Двісті метрів до життя

Ранок приніс біду. Тітка Галина, прихопивши трохи їжі, зазирнула до потаємної частини сараю, де ховалися Вероніка й Богдан.

— Добре, що ви прийшли, — тихо промовила Вероніка, змучено всміхнувшись сусідці. — Посидьте з ним трохи, а я збігаю додому, подивлюся, як там мама.

— Гаразд, біжи, дитино, — відповіла тітка Галя й присіла на лаву поруч із Богданом.

Та візит господині до сараю не залишився непоміченим. Двоє солдатів, які вешталися неподалік, вирішили перевірити, навіщо вона туди пішла. Вони попрямували до будівлі й ніс у ніс зіткнулися з Веронікою.

— Ты гляди, какая краля! — долинув до Богдана радісний, масний вигук окупанта.

І тієї ж миті пролунав пронизливий, сповнений жаху крик Вероніки. Почувся тріск тканини, що рвалася. Дівчину грубо жбурнули на солому. Вона закричала так, що в Богдана все всередині обірвалося.

Богдан рвонувся, збираючись підвестися й кинутися на допомогу, забувши про рани та слабкість. Але одна рука тітки Галини мертвою хваткою притиснула його до лави, а широка долоня другої намертво затиснула йому рота. Богдан зробив ще одну шалену спробу вирватися, в його очах палала лють, але жінка лише відчайдушно похитала головою, мовчки стримуючи його всією вагою власного тіла.

Чути, як кричала Вероніка, і не мати змоги допомогти — це було понад його сили. Богдан утретє спробував скинути руки сусідки, але тітка Галина знову притиснула його до лави. Нахилившись до самого вуха, вона гаряче, уривчасто прошепотіла:

— Вони отримають лише її тіло... Якщо покажешся ти — уб'ють. І її, і тебе, і всіх нас... Лежи!

Після цих слів Богдан завмер. Випалений зсередини цією страшною правдою, він лежав нерухомо й зі сльозами на очах чув, як за тонкою перегородкою ґвалтують дівчину, яка врятувала йому життя. Він лежав, так сильно впившись нігтями у долоні, що з-під них виступила кров. Але навіть цей біль був нічим порівняно з тим, що відбувалося за дерев'яною стіною.

— Переверни её, попробуй сзади! — долинув із напівтемряви сараю чужий, глумливий голос.

Новий, сповнений болю крик Вероніки змусив Богдана міцно заплющити очі й стиснути зуби до хрускоту. З очей тітки Галини, яка й досі тримала долоню на його губах, покотилися великі сльози.

Скільки минуло часу, перш ніж цей кошмар закінчився, сказати було важко. Для Богдана ці хвилини здалися нескінченною, болісною вічністю. Та в якийсь момент за стіною все стихло. Почулися кроки важких берців і груба говірка окупантів, які залишали подвір'я.

Богдан відчув, як послабилася хватка, що стримувала його. Тітка Галина повільно прибрала тремтячу руку від його обличчя, важко підвелася й твердим, нетерпимим до заперечень тоном додала:

— Я піду подивлюся... А ти лежи тут. І не смій виходити.

Вона повернулася й швидкими, непевними кроками вийшла із задушливої криївки, залишивши його наодинці з тишею, яка тепер здавалася страшнішою за будь-які людські крики.