Розділ 4
24 лютого 2022 року
У передсвітанковій темряві, близько п'ятої ранку, Вероніку розбудив зовсім не будильник. Її вирвала зі сну дивна, важка, глуха вібрація, що ніби йшла з-під самої землі. Це ще не був оглушливий вибух десь поруч — радше далекий, низький, протяжний гуркіт, від якого ледь помітно, жалібно задрижали старі шибки у віконних рамах. Наче далеко за лісом прогримів перший весняний грім.
Вероніка миттєво розплющила очі. Сон зник в одну мить. Серце, яке ще напередодні билося нерівно, тепер шалено калатало в грудях, розганяючи по тілу липкий адреналін. Гавкіт сусідського собаки, що вночі здавався лінивим і заколисливим, тепер перетворився на розпачливе, захлинане виття. Йому в унісон, один за одним, почали підвивати пси по всьому селу.
Тремтячими пальцями Вероніка намацала й натягнула кофту. Босоніж вискочивши в темний коридор, вона ледь не зіткнулася з мамою. Наталія Олександрівна вже не спала. У своєму старому байковому халаті вона стояла біля вікна, що виходило в бік Гостомеля та Києва, і розгублено вдивлялася в передсвітанкову темряву. Там, на самому краї обрію, нічне небо забарвлювалося в рожево-багряний колір.
— Мамо... Що це? — пошепки запитала Вероніка.
Замість відповіді згори, просто над дахом їхнього будинку, пролунав наростаючий, оглушливий гуркіт гвинтів. Звук був настільки густим і потужним, що заклало вуха.
Піддавшись якомусь неусвідомленому пориву, вони обидві вибігли на ґанок, просто в ранковий мороз. У бляклому, ледь сірому небі, майже зачіпаючи верхівки вікових поліських сосен, один за одним летіли бойові гелікоптери. Вони йшли низько, хижо, з боку кордону, прямуючи вглиб країни. На мить Вероніка встигла розгледіти їхні темні силуети й чужі, зловісні червоні зірки на бортах. Усередині все стиснулося в тугий, крижаний клубок від остаточного, невідворотного усвідомлення того, що сталося.
Вони кинулися назад до будинку, до телевізора. Наталія Олександрівна тремтячими руками перемикала канали, доки на екрані не з'явився екстрений випуск новин. Рухомий рядок, розгублені обличчя ведучих, кадри з Києва й Харкова — очі відмовлялися вірити в те, що показував екран. Усе це здавалося моторошним, нереальним жахіттям.
Та черговий глухий, розкотистий вибух, від якого жалібно задзвеніла порцеляна в серванті, змусив повірити в реальність.
Війна була тут.
На їхньому подвір'ї.
На їхній землі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!