Двісті метрів до життя

— Треба занести його до хати, — твердо сказала Вероніка, звертаючись до сусідки.

— Ні, — почувся від дверей похмурий, різкий голос дядька Андрія. Він важко дихав, зачиняючи за собою засув. — Тут для нього безпечніше. І для всіх нас також.

— Але... — почала було Вероніка, та її перебила тітка Галина, нервово кусаючи губи:

— Він має рацію, дитино. Якщо тут почалися бої, солдати можуть зайти до села, почнуть перевіряти хати. Якщо наші — добре, а якщо... — вона не договорила, ковтнувши липкий клубок у горлі. — Кажи, що робити. Чим допомогти?

Вероніка кивнула, миттєво перемикаючись на роботу. Страх ніби відступив кудись на другий план. Залишилися лише рани, кров і розуміння, що зараз не можна схибити.

— Потрібно багато чистої води. Дуже багато. Закип'ятіть просто зараз. Принесіть чисті простирадла, горілку або спирт, якщо є. І весь перекис водню, який знайдеться в хаті. Швидко!

Дядько Андрій коротко кивнув і мовчки вийшов із сараю. Вероніка схилилася над пораненим. Обережно розрізавши рукав і очистивши рану від крові, вона швидко оцінила ушкодження. Дві кулі застрягли відносно неглибоко в щільному м'язі плеча, третє поранення було наскрізним.

— Ще знадобляться інструменти, — не обертаючись, тихо промовила вона в напівтемряву. — Вузькі плоскогубці-качкодзьоби або пінцет. І їх треба кип'ятити щонайменше п'ятнадцять хвилин.

— Знайду, — озвалася тітка Галина й кинулася надвір.

У сараї запала зловісна, важка тиша. І в ту ж мить Богдан застогнав. Його повіки здригнулися, і він на мить прийшов до тями. Крізь каламутну пелену він побачив схилене над собою обличчя дівчини. Світло, що пробивалося крізь щілини сараю, огортало її волосся тонким сріблястим ореолом. На мить Богданові здалося, що по нього прийшов ангел.

— Чуєш мене? Як тебе звати?.. — запитала Вероніка, помітивши, що він опритомнів. Вона торкнулася його здорового плеча й додала: — Тихо, тихо, лежи... Ти в безпеці.

Але відповісти Богдан уже не зміг. Його очі знову заплющилися, і він глибоко, з хрипом, провалився в забуття.

Хвилин за десять двері розчинилися. Першим до сараю зайшов дядько Андрій, обережно несучи відро з окропом, від якого здіймалася пара. Слідом майже одночасно вбігли тітка Галина й Наталія Олександрівна з оберемком чистих простирадл і каструлею, у якій поблискував щойно прокип'ячений інструмент.

Вероніка глибоко зітхнула, дістала з аптечки останню ампулу лідокаїну й набрала його в шприц. Обколовши посинілу шкіру навколо поранень, вона взяла охолоджений пінцет і вузькі плоскогубці. Її руки більше не тремтіли.

— Тримайте його міцно, — глухо промовила Вероніка, дивлячись на дядька Андрія й матір. — Обома руками тримайте. Знеболювального замало, він почне вириватися.

Вона обережно ввела інструмент глибше. Метал тихо цокнув об метал. Вероніка затримала подих.

— Сподіваюся, вийде.