальці торкнулися холодного дерев'яного хреста. Сили остаточно покинули дівчину, і вона присіла просто на землю поруч із могильним пагорбом, заледве стримуючи ридання, що рвалися назовні.
Поліна Олексіївна лагідно гладила її по спині — так само, як колись у сирому напівмороку холодного сараю робив сам Богдан, намагаючись підтримати Вероніку в найстрашнішу мить її життя.
— Привіт, — тихо, ледь чутно промовила Вероніка, дивлячись на чорну табличку з його ім'ям. — Я все ж знайшла твою маму, як ти й просив… І ми потоваришували. Я тепер живу разом із нею. Вона прихистила мене.
Сльози, які вона так відчайдушно намагалася стримати, усе ж прорвали греблю й гарячими струмками покотилися по щоках. Вероніка обережно витерла обличчя долонею, глибоко вдихнула й продовжила:
— А ще… я вступила вчитися на лікаря. Я ж обіцяла своїй мамі, ще тоді, до всього цього пекла. Тож я дотримаю свого слова. Трохи повчуся — і одразу на фронт. Рятуватиму ваші життя. Щоб більше ніхто… щоб такі, як ти, поверталися додому.
Дівчина знову судомно схлипнула й, ще раз ніжно торкнувшись долонею могильної землі, ледь чутно прошепотіла:
— Пробач, що не змогла вберегти тебе тоді на галявині…
Поліна Олексіївна міцніше пригорнула Вероніку до себе, заколисуючи її у своїх обіймах, розділяючи цей плач на двох, і раз по раз повторювала:
— Ти не винна, дитинко… Чуєш мене? Ти ні в чому не винна. Ти зробила все, що могла.
Та Вероніка все одно відчувала цю глуху, важку провину. Гірку провину того, хто вижив, — за те, що вона дихає цим весняним повітрям і бачить сонце, а він назавжди залишився там, у березневих заметах під Козаровичами, не дійшовши лише двісті метрів до рятівного рубежу.
Вітер уперто розвіював волосся Вероніки, а принесені квіти тихо погойдувалися від його теплого подиху.
Війна приносить людям лише випалену порожнечу й нестерпний біль, що розриває серце. І в цьому земному пеклі рятує лише одне — коли поруч є людина, з якою можна розділити цей біль, не промовляючи зайвих слів. Вероніка знайшла таку людину. І заради пам'яті про тих, кого вони любили, вони обидві були зобов'язані жити далі.
Вероніка ще довго сиділа біля могили, не забираючи долоні з холодної землі.
Поруч мовчки стояла Поліна Олексіївна.
Над свіжим могильним пагорбом шумів травневий вітер.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!