Розділ 6
Богдан рвонувся уперед, відпльовуючись від землі, що забилася до рота, і несамовито заворушив лівою, неушкодженою рукою. Права половина тіла озвалася таким диким, пульсуючим болем, що в очах на мить попливли криваві кола. Ледве вибравшись із земляного завалу, він важко, зі свистом задихав, опускаючись на коліна.
Навколо стояв їдкий, задушливий запах гару, пороху й паленої гуми. На розбитому асфальті догорали рештки ворожої вантажівки.
Богдан підвівся, похитуючись, і озирнувся.
Він перестав відчувати біль.
Залишилося лише одне бажання — знайти бодай когось живого.
Він пішов їхньою понівеченою позицією, натрапляючи на тіла загиблих побратимів. Ще вранці вони жартували, ділилися цигарками, будували плани... Тепер вони лежали в неприродних, застиглих позах на посіченій уламками землі.
Стиснувши зуби так, що аж захрустіло, Богдан переступив через тліючі уламки й перейшов на протилежний бік дороги, до вирви від потужного вибуху.
Там, прихилившись спиною до поваленої сосни, лежав командир. Його розвантажувальний жилет був залитий кров'ю, обличчя зблідло, а дихання виривалося з грудей важким, хрипким клекотом. Поруч, уткнувшись обличчям у землю, лежав ще один боєць — Ромка. Із розірваної холоші його штанів юшила темна кров. Він був непритомним, але ще дихав — важко й уривчасто. Ромка був поранений значно важче за самого Богдана.
Богдан упав на коліна перед командиром, намагаючись затиснути рану на його грудях, але той ледь помітно похитав головою й перехопив його руку. Пальці офіцера були холодними, але стискали міцно. Командир подивився на Богдана слабнучим, але напрочуд ясним, пронизливим поглядом. Кивнувши в бік Ромки, він прохрипів, витрачаючи останні сили:
— Постарайся... йому допомогти. Забирай його... і повертайтеся до своїх. Чуєш? Ми не віддамо... нашу землю. У них під ногами... земля горітиме. І кожен боєць... кожен на вагу золота...
Богдан мовчки кивнув. Усередині нього самого зараз палав той самий праведний, лютий вогонь. Але відповісти він не встиг. Офіцер глибоко, судомно вдихнув, його пальці розтиснулися, а погляд застиг. Він помер просто на руках у Богдана.
Холодний вітер тріпав поли закривавленого камуфляжу. Ховати тіла побратимів під гуркіт далекої канонади не було ні часу, ні фізичної можливості — ворог міг будь-якої миті вислати тилові дозори.
Нашвидкуруч наклавши Ромці джгут на ногу вцілілою лівою рукою, Богдан, долаючи спалахи пекельного болю у власному плечі, звалив пораненого товариша собі на спину. Похитуючись під його вагою й притримуючи поранену руку, він зійшов із дороги й заглибився в густий, сірий лютневий ліс.
Богдан ішов навмання, подалі від траси, рахуючи кожен крок. Туди, де, як він пам'ятав із карти, розташований найближчий населений пункт. Він відчайдушно сподівався, що це село окупанти ще не встигли захопити й там вдасться знайти хоч якусь допомогу.
Ліс ставав дедалі густішим.
Кожен крок відгукувався болем.
Десь попереду мало бути село.
Козаровичі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!